Записки Бiлого Пташка
Записки Бiлого Пташка читать книгу онлайн
До книги вибрного ввійшли знакові твори лауреата Шевченківської премії Галини Пагутяк — романи та повісті, зокрема «Захід сонця в Урожі», «Кіт з потонулого будинку», «Записки Білого Пташка», «Книга снів і пробуджень» та інші, які по праву складають золотий фонд української прози, створеної поколінням вісімдесятників.
Відкриває книгу відома Галинина доповнена «Автобіографія без дат і майже без фактів».
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Добре. Візьми пакуночок, з’їж собі вдома.
— Ні, ні! — замахала руками Гандзуня.
— Не встидайся, бери. То від мене і від малої.
Гандзуня неохоче поклала пакуночок за пазуху:
— Бувайте здорові!
Коли за Гандзунею зачинилися двері, пані Стефа зітхнула:
— Дивіться, бідна каліка, а має золоте серце. Мама недавно їй вмерла, то вона нудиться.
— А що з нею?
— Поїзд ноги перерізав. Ще як дівчиною була. Від того їй у голові трохи скаламутилося, бо мала через тиждень заміж виходити. Ой, що ж я вас відриваю від роботи!
Я подякував за гостину і повернувся до кімнати, став коло вікна. Дощ припинився, подекуди прозирало холодне блакитне небо. Візок Гандзуні якраз викотився на подвір’я. До неї підбіг заболочений жовтий пес, і каліка віддала йому канапку, щось сказала і покотила далі. Згори вона нагадувала якусь химерну істоту з уяви Босха. Небо дедалі більше роз’яснювалось, бо вітер несамовито дер хмари на клапті. Воно нагадувало небо мого дитинства, коли я стояв, задерши голову, і дивувався, як швидко міняють форму хмари: з птахів перетворюються на драконів, із драконів на велетнів. І мріяв покуштувати хмару, яка, певно, на смак нагадувала цукрову вату. А коли я не хотів цукрової вати, то мріяв покататись на хмарі, м’якій, як перина.
З таких дитячих ілюзій виникають згодом дорослі, і я мав їх доста, особливо коли почав писати. Я гадав, що все написане мною буде гідно оцінене, що читач вгризатиметься у кожне слово. Коли вийшла моя перша книжка, я пороздаровував безліч примірників і втопив її у морі горілки. Мене чекало тяжке похмілля: байдужість. Я замовив рецензію приятелю, поїв його цілий місяць, поки він написав її. І це навчило мене, як діяти далі: бути присутнім усюди, говорити, говорити. Звісно, писати часу не залишалось. Якісь сюжети, ідеї витали довкола, але ж не було часу! Я поселився в Будинку творчості, але тамтешня тиша викликала у мене лише непереборну сонливість. Правда, я почав писати роман, але далі першого розділу не пішов. Заспокоював власне сумління чтивом, щоб бути в курсі, плекаючи в собі шляхетний цинізм. Мене прийняли в коло філософів-сторожів і бомжів-поетів. Анна сміялась, кажучи, що нічого не може второпати з наших бесід, і називала їх спекулятивним мисленням. Це мене розсердило, бо я був вихований так, що навіть розумну жінку вважав дурнішою за будь-якого чоловіка. І мене дратувала сміливість Анни, котра, не маючи жодної підтримки, ні на кого не зважала. Правда, вона не любила сперечатись і когось зумисне ображати, але їй було море по коліна. Чи зустрічала вона колись людей, схожих на себе? Судячи з «Досвіду самотності» — ні.
Я знову всівся читати, не пригасивши роздратування. Як можна писати таке:
«Зібрати достатньо доказів проти себе легко, бо рідко хто з нас вдоволений собою. Потайки складаєш їх до шухляди, щоб ніколи не використовувати. Краще спалити. Я б це зробила, але не зроблю, бо від цього не стане легше. Тільки моє тіло поки що мені належить. Рештою я не розпоряджаюсь».
Хто ж так пише? Недбало, як у щоденнику. Цікаво, про який досвід міг би написати я? Сексуальний? Чи про досвід спілкування, бо я добрий хлопець, котрий уміє собі давати раду з більшими і меншими. Однак, у цій книжці були й цілі історії, варті роману, готові сюжети, які міг би використати. Анна видавалася то геніальною, то дурною, і, хоч мала стиль, але такий, що довів би будь-якого редактора до божевілля. Вона квапилась, намагаючись висловити те, що турбувало її в певну мить. Наче розмовляла з кимось. Хто це був? Той, кого вона не бачила фізичним оком, лиш духовним, хто розумів її з півслова. Хто усе життя тужив за нею, а вона за ним, не втрачаючи надії зустрітися. Це для нього вона залишила «Досвід самотності», лист, який може читати хто завгодно, бо він не для нього.
Я приховую власну самотність, більшість людей ховає, особливо в дитинстві й старості, коли ми найбеззахисніші. Але Анна розлила свою в просторі й часі.
«Між сходом і заходом сонця є досить часу, аби не думати, а говорити, не усвідомлювати власного каліцтва, як не усвідомлює його безнога Гандзуня, як дитина не усвідомлює дитинства, а зріла жінка своєї жіночості. Тому в нас легко відібрати наше, підмінивши його заздалегідь готовим стереотипом. І як жахливо потім бачити уві сні те, що з нами зробили».
Я, ніби останній йолоп, сиджу за незграбним полірованим столом і переживаю тому, що читаю рукопис. І не здатний вийти з кімнати, подолати тих кількасот метрів, що відділяють мене від готельного ліжка, на якому я зміг би подрімати, а ввечері втекти на поїзд. Щось тут діється з часом. Певно, минуло не три дні, а всі тридцять років. А я все читаю безкінечний досвід чужої самотності, не читаю, а слухаю, як Анна розповідає, переходячи з високої теми на звичайну побутову балаканину. Тому, коли до кімнати тихенько увійшла її донька з поливальницею в руках, наша розмова обірвалася, і я знітився. Дівчинка привіталась і заходилася поливати вазонки. І тут у мене вихопилось:
— Як поживає Альфа?
Худенькі плечі здригнулись, запала мовчанка. Ліля зітхнула і ледь чутно вимовила:
— Добре.
— А чому вона не живе з вами?
Так само тихо дівчинка відповіла:
— Вона не може жити тут і там.
Ліля вийшла, а я відчув, ніби з мене зняли якийсь тягар, змирили з тим двоїстим існуванням, яке важко сприйняти здоровому глузду. Зрештою, може, я цим відштовхнув Лілю. Підло випитувати бідну дитину, чиє життя після смерті матері втратило сенс.
Але в сусідній кімнаті заграла сопілка, і я зрадів, що не спровокував плач чи мовчанку.
Час було йти, купити щось на вечерю по дорозі й взятися за звіт про поїздку. Може, коли писатиму, щось проясниться. У себе я жив серед гострих на язик людей, які на все накладали жаргонні резолюції: кайф, клас, мура, геніально. Але тут усе було якесь розмите і небуденне, як на старих фотокартках, коли люди перед об’єктивом вірили у вічність, і від того їхні обличчя ставали прекрасними.
Спускаючись скрипучими сходами, я думав про те, що мені не довіряють. Усе містечко не розтуляє рота, щоб не сказати чогось зайвого і не зашкодити собі чи Анні. За ввічливістю причаїлась ворожість. Замість того, щоб напакувати мені рукописами торбу, напоїти донесхочу горілкою і посадити в поїзд, мене зачиняють у кімнаті і змушують читати. Я навіть не маю права зняти копію, хоч дещо виписую і ховаю по кишенях. І все. Жодних спогадів, жодних екскурсій по місту, жодних сімейних альбомів. У мене складається враження, що Анну ховають удруге і що їй ніколи не вибратися звідси ні залізницею, ні перелетіти через гори. Єдине, що їй світить: меморіальний куточок у школі чи літературний у місцевій бібліотеці.
Є такий мандрівний сюжет про чужинця, якого примушують залишитись назавжди у якійсь країні. Мені це навіть полестило б, але тут мені не роблять назустріч жодного кроку. Ключ повертається у замку, на вікнах квітнуть вазонки, опале листя липне до черевиків, я вертаюсь туди, де мене чекають дах над головою і сіра казенна постіль. Чи випробування? Анна колись спересердя сказала: «Аби ти хоч раз побув на моєму місці!» На що я відповів зловтішно: «На щастя, я ніколи не буду на твоєму місці!» Я мав на увазі, що я чоловік. Тепер я знаю, що вона відчувала у чужому місті, блукаючи наосліп між людьми, змушена довіряти тим, хто кличе її, дозволяє заночувати, знайомить зі своїми друзями. Але кличе лише певний тип людей, які мають із того зиск, і плата їм досить велика: право на твою душу, тимчасове, але все ж право. Мабуть, Анні не сподобалась зависока ціна, хоча з того не буває поважних наслідків. Врешті, нікому до нікого немає діла. Попили свіжої крові — і доста.