Вчителька, дочка Колумба

— Що, більше не хочеш? Чорт з ним... Я й сам вип’ю. Пусте.— Одним духом випиває, шпурляє склянку на підлогу. Розкручує свій аркан.— Лікарику мій! Ти хотів би стати гицлем? Що ж, я навчу тебе. Дивись.

Накидає петлю на сонного асистента й тягне до себе: тіло того, відірвавшись од столу, похилилося назад і повисло на спинці стільця. Погляд Стаха, однак, не оживився. Балч спохмурів, випустив шнур із рук.

— Пусте. І це тебе не розвеселило. Ага, я здогадався. Нема в нашій хаті жінок.

Задумується, а може, шукає чим розважитися. Западає тиша, і в ній виразно чується бренькання гітари й Семенова пісенька:

«Нащо те срібло, нащо те злото, нащо золочені шати, як та дівчина, як та єдина так і не хоче кохати...»

— Лікарику мій! — пробудився чи просто прийшов до пам’яті Балч. Підбігає до стіни, зриває з килима шаблю, вкладає Стахові в руку.— А битися хочеш? Бийся ж!— Але Стах ніяк не реагує на той виклик, і Балч відкидає шаблю в куток.— Пусте!

А про війну ти щось знаєш? Не знаєш? O-о, Колумбе! Мальованцю! — Здіймає з стіни фото, стає під лампочкою, роздивляється його зблизька.— Ото були люди! Були і нема. Пусте.— І він обережно кладе пам’ятний знімок на край столу, біля тапчана. Важко зітхнувши, сідає коло Семена, але на підлозі, й, показуючи на Стаха, говорить напівіронічно, напівпоблажливо: — Нове покоління. Спить з розплющеними очима, чуйний жук-гнойовик... Закуриш, Семене?

— Можу.

— Ти з нами випивав? Я щось не бачив...

— Випив, скільки треба, шефе.

— Ти якось дивно до мене говориш... Не так, як... Ото такий ти пам’ятливий?

Семен затримує пальці на струнах гітари. Мовчить.

— Пам’ятливий! — повторює Балч і підсувається трохи ближче.— То пам’ятаєш, певне, як нам на голови балкон обвалився з горошком чи настурцією?

— Ні, то була петунія, коменданте.

— Сестричка нас тоді бинтувала, така чорнява, грудаста... Вона подобалася тобі?

— Зюлейка, від саперів. Її вже нема.

— Нема. Альошку-музиканта теж пам’ятаєш?

— Аякже. Після нього ж і ця гітара в мене...

— Семене...

— Що?

— Забагато пам’ятаєш ти. Хоча б оте одне забув...

— Нащо згадувати, коменданте.

— Я бачу, ти вже собі нові чоботи справив. Ну й ну... І галстук новий, модний...

— Якось же треба на люди вийти.

— А звісно. Ну, то як? Здається, ти збираєшся женитися?

— Може, нарешті й доведеться.

— У світ тебе, Семене, вже не тягне?

— Не дуже. Людина звикає.

— Ти вже б зі мною не пішов би нікуди?

— Хіба я знаю? — невпевнено бурмоче Семен.— Якщо по правді, то, власне, за чим...

— Я тебе навіть і не підмовляв би.— І після паузи: — Тебе війтом хочуть обрати.

— Е-е! — зачепило за живе Семена. Відвернувся.— І слухати не хочу.

Балч кладе руку на його коліно.

— Як ти думаєш, Семене: відзначати цю річницю чи не відзначати?

Семен, що не чекав такого запитання, дивиться нерозуміюче.

— Та ж сам знаєш, коменданте. Мусимо!

— Заради чого? Для кого?

— Коли сказано, значить, треба.

Балч б’є кулаком по підлозі.

— Дійсно. Сказано, значить, треба! Інакше поснуть усі, жуки. Ми стаємо якоюсь цивільною бандою, Семене. Але почекай-но! Я такий заграю їм підйом, таку побудку, що на мій сигнал, як колись, зірвуться на ноги всі Хробрички. Що, Семене?

Але Семен не відповідає. Балч задумується, мовби охолов, а потім говорить знову, вже тихо й, здається, більше до себе, аніж до Семена:

— Хрест на вежі... повішені... стільки загиблих... Пживлоцький... І всі ті, що раніше, боже мій... А хто сьогодні думає про це? Кому це важливе! Спогади, сентименти, пам’ятки — пусте!

Враз Балч схоплюється з місця й одним широким рухом руки скидає зі столика на підлогу всі старанно складені дрібнички разом із заскленою фотокарткою, котру недавно поклав туди. Семен навіть не ворухнувся. Непорушний і медик, що спить на стільці, обмотаний шнуром. Лише Стах, розбуджений брязкотом, звів голову, закліпав повіками якось напівпритомно і луною повторив за Балчем слово, яке він запам’ятав чи почув крізь сон:

— Пусте!

Балч важко спирається на край, столу.

— Семене,— озивається своїм звичним голосом, владно й нетерпляче,— підтримай мене або посади кудись. Я знову сп’янів.

І в той час, коли Семен виконував цей наказ, перед його очима за вікном на подвір’ї, в смузі світла, що, падала крізь шибки, з’явилася маленька, швидка постать. Однак ще раніше за Семена побачила Тотека Агнешка. Тотек зиркнув у її вікно, вона подала йому знак. Вибігла надвір, схопила його за руки. І, перш ніж він сказав щось, із його розширених жахом очей, із важкого дихання зрозуміла, що сталося щось дуже страшне.

— Що з тобою? Кажи ж!

Моя мама... у Бобочки... Там кров! Кров!

Агнешка вагалася лише мить. Підбігла до Балчевого вікна, стукає.

— Його не кличте! — мало не закричав Тотек, і в тому крикові зазвучала задавнена, неприхована ненависть.

— Стаху! Стаху!

Спинається навшпиньки, чує, як хтось ізсередини відчиняє вікно.

— Семене! Буди, клич лікаря!

Семен не розпитує. Вибігає в сіни, хапає відро а водою, повертається. Піввідра води виливає просто на Стаха, що вже прокинувся. Потім біжить у куток до вікна, де залишив Балча, блискавичним позирком помічає уже порожній стілець, і в ту ж мить чує тріск розчиненого навстіж вікна й важкий тупіт стрибка.

Через яку хвилину їх усіх бачить Уля, схована за ганком. Так наказав їй зробити Зависляк, коли затримав біля підзамчя, як бігла вслід за Тотеком, і коли вона мусила признатися, куди біжить і чому така перелякана: нікому нічого не говори, наказав, нікому не показуйся, найкраще сховайся в школі, школа відчинена, а якщо ні, то ключ під порогом. Послухала вона Зависляка, жалкуючи тільки, що не втекла разом із Тотеком. Не розуміє вона, що за страшні речі діються і там, в хаті, і тут. Семен несе до автомашини одного з двох лікарів, меншого, несе мов неживого. Другий хитається, заточується, ледве йде. Війт влізає до кабіни, підіймає й пересуває вбік непорушного, як колода, водія і сам сідає на його місце. Тут же й Семен. Учителька сердиться на Тотека.

— Іди додому,— кричить,— або до мене. Нікуди ти не поїдеш! — І зачиняє перед ним дверцята машини, але Тотек, тільки машина рушила, що було сил помчав за нею. Не змогла гукнути до нього Уля, не може й побігати слідом. Страх, замість слабнути наростає в ній, відбирає сили.

Януарій прибіг перший. Біля порога, коли вже вбігав у відчинені двері, затріщали під ногами, блиснувши у відсвіті, кинуті Бобочкою чотки. Як це добре, майнула думка, що вона, втікаючи, залишила двері відчинені. Напевне, подих морозного повітря, що ввірвався в задушливу халупу, й пробудив із непам’яті Пживлоцьку ще до того, як Януарій покропив їй обличчя й дав напитися, коли вона уже більш-менш притомним голосом попросила води. Льода дивиться на нього з-під напівзаплющених повік. Вираз її очей, спочатку якийсь непроникний, стає свідомим, розуміючим. І неприязним.

— Іди собі, Януарію. Лиши мене!

— Що ти накоїла? Льодо, Льодо!..

Його чоло майже торкається брудної ряднини, якою прикрито хвору. Він відчуває слабий дотик руки: Льода відпихає його.

— Чого ти тепер кричиш? Я ж просила в тебе... грошей... не дав же...

— Бо в мене нема.

— Гаразд. Не жалій мене. Я вже нічого не хочу від тебе. Іди собі. Або ні. Почекай ще. Коли ти плачеш...

— Що ти скажеш... я все зроблю...

— Спокійніше, не перебільшуй... Я, либонь, помру, Януарію.— Висуває з-під ряднини руки, біль перекривлює її обличчя. Чіпляється пальцями за сукно його піджака. Біль пройшов.— Скажи мені. Я мушу це знати.

— Що, Льодочко?

— Тільки правду скажи. Хто із вас застрелив Адама?

Зависляк нараз аж здригнувся.

— Що ти! Ніхто його не застрелив. Німці.

— Ти натякав на щось інше. По-різному натякав, пам’ятаєш? — Опускає голову, тупо дивиться на брудні дошки підлоги.

— Не знаю... З п’яної голови я міг всяке говорити, й ти могла по-всякому розуміти. Але це неправда.