Записки Бiлого Пташка

Я відчув, як мене проймає дрож. Із цієї хатинки на галявині був лише один шлях назад — по колу, яке розширювалось і врешті викинуло мене у передмісті, де було більше городів, ніж людей, а людей більше, ніж садів. Яблуні родять через рік, а бульба — щороку. І морква, і капуста… Я плутав вузенькими межами, заходив у тупик, впираючись у пліт, важко дихав, бо сонце припікало. І, побачивши нормальну асфальтову дорогу, ледве не заплакав від щастя. На ручці портфеля залишилися сліди зубів. Отже, це було.

Листки сірого паперу з конторської книги, що вже почали жовтіти по краях, наче їх торкнулося полум’я, мали пояснити мені все: реальне і нереальне. Списаний папір свідчив, що Анна продовжує існувати. І я повинен, доки не пізно, покинути цей світ, де я чужий і який може мене покарати. Задля цього мене й заманили сюди.

Але наступної миті мені стало соромно, бо я почув тихий голос Анни:

Або ще:

Я приходив читати Аннин «Досвід самотності», і все було гаразд, доки я сприймав ці уривчасті записи як читач. Я ніби поринав у атмосферу кінця XIX століття, коли емансипація жінок була ще несміливою і наївною. Тодішні письменниці, вчительки, лікарки приваблювали жіночістю, на відміну від сучасних ділових амазонок, котрі погорджують чоловіками, і ніколи не вгадаєш, мають вони хоч трохи серця чи ні.

Але коли я дивився на всі ці записи тверезими очима, тобто очима людини, яка товчеться на літературній кухні, то не бачив поки що відкриттів. Провінція консервує, не дає доступитися свіжому повітрю. Це ще не найгірша втрата, однак хто видасть її книгу? У ліпшому випадку надрукують у журналі, якщо пані вчителька дозволять. А я б написав передмову.

Слава Богу, я далі міркую тверезо, як перед поїздкою сюди. Є шанси повернутися. Коли я прочитаю все, що мені дозволено, то забуду його, але ніколи не забуду, як іноді моє лице спалахувало соромом і мене охоплювало почуття провини, наче я міг відвернути смерть Анни і сирітство її доньки. Серед речей, що належали Анні, її книжок, я не міг почуватися спокійно. Намагався зосередитися на цій дивній книжці, яка звалася «Досвід самотності» й складалася з кількох десятків пронумерованих карток. Відсутність сюжету свідчила, що Анна розчарувалась у вигадуванні нових історій. Вона колись казала, що написане нею здійснюється. За допомогою інтуїції вона випереджала хід реальних подій і, можливо, тому відчувала менший біль, коли вони повторювались, чи більшу втіху. Цією книжкою вона зупинила годинник.

Я перегорнув рукопис до кінця і не знайшов дати. Підійшов до вікна і дивився, як падає дощ, почув його голос. Я втомився і спробував усвідомити, де я. І хоча моя відповідь була підкріплена паспортними даними і відрядженням, цього не вистачало.

У двері постукали. Я ледве встиг обернутися.

— Ходімо обідати, — покликала мене господиня. Я пішов за нею до кухні.

— Вам, певно, не до вподоби, що ви тратите стільки часу?

— Пусте, мені за це платять. Та й мені давно не траплялося нагоди змінити середовище. Тут усе інше.

— Просто люди тут не такі лукаві. Вони у себе вдома. А у великому місті не так. О, я теж там жила, з чоловіком… Але після його смерті переїхала сюди і взяла до себе Анну. А тепер мене мучить думка: може, серед бурхливого життя вона б навчилась боротися за себе, і доля була б до неї прихильніша. Правда, вона ніколи не нарікала. Анну треба було оберігати. Вона не шкодувала себе, була марнотратною щодо життя, наче мала їх кілька. Завжди добре згадувала вас і вашу дружину.

— Дякую. У нас про неї так само найкращі спогади. Я хотів би щось зробити для її пам’яті.

— Це непотрібно.

— Ви ж знаєте, що це не так. І знайдуться інші, які будуть набридати вам більше, ніж я. Якби Анна залишила заповіт, щоб її твори спалили…

— Вона його залишила.

Жінка, не криючись, заплакала.

— Вибачте, — промимрив я, — я поводжуся як письменник, а не як людина.

— Це ви мені вибачте. Анна вважала, що написане нею нікому не буде потрібне, що вона відстала від часу. Це її зламало. І ще вона говорила, що можна погано писати, але бути поганим ще гірше. Написане спалиш, а кривду не загоїш. Я часом не можу заснути, йду до її кімнати і там розмовляю з нею. Що більше минає часу, то вона мені ближча. Я чую якесь тепло і спокій, коли посиджу тут.

Я відчув щось цілком протилежне, але промовчав. Зрештою, я чужий. Наче запущений годинник, який можна зупинити лише часом.

Нашу мовчанку перервало якесь глухе гупання у двері.

— То Гандзуня, — сказала господиня. — Іду вже, йду!

За дверима я побачив купу лахміття, що мала зватися Гандзунею. Я спершу подумав, що вона на колінах, але у неї не було ніг. Вона сиділа на дошці з коліщатами.

— Нащо так довго стукаєш, я добре чую!

— Пані Стефо, я хіба хотіла спитати, чи у вас все добре?

Гандзунина голова була замотана синьою хусткою, мокрою від дощу. На вид їй було років шістдесят.

— Де мала?

— Та у школі.

— Може, я їй парасолю занесу, аби дитина не змокла?

— Чи ж я би не дала їй парасолі, Гандзуню?

— А як котрі діти вкрадут?

— Має вона парасолю, не переживай.

— Бережіт тоту дитину, пані Стефо, чуєте? Я їй принесла горішків, у своїм саді назбирала.

Гандзуня вишпортала з кишені кілька молодих, щойно облущених горіхів.

— Йой, Гандзуню, дякую… Але ж надворі дощ, заслабнеш. Може, зайдеш чаю напитися?

Гандзуня зиркнула на мене перестрашеними сивими очима:

— Нема часу, пані Стефо. Маєте гостя. А я вам насліджу.

— Я тобі куртку дала, що не промокає, де ж вона?

— А! — махнула брудною рукою Гандзуня.

— Знов бідним віддала?

— Та! Мене сало гріє. А ви що, гніваєтеся?

— Якби ти пропила, то гнівалася б, але ти не п’єш. Шкода тебе, бо ти сама бідна.

— Я маю пенсію. Шестого принесут. Я дала Маринчиному Васильку тоту куртку. Йду вчора, а вно в єднім сорочиту несе хліб. Біда! П’ятеро дітей…

— Йди додому, Гандзуню, грійся. Я передам малій горішки.

— Тота наука дитину з’їсть, бігме!

— Діти мусять вчитися.

— А, — знов махнула рукою Гандзуня. — Здоров’я важніше. Я вже піду, коли так, пані Стефо. Як щось буде треба, скажіт. Я нікому не дам із вас знущатися.