Меч Арея

По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився –то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв.

У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської –городу Києвого.

Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи –Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було.

Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах млоїв її змучене серце –бува побояться й не приїдуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:

— Княгине-е! Їдуть!

Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.

— Осе! –гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.

Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмкої Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд копит валувала курява, та її вiдносив пружний полудневий вiтер.

— Їдуть, –сказав i сторожець. –Оно поначищали бороню свою…

— А менi болять i досi рани Сiкурдовi, –тихо проказала Гримiльда й схаменулася, чи не почув хто її мимовiльного слова.

Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.

На дворi було завiзно. Три днi тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонiї його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю своєму старшому братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим князем сiврiв. Поїзд весiльний зупинився в городi Києвому й незабаром мав рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом та Остоєм їхали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшої й старшої дружини пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.

Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда вбiгла до красної свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.

— Приїхали шуряки мої? –спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.

Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками свiтлицю:

. –Маю ще гостей! Братове княгининi!

Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.

— Де вони? –вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда, ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:

— Щекавицю хiба проминають.

— Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! –загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всi боки. –Виходьте, пiдемо встрiч гостям!

Весiльники завибиралися з красної свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по самi вiча, й пiшла на «гору».

Протилежнi чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подiти. Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi братiв своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидiти в своїй свiтлицi, як належить жонi могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.

А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало їй груди, й вона сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над Полудневими ворiтьми: «Болять менi рани Сiкурдовi…Свята Богородице, й ти, боже Iсусе, що менi робити?..»

Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибранiй жоночiй свiтлицi з iконкою Марiї в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом, Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила очi. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.

— Насилу дочекалася, –мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону свою то на шурякiв. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримiльда нарештi вспокоїться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме їй вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, –безрiдна сирота.

Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з усiма їхнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди, й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньої ночi. Коли ж Гатило. хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.

Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно вiдтрутила руку його.

— П'яний єси.

— То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чаркує з шуряками своїми…А твiй брат середульший –лiпий мiж є! –раптом почав хвалити князь. –Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, i не пiддався княжичевi, хоч десятьма лiтами поступається йому.

Гримiльда перебила його:

— Що привезли тобi братове мої? Багато золота й серебла?

— Нiякого золота й серебла. Гатило має й свого доволi, не те що Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому рукiв'ї, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще…лук перський з турячих рiг.

Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти з нього давно розiвчився.

— Велю взавтра повiсити оружжя се отут, –вiн махнув рукою на гладенько виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки плакала, й плечi їй судомно пересiпувались: –Для чого плачеш?