Записки Бiлого Пташка

У готельному номері я накинувся на газети. Вони шурхотіли, падали на підлогу, наче живі, доки поснули і настала тиша. Я скулився у темряві безмежно далеко від насильницьких смертей, грабунків, воєн, покинутих на смітниках немовлят. За кілька днів я зумів відійти так далеко, що вже й не знав, як повертатимусь. А якби прожив тут усе життя, то чиїми очима дивився б на епіцентр небезпечного світу? Очима провінціала, а не філософа. Останній мусить загартуватись у вирі життя, а тоді вже спокійно розглядати людей-комашок.

Мене гнітить це аскетичне безперспективне місце, де кожному гарантоване тихе, без пригод життя, де дрібниці лягають тяжким тягарем на сумління. Анна виїжджала, щоб ухопити ковток свіжого повітря, аби жити далі. Але потім вона знайшла інше джерело. Звідти вона брала усе, чого потребувала. І саме звідти її смерть, якої не мало бути.

Я довго не спав цієї темної осінньої ночі. Дощ падав і падав. Будь-хто міг наблизитись до дверей, поторсати клямку, постукати. І все це були б чужі люди. Мені час вертатись. Подзвонити дружині, приїхати в суботу, щоб за неділю відпочити. Я ж бо нічим не зобов’язаний ні Анні, ні українському письменству, ні людству. Їм байдуже до мене. У буденній метушні людина почуває себе значною, як той гвинтик, без якого не працює машина. Але поза нею, самі знаєте, що поза нею ми — ніхто. Тому так шкода буває старих з їхніми голодними очима і тремтячими голосами.

Нічого примітного в цьому містечку не було: облуплені, бідні будинки. Поміж них траплялися досить старі. На фасаді одного я побачив барельєф з єдинорогом і згадав, що про нього колись писала Анна, пов’язуючи з Балом, який відбувається лише наприкінці століття, тому ніколи не буває живих свідків попереднього Балу.

Я міг лише пожалкувати, що через два роки сюди не під’їдуть ні карети, ні лімузини, не заграє маленький оркестр і Анна не стане господинею, бо кому ж, як не їй, королювати і страждати у світі, який вона сама створила?

Довкола будинку зводили риштування, певно, будуть реставрувати. Через запилюжені вікна давно ніхто не виглядав.

Сусідній будинок, теж занедбаний, трохи менший, правив за бібліотеку. Я завжди шанував бібліотекарок, цих бідно вбраних, сумирних жриць книги. Тому вирішив зайти, щоб розвіяти підозри, ніби в цьому місті діється щось не те. Мені начебто пощастило. Тільки я увійшов, мені назустріч підхопилася гарненька дівчина з наївними блакитними очима, готова служити. Я галантно відрекомендувався як письменник, котрий приїхав сюди у відрядження.

— Дуже приємно. Ганнуся, — ще більше зраділа дівчина. — Я вас чекала.

Помітивши моє здивування, вона пояснила:

— Стефанія Петрівна заходила. Сідайте, будь ласка.

— Я, власне, шукаю якісь публікації про вашу землячку. Певно, ваша бібліотека збирала їх?

— Так. Я сама склала картотеку. Ви будете писати про неї книгу?

Я відсахнувся.

— Будь-ласка, не робіть цього! — заламала руки дівчина.

— Чому? — витріщився я.

— Вибачте, але… Мені важко це пояснити. Я з дитинства захоплювалася книгами Анни. Вона працювала якийсь час у бібліотеці. Добре, я вам скажу! Ви не можете написати правдивої книги про неї.

Замість того, щоб вилаяти це нахабне дівчисько, я раптом почав виправдовуватись:

— Я, власне, і не збирався писати книги. Я був приятелем Анни. Пані Стефанія написала мені листа, бо щось її непокоїло. Але зустріла мене досить холодно. Я просто читаю рукописи у неї вдома.

— Стефанія Петрівна дуже розумна жінка.

— Я можу написати статтю, підготувати рукопис до друку, якщо знайдеться спонсор, але, здається, цього не потрібно?

— Так. Анна вилучила себе з цього світу. Вона має інший.

— Будиночок у лісі і собаку Альфу?

Дівчина зблідла. Підійшла до вікна, густо заставленого вазонками, і в повітрі різко запахло травою. Є рослини, які пахнуть, як тільки до них доторкнешся.

— Ви там були?

Дівчина мовчала.

— А я був. І маю підозру, що мене розігрують. Зрозумійте, я хоч зараз можу сісти на поїзд і поїхати. Але перед тим хотів би знати, навіщо мене відірвали від роботи і родини.

— Я нічого не знаю.

— Вам наказала мовчати пані Стефа?

— Я не маленька дівчинка. У мене є чоловік і дитина.

— Чому б вам не створити культу з власної родини?

Дівчина сіла за стіл, склавши руки, як школярка за партою. Лице її набуло зухвалого виразу.

— Є люди, — сказала вона, — які відчувають хід подій і можуть за допомогою слів змінити реальність. Цих людей називають письменниками. Вони бувають, де їм заманеться, не питаючи дозволу і нічого не пояснюючи. Письменників дуже мало. Вони, як правило, люблять людей, близьких і далеких. Коли вони йдуть від нас, то не назовсім. Ми могли б назвати вулицю її іменем, поставити пам’ятник, влаштувати читацьку конференцію, отоді це був би культ. Я вас не засуджую: таких людей — більшість. Анна багато страждала і заслуговує на спокій. Ви самі маєте зрозуміти, для чого ви тут.

— А коли я цього не хочу?

— Тоді їдьте звідси, але повернутися сюди ви ніколи не зможете, і вам буде дуже боляче.

— Звідки ви знаєте, що буде саме так? Я не палкий прихильник Анниної творчості, як уже на те пішло. І не прихильник містики, яку мені нав’язують. Моє завдання дуже скромне. Чи, може, ви всі вважаєте, що я чимось завинив перед Анною і повинен це спокутувати? Смерть розв’язала всі вузли.

— Так, смерть, — повторила Ганнуся якось приречено, і мені раптом стало її шкода. Я приготувався почути кінець фрази, але вона загубилася десь на півдорозі.