Меч Арея

— Есфiр стала жоною цiсаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая?

Юста заворушилася, й вiн докинув:

— Пощо вiддаєш себе в жертву? Артаксеркс повертає меч свiй у другий бiк. Чи не вiдаєш того?

— Чого?..

— Я не пiду на твiй Рим, дiво. Марно прийшла єси. Артаксерксовi непотрiбна жертва ся.

Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала:

— Поведи мене в город свiй.

— Маю жону собi…Й не їдну.

— Дарма.

— Але ж ти єси християнка!

— Дарма. Заженися на менi. Я давно тебе думаю. Слала-м тобi й перстень, i серце дарувала…

— Перстень…–Гатило навiть не вiдав, де той перстень зараз. –То Валентинiан опростив тебе? Дав тобi волю?

Очi в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, i Гатило подивувався: невже можна так ненавидiти рiдного родака? Їй же вiд згадки про брата мов зацiпило, й вона лише руку пiдняла. Рука випорснула з просторої одежини, й Богдан тiльки тепер помiтив, яка ся дiва гарна й випещена.

— Ти втекла-с вiд нього?

Юста-Грата Гонорiя проказала:

— Коли Рим облягають варвари, вiн одпускає своїх робiв на волю.

Гатило приступив до неї ближче й спробував побачити в очах, що вона думає. Вiчi тепер дивилися просто, великi й виразистi, й раптове почуття заполонило його, й вiн ледве стримався, щоб не торкнутися сiєї дiви руками. Зiницi в неї аж горiли, й вiн одвiв погляд убiк. Юста пiдiйшла ближче й заговорила, повiльно добираючи важкi грецькi слова:

— Тодi присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рiк єси папi, що Рим хоче вiдкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфiр може спокiйно сидiти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхiть. Про тебе пiють пiснi в Римi, що єси звiр i душогуб, що поруйнував єси многi городи римськi, й грецькi, й скрiзь, де минаєш, палахкотять вогнi…

Гатило слухав i думав, що цiсарiвна каже не те, бо вiн i руйнував, i палив, i вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв i його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв i слухав, i дивився кудись убiк, де вiд липневого вiтру тихо ворушилося сукно полотки.

— Тепер я-м увидiла тебе, й почула мови твоєї, й можiв твоїх увидiла-м i…–Вона загнулася й спробувала заглянути Гатиловi в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: –Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я вiдаю, греки мали жадання зотруїти тебе…Мислиш, i я також?.. Боїшся? Вiзьми мене –повези з собою, а там як хочеш. Я-м собi мислила, що єси схожий на китайця, бо так усi речуть у Римi про тебе. –Вона млосно засмiялась. –Але тепер сама-м увидiла…Боїшся? Буду жоною, робою, налiжницею –чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…

Гатило вiд часу заратiння з Римом i готами не знав анi жодної жони, бо то теж, був покон землi Руської й ратi руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сiєї жони. Вiн одступив крок до виходу, але цiсарiвна, теж утративши рештки волi, пiдбiгла й пригорнула його за всiма вiтрами печену шию. Гатила всього сповили тонкi пахощi її молодого, натертого всхiднiми олiями тiла й узяло йому розум. I тiльки в останню мить вiн люто схопив її в обiйми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибiг з полотки, мов утiкаючи вiд самої чуми.

В ЛIТО 452-е мiсяця стичня

Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зi свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближнiх землях Деревськiй та Сiврськiй по жовтому падолистi та по першому молодому снiгу. Все йшло чудово, й вiн почувався так добре, як, може, не почував себе нiколи досi. Його могутня, найбiльша в свiтi держава простяглася вiд островiв у Полунiчнiм океанi до моря Хвалинського, й моря Руського Понтiйського, й до високих мiж ними гiр Гурартських, i до гiр Гемських по той бiк Дунаю-рiчки, й до моря Латинського, й до гiр Альпових, i до другої рiчки –Райни. Готи всхiднi Ардарiковi, й Видимировi, Велiмировi та Тодомировi в Паннонiї й Сiврському пiвостровi, званому Ютланд, були робами його слухняними, всi землi по той бiк Райни схилялися перед ним, усi землi за горами Пiренеями, й в Африцi, й на островах, що пiд рукою великого жупана Гейза, дякували київському князевi за вспомiч братню та порятунок, гордий Рим i могутнiй цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала нi краю нi межi.

Навiть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусiбiч оточували глибокi рови й високi стрiмкi вали за ровами. Над валом же здiймалися небаченi в сих землях, анi в Римi, анi в Константинополi-городi стiни з мiцних, мов залiзо, дубових клiтей, натрамбованих жовтою глиною. Крiм двох давнiшнiх ворiт, Полудневих та Палунiчних, з'явилися й третi –Всхiднi, що виводили на верхнi токи й до Хрещатого Яру.

На головнiй вулицi, що вела з Полудневих ворiт до Полунiчних, роздiляючи Київ город на двi нерiвнi частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбi[39] стояли руськi кумири. Бог, i Дана, й Дажбог, i Перун, i Волос, i Юр Побiдник стояли, як i споконвiку, лицем до схiдсонця, але новi й свiтлi, мов умитi росою.

В княжому дворi теж сталися змiни. Бiля самих ворiт вирiс новий хором княжий –з пiдклiтями, повершим та «горою». Вiн був удвiчi бiльший за старий, вздовж усього хорому тяглися вiдкритi сiни, над «горою» ж здiймалися двi високi чотиристiннi вежi, гарно рубленi з тесаних обаполiв i ще краще вирiзьбленi київськими теслярами. В порiвняннi з ним старий хором тепер здавався клiттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Мiж ним i новим хоромом Гатило звелiв закласти чималий садок, i ввесь двiр набув зовсiм святкового вигляду.

Навпроти хоромiв рiвненьким рядом виросли чотири будiвлi, де сидiли постiйно можi Гатиловi. В трьох iнших бiля ворiт мешкали сотники й десяцькi, а також ночували нарочитi можi та незначнi сли, яких у дворi Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, i волiвниць, i кошар на вiвцi та кози, й клiтей та зимникiв для зрослого господарства. Й серед просторого вiльного дворища заглядав у глибочезний i широкий колодязь iз суцiльним зрубом одноногий журавель.

Усiм тут повелiвав, як i ранiше, княжий домажирич грек Адамiс на чолi двох молодших домажиричiв, огнищан, пiвтора десятка тивунiв та мало не трьох сотень челядникiв рiзноличних.