Вчителька, дочка Колумба

— Присягнеш?

— Присягну!

Дивна квола посмішка спалахує в її очах.

— Якщо так, то тікай звідси, Януарію.

Зависляк застиг в якомусь незвичному чуйному напруженні. Зиркає на неї уже без милосердя, допитливо й підозріло.

— Бо що?

— Бо я написала на тебе донос.

Його пальці, зігнуті, мов пазурі, вп’ялися в рубець ряднини.

— На мене? Тільки на мене?

— Тільки на тебе.

— Не вірю!

— Як хочеш. Я відчувала, що ти обманюєш. І щодо себе, і щодо... Балча. І за це я зневажала тебе, зневажаю. А тепер іди.

Зависляк повільно встає, притискає до очей тремтячі кулаки. Крізь його ошкірені зціплені зуби проривається повний відрази якийсь свистячий шепіт чи виск:

— Ти! Ганчірко!

В малому віконці раптом дрібно задзеленчали шибки, і за ними спалахнули два снопи світла фар. І зараз же біля порога загупали кроки. Двері без стуку відчиняються. Пживлоцька з великим зусиллям повертає голову й ширше розплющує очі.

— Зеноне! — впізнає вона того, хто входить перший, і не без здивування й нотки іронії закінчує: — От, будь-ласка, прийшов-таки...

Януарій тільки раз кинув на свого суперника короткий пекучий погляд.

— Бог тебе покарає, Балче! — кидає він глухо й зникає за порогом.

Агнешка, ледве заглянувши в хату, відразу ж біжить до машини.

— Семене! Ти пив?

— Не пив.

— Зможеш вести машину?

— Думаю, що зможу.

— Немає іншої ради. Повезеш Пживлоцьку до лікарні. Знаєш куди?

— Лікар витверезиться, покаже.

— Гаразд. Тепер іди по неї.

Але в цю хвилину брязкають дверцята амбулаторії і в світлі фар з’являється Стах з лікарською сумкою.

— Де хвора? — голос його звучить твердо.— Треба подати першу допомогу. Агно,— говорить він, уже переступаючи поріг,— ти мені допоможеш. Нагрій води.— І до Семена: — Але машину поведете ви. Цілком слушно.

Агнешка, входячи за ним до халупи, розминулася в дверях з Балчем. Оглянулася. Балч, заточуючись, перетинає дві смуги світла й зразу ж за автомашиною зникає, в темряві.

Тієї ночі побачить його ще Тотек, побачить, як він швидко, щораз швидше біжить селом, біжить, ніби за ним хтось чи щось женеться. Таким ото на цей раз з’явився Балч на шляху, хоча ніхто його не наздоганяв, ніхто не переймав, бо навіть Тотек, його слабкий противник, щоб не зустрітися з ним, стрибнув у рів і причаївся там. І, можливо, саме через цю затримку ослаблений, знесилений хлопець не встиг добігти до Бобоччиної халупи до від’їзду пересувної амбулаторії. І новий розпач від невдачі, страху й непевності він додав до тих кривд, що їх зазнав від Балча; додав ще й жаль за матір’ю, яка, здається, недолюбляла його, як і він її. Однак від сьогодні стала знову близькою, що день, то ближчою, і так — поки не дізнається, а згодом впевниться, що її життю ніщо не загрожує.

Побачить Балча тієї ночі ще й Уля, яка саме тоді виглянула з-за ганку, дожидаючись людей, що помчали до її хати. Побачить у ту мить, коли він, похитуючись, перебіжить через подвір’я. Потім — як затримається під дошкою оголошень, біля жердини з прибитою залізякою. Почує Уля ще й раптове, дике, шалене бамкання, що довго роздягатиметься над сонним селом. Побачить, як засвітиться одне вікно, потім друге, третє — і як всі вони, немовби одумавшись і збайдужівши, незабаром знову погаснуть. Помітить і те, як він вичікує й дослухається, напружено й пильно, однак марно. І почує, нарешті, його зітхання, таке важке й голосне, немов воно хотіло зірватися криком, та на крик той вже не вистачало повітря.

20. Урочиста частина роковин

— «Вольвокс — водяна рослина. Її клітини збираються в драглисті грона, надаючи поверхні води зеленуватого відтінку».

— Добре, тепер ти, Петрику, читай далі.— Навмання, не відриваючи очей від прочиненого вікна, Агнешка кладе руку на плече хлопчика, який сидить найближче. «Я не Петрик, я Томек».— «Як, як твоє прізвище?» — «Та як же, Зависляк, звісно». Хлопець дивиться на неї здивовано, між дітьми пробігає хвилька трохи влесливого смішку, як це звично буває, коли вчителька має бажання пожартувати; посміхається отож і собі, щоб вони тільки не змогли помітити її незвичайного хвилювання, навіть більше як хвилювання, абсолютної відсутності волі, уваги, бажань. Чи я, бува, не хвора? А може, це перший теплий день весни отак паморочить голову й ошелешує? — Отже гаразд, Томеку. Знову про ту ж таки водяну рослину.— На якусь хвилю Агнешка зосереджується, зосереджується для того тільки, щоб розпорядитися: нехай кожний по черзі читає з її підручника по п’ять речень. «Не шепотіть там, діти, слухайте уважно, бо про це будемо писати класну роботу». Ах, хай шепотять, хай будуть неуважними. Та й лякати класною роботою не варто, бо ж дітей на пальцях порахуєш. Цей день уже заздалегідь можна було назвати днем, втраченим для шкільної науки.

З самого ранку землю росив тихий дощ. Агнешка сподівалася, що коли він не перестане й перейде в брудну сльоту, то війт відкладе сьогоднішню урочистість. Наївна сподіванка! Нібито мова про якусь маївку з малечею, а не про чоловіче, солдатське свято. Дощ зник разом із хмарами й невеликим вітерцем. Після нього залишилася тільки прозора, перлинна імла над озером та безліч краплин, нанизаних на гілля дерев, натиканих на чубочки каштанових пуп’янків, блискучих, як скляний бісер. Перша пара чорногузів закружляла над рибальським приплавом й полетіла до Хробриць: тут, у Хробричках, на жодному даху немає чорногузячого гнізда. Зараз же, після відльоту тих чорногузів, і ще перед виходом Агнешки на роботу, перед Балчевими дверима зупинилася трохи не вся в болоті «Победа». І як тільки побачив її Зависляк, то відразу ж кинув лопату й погнав до підзамчя. Однак марно він перелякався, передчасно. З машини вийшло троє: жвавий військовий в уніформі, лисуватий, непоказний чоловік у цивільному, ксьондз. І вже за хвилю залунали гучні покрикування Балча: то на Павлинку, щоб поспішала гостей обслуговувати, сніданок в одну мить приготувати, то на Семена, щоб збирав людей. Виходить, усе-таки... Якщо вже й гості сподівані приїхали, значить, не обійдеться без урочистості...

У цьому нестримному гармидерові, що змінив дощову тишу, в настрої наростаючого піднесення шкільне навчання не проведеш гаразд. Зрештою Агнешка, передбачаючи сьогоднішнє ускладнення, ще вчора оголосила учням, що ті можуть прийти до школи, а можуть, хто бажає, піти з батьками й на цвинтар. Якось прикро вразило її те, що з цього умовного звільнення скористався Тотек. Розраховувала на його здогадливість, солідарність, бо ж хотіла, сама собі навіть не розгадуючи основи своїх прихованих бажань, щоб цей день, якось штучно, без важливої суті святковий, минув для дітей якнайзвичніше. Штучно та й без важливої суті — так упевнюється Агнешка у слушності свого впертого упередження та протесту. Поминки — на цвинтар. Передсвятковий вечір — на цвинтар. Сьогодні — теж туди. Свято в ті славні роковини різанини, нехай навіть і героїчної, тоді необхідної, гаразд, але й страшної, жорстокої різанини, спогад про яку, на превеликий жаль, служить незначній уже частині її учасників тільки за привід для чергової пиятики. І ні для чого більше. Та до того ж хто його знає, чи й їм хочеться сьогодні святкувати. Бо що всім іншим мешканцям села не дуже хочеться, аж надто добре видно. Навіть Зависляк, узявши лопату, ще зранку вибрався на грядки. Від кузні долітав металевий дзвін клепання; Агнешка подумала була, що то Семен б’є у гонг, в оту аж біля прибережної тополі залізну шину. Цей дзвін, здається, збив з пантелику й рибалок на озері, що ледве-ледве видніються в імлі, бо й вони завертають човни до берега, поволі, правда, і начебто неохоче.

Ту частину озера за голими ще деревами, між будинком Зависляків та крамницею, видно досить добре. Семенові вдалося-таки зібрати трохи людей. Старається Семен, всупереч усьому, вірний ад’ютант чи, може, ординарець (Агнешка так і не знає, як його назвати), старається, бо ж прибулі гості чекають, можливо, вже й трохи нетерпеливляться. Дивує тільки, що ніхто не б’є в цей, головний, гонг на подвір’ї, як це робиться завжди, коли треба зібрати людей: невже з пошани до шкільних занять, чи, може, не хочуть перешкоджати Агнешці та дітям? Так ото в безособовій формі розмірковує собі про всі ці справи Агнешка і все дивиться крізь вікно в одне-єдине місце. Не на трійцю приїжджих, котрі зупинилися ген там, збоку, пахкаючи тютюновим димом і розмовляючи, не на все зростаючу юрбу біля крамниці, де знову господарює Пеля, що раз у раз переступає поріг, щоб принести знудженим чоловікам свіжого пива й водночас позбирати спорожнілі пляшки.