Вчителька, дочка Колумба

— Коли переберешся до нашої парафії — збудую.

— До вашої парафії? У таку дику глушину? Щиро дякую за жарт!

— Коли так, то поїду і я,— полегшено зітхнув і гість у цивільному.

— Що, й ти боїшся дикої глушини? — ображається Балч.— І тут люди живуть!

— О, ми знаємо як! — відбиває той колючий натяк ксьондз, зиркаючи скоса на майора.— І до чого вони доходять.

— Глушина не глушина,— примирливо каже гість у цивільному.— У мене, бач, жінка вдома не дуже здорова...

— Одружився, значить?

— А то ж як? Доки ж чекати?

— Я ще б залишився...— втручається до розмови майор.— Хочеться й поговорити з тобою, Зіньку, й хлопчину забрати...

— От! Один тільки ти козак хоч куди! — злегка б’є того по плечах Балч.— Залишайся, будь ласка!

— Ну, а ми ж як оце? — злякався ксьондз і принишк.

— Якщо вам так спішно,— каже Балч з досить відчутною іронією,— що ж, не затримую. Мій Семен відвезе вас до автобуса.

Гість у цивільному аж до кашлю затягся тютюновим димом, ксьондз же ледве стримав у собі вигук обурення.

— Краще почекайте мене,— підсумовує розмову майор.— Повернемося разом.

Однак відступати вже якось не з руки.

— Сказано — зроблено,— відбувається ксьондз робленим смішком.— Можна й пішачка — війна пригадається.

— А хіба тут вона тобі не пригадалася? — з якоюсь гіркотою в голосі дивується майор.

Так ото перемовляючись і домовляючись, усі четверо прямують до виходу.

Уля, яку так цікавлять різні новини та незнайомі люди, з жалем дивиться вслід чотирьом, що відходять все далі й далі. Охоче побігла б за ними, щоб ще дещо побачити й послухати, але пані Агнешка відгадала її намір, бо делікатно, проте досить міцно притримує її за рукав.

— Залишайся тут, негарно так. Нехай собі йдуть.

Негарно, та це стосується і її самої. Негарно, непристойно, нескромно. Лізти на очі, з’являтися без потреби й запрошення. Ніхто ж її не змушував сюди приходити. Вона повинна була не слухати Павлинки. Або втекти відразу ж. Вона ще тут, навіть одна з останніх, навіть не зважаючи на ті пекучі його слова з прихованим, тільки їм двом відомим змістом. Але чи справедливо це, чи слушно? А що він, власне, сказав? І якби вона не опанувала себе, побігла б до нього і навіть при тих чужих запитала б прямо: «Чому ти так говорив, що це значить? Чого ти хочеш від мене, товаришу Балч, Зеноне»? А Павлинка з Семеном все ще пораються з тією Гельцею, з її забрудненими рейтузиками. А Уля, яку Агнешка, виходить, покартала-таки, підходить і розгладжує стрічку на вінку. «ПОЛЕГЛИМ — ЖИВІ». Коротко, по-солдатському. Отож він, цей вінок, для всіх, хоча й поклали його на одній, вибраній могилі. На найкращій могилі героя командира Пживлоцького. Якою невловимою людському пізнанню, а потім і пам’яті є межа між відвагою і слабкістю. А може, Балч говорив неправду?... Це було б підло: мертві ж не можуть захистити себе. Треба й про це іще раз спитати Балча. Він мусить сказати правду. Якщо він обманув, якщо Пживлоцький не був боягузом, то на перший погляд милосердна мовчанка кривдить і загиблого, і його сина більш дошкульно, аніж явний наклеп.

— Де Тотек, Улю?

Дівчина почервоніла, збентежилася. Вона й сама не знає, коли і як зник її товариш.

— Напевне, втік від мене. Він став якимось диким...

Говорить Уля так і похитує собі темною гривкою волосся, і Агнешка сама до себе усміхається ледь помітно й трохи меланхолійно, пригадуючи уже напівзабутий образ переляканої, зацькованої дівчини з отим арканом на шиї.

— Що це у вас за таємниці? Розкажи-но мені.

Уля зиркає на Павлинку й Семена, що стоять тут же, недалеко, й якось безмовно-прохаюче подає Агнешці застережливий знак.

— Ми вам оте покажемо,— рішуче говорить Уля швидким шепотом.— Приходьте туди о третій. О третій Тотек казав, що прийде попрощатися.

— Куди?

— Таж у Кімнату. Ви забороніть ходити туди й Мар’янеку. Мене він не послухає, а вас послухає. Йому під час... цього... не можна там бути.

— То і Мар’янек? — жахається Агнешка.

— Це все через Флокса...— Уста Улі затремтіли, як перед плачем.— Він прибіг туди вслід за Флоксом. І він носить туди їсти Айстрі. Вперся, що це повинен робити тільки він — і все!

— Семене! Семене! — доноситься голос від самого виходу.— Іди ж швидше!

Семен віддаляється якось неохоче, зволікаючи, так нібито повністю вичерпав сьогоднішній запас енергії та послуху. Однак не на Семена дивиться Балч, відвернувшись од своїх гостей і застигши, видно, від того ж, що й Агнешка, спомину. Відстань між ними така ж як і тоді, тільки помінялися місцями і сніг алейки замінили на чорну землю, що пахне березнем, і надію замінили на образу, котру вже не можна загладити. Сьогодні ніхто з них не вийде одне одному назустріч, і про це знають обоє. Може, здогадалися про це саме тепер, коли їхні очі, на мить зустрівшися, безпомилково й точно взаємно віддзеркалюють у собі неуступливу, непримиренну ворожість.

21. Дружня частина роковин

— Ну й чолов’яга був! Як бугай,— продовжує свою коронну оповідку Макс — а ревів зі страху, аж землянка тріщала. Тоді я його бух — прикладом по голові. А він тікати не хоче, бачте. Догнав я його, затвором по зубах, щоб мав пельку відкритою, і р-раз! Багнетом у піднебіння. Медицина! Ота-акий шматок заліза без наркозу витяг йому тим багнетом...

Присутні слухають досить уважно, звично, однак сміятися їм не хочеться. То той, то інший перекидає склянку догори дном, допиває.

— Переперчуєш, братику,— позіхає на весь рот Жерар.— Це вже було.

— Розкажіть щось нове,— сонно бурмоче Прокіп.

— Біжи принеси газету — будеш мати нове.

— Послухай радіо...

— ...із штепселем в одному місці. Зіпсоване.

— Нехай коваль щось розкаже, коли йому нудно,— ображається Макс.

— Якщо я захочу. Мені щось не хочеться.

— Відколи це? — Макс, дикувато усміхаючись і блискаючи зубами, простягає вперед залізний кикоть.

— Відчепись, чоловіче. Набрид.

Обидва, заточуючись, підводяться. Юзек Оконь розводить їх мирно і цокається з обома склянкою.

— За наше холостяцьке! — І до Пащука: — Старенький, твоя черга. Починай виступ.

— Як я від фріців утік через комин.

— Було вже...— кривиться коваль.

— Як ти ховався в акушерки під периною...

— Було.

— Тоді про Новий рік у черниць.

— Було.

— Не було!

— Було! Це ж давній номер, ех!

Тепер ображається Пащук.

— Ти що, Жераре, не виспався? — поглядає скоса на майбутнього зятя.

— Хіба Пеля дасть йому виспатися? — спроквола каже Прокіп, якийсь розслаблений і замріяний.

— Ти! — схоплюється з місця Пащук.— Чорну пику не витирай об Пелю!

— А хіба що? — Прокіп удає здивування.— Невже задарма коваль у вас ночує?

Кинулись до нього водночас і Пащук, і Жерар. Прокіп підносить догори важкий табурет, задкує до стіни.

— Тихіше там! — неголосно нагадує Балч, який засів собі разом з майором окремо, між прибитою до стіни шафкою, колись білою, з червоним хрестом на дверцятах, та буфетом з напоями, банками консервів і великими шматками накраяної шинки. Окрик остуджує войовничий запал.— Семене,— продовжує Балч,— який же це з тебе камердинер! Поналивай шановному товариству, бо ж хлопці нудьгують.

Семен повільно й мляво береться робити цю послугу. Приносить з буфета на спільний стіл кілька пляшок і дошку з шматками шинки. Цей стіл, зауважує він підсвідомо, обходячи його навколо й наповнюючи склянки, це одна-єдина гарна річ, котру вони тут мають. Стіл цей — товстенне кружало могутнього дубового пня, відрізане впоперек волокон і покладене на каменях жорен, що прибули сюди разом з жінками-переселенками з далеких східних окраїн; три підпори із трьох шарів — жорнових каменів. Коли ото почалася була тяганина із Хробрицями й треба було мливо возити аж до джевинського млина, жінки хотіли були всі ці жорна забрати назад, але війт не дав, бо тамтешній мельник, так само як і Заритко, як і теслі, дуже вже втягся в торгівлю тутешнім товаром. Гарний стіл, хоча й покритий темними колами від пляшок; кожний шар на ньому (а є їх тут зо дві сотні) — це ж цілий рік життя! І не спорохнявіє цей стіл, напевне, й за тисячу літ, а що ж залишиться тоді від нас, думає Семен. Хотілося б мати такий стіл у власній хаті...