Вчителька, дочка Колумба

Вільгельм Мах

Вчителька, дочка Колумба

1. Автобус

Звати її Агнешка Жванець, і в цю мить вона саме про це й думає. Кому першому на новому місці я прокажу своє ім’я, прізвище? Кого першого зустріну і як він сприйматиме моє ймення: чи так от звичайно й байдуже, або ще й байдужіше, як ось я зараз. Переповнений автобус підстрибує на вибоїнах шосе, норовливо погойдується разом зі спітнілими пасажирами, що тісно збилися в гурт. Роки війни помітні ще й сьогодні, дивується Агнешка. Їхні сліди все ще не зникли з облич та одягу людей; у цьому випадково зібраному, строкатому гурті пасажирів вона відчуває застиглу гнітючість, загрозу і непевність. А може, це тільки видається? Є ж тут і групки-острівки статечних людей, знайомих між собою, людей, котрі, напевне, вже непогано влаштувалися в цьому краї. Дехто позиркує на Агнешку досить, часто, частіше, аніж на інших, інколи начеб з посмішкою, однак надто скупою й невиразною, щоб на неї відповісти. Може, це Флокс, маленький спанієль, на колінах у неї привертає їхні погляди. А може, ця кретонова сумка, яку вона пильно оберігає від агресивного ліктя сусідки, котру, либонь, зацікавило-таки, що то за скарб з гострими ріжками й невиразною формою ховається в ній.

Ні, не зацікавило. Сусідка відвертається до вікна, й Агнешка смутнішає. Вона чужа, нетутешня, не причетна до приятельських розмов, що точаться довкола неї. І, напевне, негарна, та ще й в такій пилюці, такої теплини! Просто — в спеку, яка буває хіба що в липні, а не в пору пізньої осені. Та й виглядає вона, напевне, як опудало в оцій спортивній куртці й картатих штанях. А в те вікно навіть не варто й поглядати, моя ти добродієчко з ліктем, бо ж біла курява, мов заметіль, аж піниться. Найохочіше збудила б Флокса, нахилилась би над його єдвабним вивернутим вушком та й нашептала б йому про все, що почуває, або й про будь-що. Та сором. Флоксе, сплюху такий, ми вже нібито й доїжджаємо. Ти радієш? Що? Відвезуть нас бричкою, а може, й автомашиною, викупаємося, повечеряємо смачненько, не переїдатимемося, звісно (щоб нам добре спалося), хоча нас, напевне, й припрошуватимуть, як то роблять всі гостинні селяни. Може, подадуть нам пиріжки й кисле молоко, га? Флоксе, цуцику мій, на першу в житті посаду їдемо, невже це тебе не тішить? Флоксе, прокидайся вже, заскімли хоч, бо щось дуже вже лячно.

Агнешка готується до виходу, здіймає з полиці валізу та несесер. Багаж чималий, та ще й Флокс! Клопоту багатенько. Огрядна тітонька з кошиком, накритим зверху рядниною, зауважує:

— А куди це ви так, добродійко? Іще ж не зупинка.

Доведеться, отож, застрягнути в оцій тисняві. Флокс крутиться, надокучає, видирається передніми лапами на Агнещині плечі, уперто намагається утримати рівновагу.

Потім, радіючи успіхові, задоволено лизнув у вухо найближчого солдата. Та Агнешці не доводиться й перепрошувати: солдат, видно, нічого й не відчув, бо надто вже захопився розмовою з якимсь добродієм у робочій спецівці. Але вже перша, мимоволі почута фраза пригашує Агнещин настрій. Неголосна мова робітника звучить густо, докучливо урочисто; оповідаючи, він постукує чорними від смоли пальцями по гудзику на куртці піхотинця, позиркуючи довкола з якимось острахом, і саме тому незручно підслуховувати.

— ...так його силоміць підпоїли на тому ж пороні, що він зробився, як колода. Потім мотузом до воза прив’язали, носом до землі, батогами по конях, та так і потягся туди, звідки прибув. Ми якраз на лузі були, рів мали копати аж до самого села, стоїмо, дивимося: віз якийсь летить, сам, без нікого. Придивляємося, а за ним щось волочиться. Якби не грузька дорога (коні, мабуть, тому й пристали) і якби не ми — оговтався б він хіба аж у святого Петра...

— А все ж, як же з усім тим шарварком?..— голос солдата гучний і протяжний, по-сільському млявий. Він, очевидячки, не збагнув незвичайності справи, й дехто з найближчих пасажирів обернувся до розмовляючих. Та це, попри косі погляди сусідів, начебто додало сміливості чоловікові в спецівці. Гнівно здвигнувши плечима, він дав волю стримуваній люті:

— А ніяк! Нехай вони зогниють! Нехай їх те багно!..— Свої прокльони він підкріпив промовистим жестом — широко розчепірив пальці руки й зараз же стиснув їх у кулак.— Було б спокійніше!

— Вони не з полохливих, факт.

— Ну й що ж. Нам нема чого спішити до них.

Час уже, мабуть, братися до виходу. Якась безпорадна й невпевнена, Агнешка намагається перехопити погляд кондуктора, затиснутого в кутку біля дверей.

— Хробрички... Це ж вони?

Обидва співрозмовники змовкають на півслові й підозріло зиркають на Агнешку. І не тільки вони. Запитання, таке звичайне в автобусах, стишило гомін довкола. Ще тільки мотор гуде й погуркує на вибоїнах. Кондуктор випростав спину, обсмикує куртку й начебто зволікає з відповіддю:

— Ви їдете до Хробричок? Справді?

— Тай, до Хробричок.

— Може, до Хробриць, панночко?

— Та ні... я добре знаю: до Хробричок.

Кондуктор, блондин, з волоссям, ніби з клоччя, та соромливим, поцяткованим віспою обличчям, червоніє під вичікувальними поглядами пасажирів і швидко кліпає споловілими віями.

— Ще досить далеко. І не по дорозі. Зупинки там, де була колись, уже немає. Коли б ви зійшли в Хробрицях, було б ближче. Через озеро пороном.

— Овва! — своїм протяглим поліським співом встряває до розмови солдат.— Порон був, та загув...

— Все одно,— заперечує йому робітник,— краще було б зійти в Хробрицях.

— Не знала про це...

— Шкода.

— До Бялосвлі, панночко, їдь! — несподівано напирає на дівчину тітка з кошиком.— Джерело там знайшли чудодійне, натуральне, все лихо з людини висмоктує.

— Ніяке не натуральне, матусю, а мінеральне.

Власниця кошика насуплюється й суворо, осудливо дивиться на безвірника, здорованя в поношеному светрі; їй, одначе, доводиться добряче задерти голову, щоб сягнути поглядом окулярів на його зарозумілому носі.

— Ти мене, добродію студенте, не виправляй, не вчи. Натуральне чи мінеральне, всяке від бога.

Агнешка й кондуктор обмінюються несміливими посмішками, обоє задоволені тим, що стороння цікавість знайшла собі новий об’єкт і нових акторів. Та передчасно.

— Ну, то як? Ви не передумали? — голосно запитує солдат.

І знову — ота нестерпна, незрозуміла облога очей, уважних, здивованих або й глузливих. Чийсь незміцнілий фальцет, загублений в тисняві, перериває мить тиші блазенським вигуком:

— Файні хлопці в Хробричках! Самі зеемпівці! [1]

Кондуктор брязкає по металевому бильцю проколювачем, і автобус стишує хід, зупиняється.

— Якщо вже так, висадимо вас тут.

— А звідси далеко буде?

— Ну... кілометрів зо два, напевне. Тримайтеся ліворуч, ввесь час берегом, понад водою. Гребля доведе.

Агнешка силкується бути спокійною. Ах, коли б уже!.. І чому вони так видивляються на мене?.. Спотикається об ноги підлітка, що сидить біля дверей, на приступці. Це, Здається, він вихопився з отим дурнуватим вигуком про гарних хлопців: нахабне обличчя, маленькі очиці... Коли б такого мала, якби такого змушена була... Думка ця пробігає блискавично, оком не змигнути... Флокс втрачає рівновагу й випадає за відчинені вже двері, в посивілий від пилюги бур’ян над канавою. Ну й огидний же тип! Його блазенський голос доходить до Агнешки аж тепер, немовби за мить до цього вона була глухою й не вловила суті тих останніх слів, якими він обдарував її на прощання. І аж зараз ті слова зринають в пам’яті, звук за звуком, у стихаючому шумі автобуса, оповитого білою, як борошно, курявою, що підіймається за його п’яною кремезною спиною й, нарешті, закриває її зовсім. Уже я його не дожену, не дожену. А гукнув їй на прощання той шмаркач отаке: