Вчителька, дочка Колумба

— Хіба тобі це зашкодить? — дивується з нього Уля, швиденько ховаючи позад себе маленьке дзеркальце, у яке вона вже встигла зиркнути.— Стільки ж народу, варто подивитися хоча б здалеку,— заохочує вона сміливіше й вільною рукою пригладжує своє блискучо-чорне, аж синє волосся.

Але Агнешка вже залишає їх: хай роблять, що хочуть. Дивна схвильованість від самого ранку тепер все наростає, особливо в ці хвилини, коли вона разом з Павлинкою наближається до того місця, згадку про яке вона хотіла б назавжди викинути з пам’яті. І хоча їй здається, нібито йде сюди неохоче, на прохання Павлинки, однак саме вона, а не Павлинка, все прискорює ходу. Йде й ледве усвідомлює те, що говорить Павлинка, підтакує чи заперечує якось механічно, зважаючи тільки на суть, яку можна вловити із самого звучання її голосу.

— ...Ну то й що, як спізнимося? Чоловікам легше, вони завжди знайдуть собі час, тільки ми ніколи не можемо своєї роботи переробити. Так-так. Чуєте? То Пащук б’є в бубон, щороку так (так-так). Тепер Балч називатиме прізвище, як той ксьондз на поминках у день святих: всі ті прізвища записані в Балча в книжечці, але він називає їх так, з пам’яті (так-так...), і після кожного ймення Пащук знову б’є у бубон, але вже якось коротко. Легко одяглася, паннусю, легко, аж тремтиш (ні, ні...) Сховаємося між люди, потеплішає...

— Загинули за Батьківщину! — розноситься сильний скандуючий чоловічий гук, і ще не затихла луна в лісі, як з кількох піднятих угору рук щось полум’яно змигнуло й відразу ж перетворилося в гучний грім і дим.

Ось вони обидві вже й сходять схилом донизу, сходять поспішно й мовчки, бо ж саме в час того гучного салюту потрапили під цікаві погляди багатьох очей. Агнешка бажала б зупинитися біля входу на цвинтар, де стояло кілька дівчат і хлопців та кілька жінок, однак Павлинка, чи то чогось соромлячись, чи то намагаючись заховатися серед натовпу, чи, може, з цікавості пробирається довкруж, між огорожею й могилками все далі й далі, добирається нарешті до найгустіше збитої юрби й аж тоді зупиняється, і — сталося! Агнешку помітили, зашепотіли, дехто повертає голову, всі розступаються. Агнешка підштовхує Павлинку, щоб ішла наперед, і сама простує за нею, приголомшена, з переплутаними думками. І ось вони вже й стоять обидві аж в першому ряду тісної громади жінок, старих і дітей, стоять біля сосен, біля могили капітана Пживлоцького. Якби Агнешка нараз простягла руку, вона змогла б доторкнутися до вінка з сухої, ще від осені збереженої статиції, в піну блідо-білого суцвіття якої було ввіткнуть трохи цикламенів, чи альпійських фіалок, та жовтих нарцисів. Напис на паперовій стрічці вітер поперекручував, але всі й так знали, що це вінок гостей із міста, котрі принесли й поклали його тут ще вранці, просто з дороги. Тепер гості стоять трохи збоку, за горбиком могили Пживлоцького. Ксьондз з червоним і блискучим, як яблуко малинівка, обличчям, нахилившись над розкритим требником, швидко ворушить губами; непоказний чоловік у цивільному вбранні нетерпляче крутить у руках портсигар. Один лисуватий майор (злегка примружені очі, непорушний, сухий гострий профіль трохи назад відкинутої голови), здається, уособлює нині дисципліну колишньої роти, котра сьогодні, уже в цивільному вбранні, займає так мало місця на цвинтарній алейці. Коваль і Макс, два велетні, застигли в першій парі здвоєної шеренги. Семен і Пащук-барабанщик — в кінці. По краях — два інваліди.

Не те, не те... Не могили, не сосни й вінок, не приїжджі, навіть не ця шеренга тих, що залишилися в живих. Найближче всіх і всього, прямо перед очима тільки зелена куртка, шорсткість якої вона ще не забула, тільки вигин плечей, чорна голова, вирубана з шестигранної брили, тепер, правда, не чорна, бо він обернувся до неї в профіль, спрямована до вільного від людей цвинтарного простору, прикритого рівними, чистими й навіть прикрашеними зеленим гіллям рядами могил, хрестів і зірок, його такий близький, такий виразний, спочатку підвищений, а згодом трохи стишений, однак виразний і все ж такий, якого ніяк не зрозумієш через цей хаос і шум у голові, голос. І все ж я знову прийшла, мусила знову прийти...

— Як і щороку, в цей березневий день, в роковини вашої загибелі, ми й сьогодні вшановуємо вашу світлу пам’ять, друзі. Віддаємо вам заслужену шану, бо ви — найкращі серед нас. Ті, хто полягли, завжди найкращі, кращі від живих. Смерть — це найвище й найпевніше з усіх звань і чинів, а життя — це завжди пониження в чині. Всяке бувало тут з нами, живими, від часу нашої розлуки, не раз жили в голоді й холоді, але ми не плакали, згода панувала між нами і єдність, був порядок...— Зненацька він повернувся прямо до Агнешки, а може, він і не бачить її, може, їй це тільки видасться, коли з юрби дивиться на нього зволоженими холодом, перенапруженими очима, що їхні погляди зустрілися, а тепер вже й мова його, як і обличчя, роздвоюються в її затьмареній увазі, і вже здається, нібито почуте слово стає все менш і менш виразним, двоїться глухнучим відлунням її власних болючих стогонів і роїнь: —...досі ми жили за солдатськими законами. Але що залишилося з того, друзі? Стирається вже й пам’ять про вас, найкращих. Невдовзі забудуть про вас наймолодші. У цьому році вперше не зібралися тут, як належало, всі діти. В селі настають нові порядки, отож цей день роковин може бути вже й останнім. Сором. Ніхто чужий цього не зрозуміє. Але якщо не розуміє, то й не повинен був сюди приходити. А якщо прийшов, нехай віддасть шану...

Чому ти так говориш, це ж несправедливо й жорстоко, ти сам не міг цього сказати, можливо, це я сама промовила таке в думці. Гельця вислизнула з Павлинчиних рук. Чому ж це Павлинка не притримує її? Повзе ж маля, рачкує поперек алейки, вже й на другий бік перебралося, видерлося на осілий, пожухлий дерен могили, метляє пухкенькими ніжками в білих рейтузиках, незграбно тягнеться до бляшаного щитка біля основи хреста. Спізнилася, Павлинко, бо вже Семен вирвався із здвоєної шеренги, підбіг, підхопив Гельцю, легенько пацьнув її по забруднених рейтузиках, несе Павлинці, віддає їй та так і залишається поруч, не вертається вже в стрій. Ти бачив це, бачив, знову подивився, і що ж говорить тепер той голос твій, ще більш стишений, уже майже нечутний, незрозумілий. А чи ти помічаєш, що тиша, при якій тебе слухали, уже не та тиша; дві шеренги стоять струнко, це так, однак з жіночої й дитячої юрми раз у раз хтось виходить. Варденьжиха, сівши навпочіпки біля однієї з бічних могил, покашлюючи й поойкуючи, щось там садить чи вибирає з дерну старе листя, а біля входу Мундек з приятелями затягується цигарковим димом. І той лисуватий, із міста, ще більш нервово крутить портсигар. І ксьондз, насупившись, перекладає в требнику стрічечки, переплутані вітром.

— ...Отож скажіть, друзі, як нам далі жити, що робити? Я не знаю. Ви вже спокійні, байдужі до всього, а мені тепер тут якось непевно, душно й тісно, неначе не вистачає місця й повітря...

Чому ти так говориш чи думаєш, чому я думаю так? Не звинувачуй мене, не проганяй звідси, не маєш права, бо ж ніхто інший, тільки ти сам казав мені прийти сюди; бо ніхто інший, тільки ти, зв’язав мене з цим місцем.

— Прощавайте, друзі! Спіть спокійно!.. Стру-унко! Вічна слава полеглим! Вільно! — Від великого напочатку натовпу тим часом залишилося менше половини. Балч удає, що не помічає цього. Звичним, по-приятельськи панібратським тоном, уже закурюючи й підвищуючи голос лише настільки, щоб перекрити гомін розмов, оголошує:— Офіційна частина закінчена. Тепер запрошую на частину художню, до Клубу. Сподіваюся,— підходить Балч до приїжджих,— що ви, дорогі гості, вшануєте своєю присутністю...

Ксьондз неспокійно поглядає на годинник.

— Час тікає, вічність чекає. А поїзд не жде. Жаль, звичайно, але я мушу вже вибиратися, щоб встигнути пересісти на швидкий.

— До кого це ти так поспішаєш? — дражнить його Балч.— Обідню відправиш і тут, польову.

— А ти міг би, міг би збудувати й костьольчик,— ущипливо відказує ксьондз, запихаючи требник за надто вже туго обтягнуту сутану.