Записки Бiлого Пташка

Я пішов на те гавкання. Десь метрів за сто побачив галявину, вкриту ліловими кущиками, а посеред неї — невеликий дерев’яний будиночок, оточений низеньким парканом. А за парканом — того пса і дівчинку-підлітка у джинсах і сірому светрику. Я втішився, що вони мене не злякались і спокійно чекали, поки я надійду. Аж занадто спокійно, ніби знали, що я маю вийти з лісу. Я чомусь розгубився і залепетав під їхніми поглядами:

— Я заблукав… Згубив портфель. Уявляєте, щойно з поїзда, заблукав, і тепер не знаю, як мені вийти до міста. Є ж така дорога, правда?

Дівчинка похитала головою:

— Тут немає ніякого міста.

— Як то немає?

— Навколо ліс.

— А ця стежка куди веде?

— До джерела.

— А ось ця?

— До ожини.

— Ну, добре, — сказав я, — щось придумаємо. У тебе гарний пес.

— Її звати Альфа. Ходіть до хати, поки вона шукатиме ваш портфель.

— Дякую. Мене звати Ігор.

— А мене — Ліля.

— Твої мама з татом удома?

— Мама скоро прийде.

— А ти хіба не ходиш до школи?

— То ви йдете чи ні? — насупилась Ліля.

— Іду-іду!

Альфа довела мене до порога. Тоді понюхала мою руку і побігла назад до лісу. Я увійшов до великої кімнати з кількома стелажами книжок і круглим столом посередині. Над канапою у кутку висіли дитячі малюнки, а коло дверей — велика мапа зеленого кольору.

— Сідайте, — наказала дівчинка, і я покірно сів.

Мені кортіло ще щось спитати, але вона зникла. Я забув, що довкола ліс, з якого не можна вийти, бо хотів це забути. Те, що я вважав мапою, виявилося дитячим малюнком: зелені деревця, а посередині хатинка, від якої розходяться стежки то до потічка, то до пагорбів, то до руїн. Такі собі дитячі фантазії.

Двері відчинились і увійшла Альфа. Вона поклала переді мною мій портфель.

— Дуже дякую, — сказав я цій чудовій собаці, яка навіть у хащах мене не злякала. — Може, ти ще й виведеш мене з лісу?

Альфа позіхнула і почалапала геть. Певно, хотіла спитати дозволу в маленької господині. Я відчув себе у безпеці. Дівчинка внесла горнятко з кавою і тарілку млинців, що дуже мене втішило.

— Слухай, Лілю, — спинив я її, — що то за мапа на стіні?

— Хіба ви не знаєте?

Я розвів руками.

— То мапа світу.

— Якого світу?

— Нашого.

— Чекай, хіба наш світ — це ліс?

Дівчинка зникла. Я почув, як у сінях вона розмовляє з собакою. Бідна дитина! Я випив каву і з’їв усі млинці з ожиною.

— Зараз прийде мама і вирішить, що нам робити, — говорила дівчинка собаці. — Будь чемна!

Це стосувалося і мене. Я тихенько встав і пройшовся вздовж книжкових полиць. Там панував хаос: Гессе і Керролл, Жюль Верн і Кастанеда, Аврелій Авґустин і «Країна Сонячних зайчиків»… Моя дружина дотримувалась ієрархії на книжкових полицях і дуже не любила, щоб хтось її порушував. Мій погляд перейшов на фотокартки. На одній з них я побачив усміхнену молоду жінку з дитиною. Я впізнав цю жінку і цю дитину. Схопив портфель і вибіг з хати. Ніхто не доганяв мене, але я весь зіщулився. Мені було нестерпно боляче, наче мене жорстоко обдурили.

Настали дивні дні. Аннина тітка, певно, жалкувала, що я приїхав. Рукописи я мусив читати у неї вдома, ледь не під замком. Така обережність прикро мене вразила.

— Нею зацікавились якісь підозрілі люди, — пояснила ця сувора жінка.

— Хто?

— Не знаю. Хотіли все купити. За тисячу доларів.

Я не повірив, бо нині немає нікому діла до літератури.

— Я б не пустила і вас до хати, якби не знала вас.

— Ви мудро вчинили, пані Стефо. Але рукописи можна передати в архів, тоді ви були б у безпеці, й дитина також.

Жінка зблідла.

— Вони не посміють чіпати малу. Якщо дійде до того, то я віддам їм усе!

— Певна річ, — погодився я. — Коли вони були?

— Два місяці тому.

— І ви не питали, навіщо їм рукописи?

— Питала. Казали, що видадуть книжку. Ніби вони з видавництва. Ще візитку лишили. Зараз пошукаю.

Пані Стефа вийшла на кухню, забряжчала склом, пересуваючи щось у серванті.

— То з Києва, дивіться…

На дорогому папері було видруковано: «Видавнича агенція СЕТ», і адреса, без телефону.

— Я не чув про таке видавництво, але спробую щось дізнатися.

— Зробіть таку ласку, — пом’якшала пані Стефа. — Щоб мені було спокійніше.

— Зроблю все можливе. Але зараз видавництва з’являються і зникають, та й ними, буває, прикриваються різні темні справи. Може, такого видавництва взагалі нема. А ви читали рукописи Анни?

— Знаєте, вона не любила, щоб хтось читав ще не передруковане. То не моє, самі розумієте, а малої. Дякувати Богові, вона стала тепер трохи веселіша. Ми жили втрьох, відколи Анна пішла від свого чоловіка.

— Він так і не з’явився?

— Згинув десь. Він був не звідси. Я ще не така стара і вивчу Лілечку.

— Я хотів запитати у вас про одну річ…

— Питайте.

— У вас немає часом будинку в лісі?

— Дивне питання. Хто нині живе у лісі? Анна хотіла б, але ж ми бідні. Жили з самої зарплати.

— Я просто так. Вона говорила мені про це. Тут такі гарні ліси, гори…

— Так, повітря у нас чисте, гірське. Я знаю, Анна у вас гостювала, то приїжджайте якось із дружиною, як будете мати час.

— Це було б чудово, — збрехав я.

Ми домовились, що я прийду завтра зранку. Подумки я вирішив, що впораюсь днів за три, бо все це мені не подобалось: якась тиха маячня. Хоч спокійне інтелігентне лице вчительки мало б викликати довіру. Дякуючи за чай, я відчув, що вона розчарована. Ця жінка чекала від мене щирості й не дочекалась. Зрештою, що нас пов’язувало? Її, мене й Анну? Вона просковзнула між нас тінню і пішла туди, де її чекав її справжній світ.

Я лежу на казенному ліжку і слухаю, як галасливо надходить вечір. Повертаються тимчасові жителі цього убогого пристановища, вмикають радіо, замовляють у коридорної чай, п’ють горілку. Щомиті може хтось надійти і зайняти ліжко навпроти, хоч мене заповажали, коли я назвався письменником. Я не хотів поки що розпитувати про Анну. Я не журналіст, і тому заздрісний. Поміж нашої братії кожен вважає себе неповторним і шанує тільки класиків, та й то не з нашої землі. Ми, наче черв’яки, пропускаємо через себе глину чужого існування і не приймаємо іншої їжі. Але в глибинах єства замислюємось над тим, що відмерлі рештки — не найліпший харч. Я навіть забув спитати, які ще рукописи залишила Анна, виказавши тим байдужість.

Після того офіційного візиту я подзвонив до Спілки, а також дружині. Ясна річ, я ні словом не обмовився про світ, який став лісом.

— Зет? — перепитав Бодя, який видавав нашу газету, коли траплялось вициганити якусь копійку у спонсорів.

— Сет! Єгипетський бог зла і пустелі.

— Ну, ти даєш! — захихикав Бодя. — А хіба таке буває?

— Я маю візитку з адресою, але без телефону.

— Слухай, я сам можу тобі надрукувати таких візиток…

— Не треба, — сказав я. — Дізнайся.

Бодя мав рацію. Аннину тітку могли й наколоти. Але то був би дорогий жарт. Попри все, як спеціаліст, я можу відшукати те, що їх цікавило.