Вчителька, дочка Колумба

Але не тільки Зависляк, тут вже зібралися усі, товпляться позаду, напружено слідкують за кожним рухом Балча. Балч тим часом розпустив шнур на всю довжину, розширив петлю і закинув її на тулуб котла. Потім кінець шнура, злісно й загадково усміхнувшись, вручає Агнешці.

— Будьте ласкаві. Богів знищують, атож, знищують. Безпеки не гарантую, отож на всякий випадок можна перехреститися.

— Балче! Ти не маєш права! — Це лютий хрипкий голос Зависляка.

— Пані Агнешко! — Це Семен.

Балч, не обертаючись, розвів руки й раптово подався назад, мовби роблячи для Агнешки місце й водночас відпихаючи чоловіків.

Агнешка зібрала в собі всі сили, шарпонула, як тільки могла. Та котел і не здригнувся. Шарпонула ще й іще раз, все слабкіше й слабкіше. Ні з місця. Позад неї — чийсь високий, неначе пташиний скрегіт, під’юджуючий, а можливо, й глумливий.

— Бачите, це не так просто, дитинко.— Балч з м’якою сумовитою усмішкою простягає руку до шнура.

Агнешка кидає шнур на землю. Потім хапає з-під колосників коцюбу — чорну, важку, гарячу, що аж руки обпікає. Підіймає її догори. Заціплює зуби й спрямовує свій удар уже не в котел, а в бічну дистиляційну трубу — змійовик. Труба скривилася від удару, зігнулася, і гучне шипіння в ній зненацька замовкає. Агнешка знову підіймає важку коцюбу — і мало не падає від удару в обличчя.

— Це моє! Геть! Моє!..— кричить Януарій, пригнувшися після стрибка, як той чорний розлючений кіт, і заносячи руку для нового удару.

Одначе в ту ж мить від сильного штурхана він відлітає вбік, стукається головою об котел. Відштовхнувшися від котла, перевертається і стає навкарячки. Хапає випущену Агнешкою з рук коцюбу і зводиться на весь зріст. Балч спогорда відвертається від нього, ледве помітним рухом руки наказує, щоб його пропустили. Але все-таки не виходить. Злегка перехилив голову набік, прислухається. Зависляк, пригинаючись, начебто він підкрадається, дріботить до Балча, оберненого до нього спиною.

— Ти... жеребець! — хрипко видушує з себе вже нестримну ненависть.— Цю ти захищаєш, а ту... знищив!

Широкий сильний змах залізом.

— Зеноне!

Балч одночасно із застережним окриком Агнешки відстрибує вбік. У його витягнутій уперед руці зблискує пістолет.

— Зеноне!

Глянув на Агнешку — просто в її перелякані, благаючі, повні жалю очі. На Януарія — той зіщулюється, закривається рукою, а коцюба, котру він тримає, немовбито перекреслює його навскоси. На Семена — де це й коли було щось подібне... чи не сни повторюються? Балч витирає чоло тильним боком руки, в якій затиснув пістолет, і на якийсь час кам’яніє у цій позі під важкими ворожими поглядами всіх чоловіків, що збилися біля виходу. Старий Пащук трясе брудно-сивою зляканою головою й монотонно, з лютою зневагою в голосі буркотить:

— На свого... на нашого... як ти можеш, Балче? Не можна, Балче, не можна, не можна...

— Вийдіть звідси! — наказує Балч зовсім-зовсім тихо. Повернувся до Агнешки й Зависляка: — І ви. Всі!

Семен підбігає до Агнешки, міцно бере її попід руку, виводить і, відчуваючи, що вона опирається, обіймає за плече й мало не силою проштовхує її вперед. Чує за собою нерівномірний тупіт чобіт. Чоловіки виходять неохоче, то пристають, то затримуються на місці.

— Швидше! — підганяє Балч.— Забаву закінчу я. Відійдіть звідси, далеко!

Що за місце, звідки тепер долітає його голос! Агнешка оглядається, однак не може придивитися довше й уважніше, бо Семен уже силоміць, важко дихаючи від поспіху, тягне її до дверей. Все ж вона на мить спиняється біля порога, зиркає назад і на коротку долю секунди, в просвітах поміж голів людей, котрі тепер налякано тікають надвір, бачить, як Балч підходить до білої шафки.

— Балче! Зеноне!

Оглянувся, відповів:

— Я зараз закінчу!

Всі вже надворі. А Семен відводить Агнешку далі й далі і аж на подвір’ї зупиняється нарешті. Нараз він повертається й кричить у відчинені двері:

— Коменданте! Коменданте!

І раптом в його викрики вривається вдвічі сильніший, божевільний крик Януарія:

— Боже! Там же мої...

І не докінчив. Знову кинувся всередину приміщення. Більш відважний серед тих, що скупчилися за порогом, та й Агнешка, як тільки її випустив із рук Семен, зараз же підбігла ближче, бачать обидві кімнати наскрізь. Бачать Зависляка, котрий обминає Балча, що підводиться з колін.

— Зависляку! Вернись!

Януарій добігає до своїх нар, просуває руку в дірку матраца.

— Зависляку! — голос Балча такий пронизливий і гучний, що його чути й надворі.

Януарій відстрибнув назад, глянув на вогонь, на Балча, який ще стоїть під аркою, чекає. І раптом мовби завагався. Усі бачать, як він довгим стрибком повертається до нар, одним пошарпом відкидає їх убік і всією вагою тіла, крізь гуркіт і тріск ящиків, проривається у двері, що нараз розчахнулися перед ним.

— Тікай! Тікай! — кричить Балч, сам біжучи до виходу.— Тікайте!!! — гукає він ще раз, уже з порога, і в тому крику Агнешка чує не страх за себе чи за інших, а визволений, звитяжний захват.

22. Кінець свята

Флокс, бер-локс, бервистика, бокс... Айстра, бер-байстра, бер-вар-вистика, бар-байстра...

Ви ж, цуцики, знаєте оцю Мар’янекову мову, смішне лепетання, котре можна застосовувати де хочеш? Розумний Флокс, розумний, добрий собачка. І Айстра розумна, але потайна. Якби не Флокс, ніхто б не сказав Мар’янекові про Айстру і про її гарнесеньких цуценят: які ж вони малюсінькі, теплі, і вже бачать всі троє. І всі такі пишні: два — жовті, як Айстра, тільки світліші, бо чисті, а третій з темною, мов залізо, м’якою шерстю, з довгими вухами, схожий на Флокса. Не зовсім, правда, бо й він трохи жовтавий, на животику й на мордочці, над очками, і ще на кінці хвостика. А попискують вони й поплакують ну зовсім як Гельця, коли вона була ще тільки ніби-Гельцею. Почекайте, немови, хай-но Айстра наїсться, тоді вона й вам дасть моні, будете смоктати. Ось і тобі, Флоксе, молоко й хліб, ти заслужив. І сиди тут, коли тобі добре, не винюхуй кутків, не шукай, бо твоєї господині нема тут і не буде. Добрий цей Флокс, найкращий приятель, кращий, як Тотек, котрий починає вдавати з себе дорослого і вже задирає носа догори; і кращий, як Уля, в якої вже все в голові перевернулося, бо ж стала така, бач, красуня. Аякже! Ці цуцики кращі за Улю, за все, навіть за Фонфелика. А як вони, оті недобрі Тотек і Уля, забороняють йому, Мар’янекові, приходити сюди! Як добре, отож, що Тотек поїхав до мами. Хай їде. А Уля, може, сьогодні й не загляне сюди. А якщо й загляне, то не скоро, бо Мар’янек умисне втік з дому раніше, щоб побути тут самому. Чому ж ці цуценята так тремтять, хоча вони вже й не голодні, і скімлять увесь час, лазять та лазять одне по одному, місця собі ніяк не нагріють? І Айстра неспокійна, підводить голову й наслуховує, не хоче лежати. І Флокс тривожиться. Що це з вами, песики мої? Боїтеся тих голосів, що десь там внизу розлягаються? Це ж вас зовсім не обходить. А, може, вам холодно? Ну, звичайно ж, Мар’янек теж уже трохи змерз. Гаразд, гаразд, чимось зарадимо, є у кишеньці сірники. Та як же їм не бути: вчителька в школі забороняє, вдома забороняють. Тим приємніше мати з собою щось заборонене. Можна ще й цим трохи погратися.

Старанний Мар’янек заметушився по Кімнаті. Є тут по кутках якісь старі німецькі газетища, та й Айстра не пожалкує віхтя соломи з свого лігва. Отже, дещо на підпал вже є. Деревини тут теж багатенько; по всій підлозі валяються почорнілі тріски й обрізки балок, правда, не дуже сухі, та нічого — розгоряться. Все це Мар’янек збирає і складає під дашком каміна на високу вже купку. Цей камін з широким дашком, що видається наперед, наче мала хатка без передньої стіни. Або як кузня маленьких чоловічків-гномиків. Мар’янек, правда, вже не зовсім певний в тому, як колись, що на світі є ті гномики; все ж, якщо їх хоч трохи десь є, то де як не з ним тут, в цьому чудовому сховищі, жилось би їм найліпше. Мар’янека завжди тягне сюди, ніби щось підказує, що тут з ним трапиться дивна пригода. Але ж боявся, та й не знав, як сюди забратися. Розумний, добрий Флоксик!