Меч Арея

— А печать яку?

Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований, золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.

Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши їм на дорогу по коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч.

— Як вернетеся, дам ще, –сказала вона. –Чим швидше –тим бiльше.

Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив їх. Вони сiли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.

Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так несподiвано швидко, теж здивувався:

— В понедiлок?

Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.

— В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його?

— Зна-аю, –лiнькуватим голосом протяг Маас.

— Бiжи й речи, хай прийде до мене.

— Бiжу-у…–промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей. Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас…Богдана завше дратувала Маасова неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з дитинства, коли той був робом батька його.

Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньої студiнi, все розпливалось i втрачало свої риси. Люди були схожi на цибатих примар, а конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi подумалось, що й у життi буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, –нiби чужими очима, –й бачиш геть iнше…Невже ж i жона його Гримiльда довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав би розповiсти їй все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив приводу.

Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi.

Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння.

Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньої iмперiї, Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi ранiше вiд ратi Гатилової. Й нiкого не застав у хижi своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавiлих котiв. Речей теж не було, й ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змiєю, й замахав на нього руками:

— Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!..

— А де мої? Славка, дiти…

— Славка…Шукай її в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо…Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного.

Людота поплентав дорогою в бiк городу Києвого. На рудому току смерди городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник.

Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч. Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати її за дiйку. Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав ловити її за вим'я.

Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:

— Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту.

Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi, бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста –рiч серйозна й законна. Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в своєму просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна.

Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..

Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надiї, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.

— Невiльний єсмь нiчого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить…–сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.