Записки Бiлого Пташка

Я проходив повз сад, у якому ще молодий чоловік у лікарняній піжамі згрібав листя. Він підняв голову, і наші очі зустрілися. Мав геть хворе схудле лице, кожен рух коштував йому чималих зусиль. Те листя, яке легко здіймав вітер, під його граблями здавалось наче викутим із бронзи. Я на мить став маленьким хлопчиком, якому кортить просунути голову між пруття огорожі й спостерігати за чужою роботою. Але моя голова не влізла б сьогодні між пруття і я не насмілився б потрапити в сад із потрісканою фігурою німфи, що вмивається з неіснуючого джерела.

І я проминув той сад з важким листям, у який мріяла потрапити Анна і, певно, зуміла це зробити, бо все їй тут належало. Але справжній лише той сад, про який можна тільки мріяти.

З гір насувалась тінь. Вечір наставав тут швидко і заганяв людей до хат. Я проминув будинок з єдинорогом. На другому поверсі світилося двоє вікон. Я тут не жив і не подумав: чого б це? Однак і сад, і будинок, і тінь, що злилася з темрявою, пішли зі мною.

Ще не дуже стемніло, але я збився з дороги. Мене привабив шпиль іграшкової церковці чи каплички. Я відсахнувся, побачивши, що то цвинтарна брама. Підсвідомо я боявся живих, що прикидалися мертвими. Із брами тягнуло, як із пивниці.

Я помилково звернув не в ту вулицю, бо в напівтемряві вони всі здавалися однаковими, і довгий час не міг зрозуміти, куди я йду. Мені зустрічались одноповерхові будинки, що ховалися за деревами. Подекуди світилось. Мене супроводжував оглушливий гавкіт собак, певно, я і псам видався чужим та небезпечним.

Увесь цей світ аж корчився від моєї присутності. Боже, куди я потрапив! Вулиця то звертала вбік, то я вертався назад, керуючись якимось неусвідомленим почуттям орієнтації. Видно, я згубив ще у лісі інстинкт самозбереження. Усе моє попереднє життя було підкорене загальноприйнятому ритму. До певного часу я вчився, зростав, а потім застряг. І мусив сюди приїхати, кружляти лісами, вулицями, гостро відчуваючи самотність. Сорокалітній чоловік, який умер як письменник, сягнувши лише першої сходинки. Я не рвався ні до політики, ні до бізнесу, мене зневажали дружина, яка заробляла більше за мене, сусіди, котрі роз’їжджали на мерседесах і навіть на сходах розмовляли по радіотелефону.

Тепер я опинився у напівпримарному світі, і давній сором пече мені душу. Я ж не хотів скривдити Анну, не знав, що для того, аби писати, їй не потрібен чоловік. Для того, щоб писати, не потрібен ніхто, хіба що ти сам і розріджений простір, у якому задихаєшся.

Зрештою, що це таке? Я лайнувся, провалившись у рівчак, що перетинав дорогу, і підвернув ногу. Біль одразу виштовхнув мене в реальність. Хай йому біс! Так недовго й зламати ногу. Добре, що хоч на дні рову не було води. Я якось виліз і спочатку не міг стати на ногу. Як це мені не спало на думку зайти до чиєїсь хати і спитати дорогу? До того дому, який не охороняють пси.

Але довкола не світилося. То було якесь кладовище покинутих хат, що пахли яблуками і гіркуватими здичавілими хризантемами. Десь попереду блимнуло світло, схоже на багаття. Це могли бути бомжі. Зрештою, у темряві мене не було видно, але чути, як шурхотить листя під ногами. Наблизившись, я сховався за стовбур, щоб добре роздивитись, хто там. На пустирі, неподалік від багаття, стояв невеликий автобус, а коло самого вогню сиділо двоє: молодий у чорній шкірянці і старий у капелюсі й плащі. Обидва пили пиво з пляшок. Я подумав, що це мандрівні торгівці старими лахами, які не хочуть тратитися на готель. І аж тоді вийшов із-за дерева:

— Добрий вечір!

— О, а я вже думав, що пан не прийде! — замахав руками старий.

— Ми, власне, тут не домовлялися…

— А що, Нуся нічого не казала?

Я щось промимрив, бо зовсім забув про нашу зустріч.

— Сідайте, сідайте! Вип’ємо собі пива.

Я назвав себе.

— А мене кличуть Перевізником, — сказав молодий і очі його весело зблиснули. Я відчув, що старий ставиться до хлопця дуже поштиво.

— Сідайте. Ногу підвернули?

— Та… Упав у рів.

— Он як! — гмукнув Перевізник. — Де ж ви той рів знайшли?

Мені не сподобався його тон, але я промовчав, бо від цих двох залежало моє повернення. Подякував старому і взяв пляшку з пивом. У темряві моя рука торкнулася чогось волохатого. Я аж підстрибнув.

— Не бійтеся, то Місько.

Старий підніс кота за передні лапи. То був досить великий сірий коцур, кістлявий від старості. Очі в нього були жовті й байдужі. Я легенько погладив кота по спині. Той хрипко муркнув.

— Певно, він дуже розумний?

— Хіба що не говорить. А нащо котам говорити? Я його розумію, а він мене! Ну, ходи, Міську, за пазуху. Уже себе показав, тепер грійся. Добре, що ви прийшли, а зле, що ногу підвернули.

— Нічого, перейде. Ваше здоров’я!

Я надпив з пляшки. Пиво було чудове і до мене повернувся добрий гумор. Ми тепер стали одним товариством: старий, кіт і я. Перевізник виглядав на щось чужорідне.

— Вечір нині теплий. На ранок буде дощ, — зауважив старий.

На небі одна за одною з’являлись зірки. Я вже сто років не бачив зоряного неба. Старий упіймав мій погляд:

— Душечки повилітали. Колись ми з Міськом будемо отак дивитися згори. А то внизу, бігме, як у ямі, і та яма щораз глибша. А потім — раз! — і ти собі летиш. Файно! А він, — показав на Перевізника, — не має жалю до старого одинокого чоловіка. Прошуся в нього та й прошуся… І нині не забереш?

— Нині, як будете чемні, пущу вас посидіти.

— То ваш автобус? — запитав я.

— Мій, а що?

— Нічого. Мені, власне, треба звідси вибратися.

— Усім треба звідси вибратися.

— То правда, — щасливо підтакнув старий. — Прошу пана, можна сісти?

— Сідайте, хіба не засніть.

— Ходімо, Міську. Там вітру нема. Посидимо собі трохи.

За хвилю він був уже в автобусі. Стало дуже тихо.

— Чому вас кличуть Перевізником?

— Бо я перевожу людей.

— Куди?

— З місця на місце.

— То ви водій?

— Певною мірою.

— Ви знали Анну?

— Яку ще Анну?

— Ви прекрасно знаєте, що я не міг тут опинитись випадково, хоч заблукав у темряві.

— Щоб ходити вночі, треба мати з собою ліхтарку.

— Ви не відповіли на моє питання.

— Маю на це право. Раз ви грієтеся коло мого вогню, то і я міг би дещо спитати. Ви вже все прочитали?

— Ще ні.

— Певно, вам кортить знати, чим усе закінчиться, еге?

— Я вже здогадуюсь.

— Тільки не дивіться наперед. Бувають такі читачі.

— А якби я заглянув?

— Гадаю, земля би не здригнулася і годинник не став би тікати назад. От ви думаєте, які тут лихі люди: поваріювали самі та й інших роблять варіятами. Анна мене назвала Перевізником, а насправді я Юзик. Кожен бавиться, як уміє. Грає ту чи ту ролю. Але поштиво, з душею. З нами воно все скінчиться, але декотрі з нас ще дуже молоді.

— Іван Гнатович скаржиться, що ви не хочете його везти в автобусі.

— Прийде час — повезу.

— Дивно. А якби я заплатив за нього?

— Ціна задорога для вас.

— Чим же вам платять, доларами?

Перевізник шпурхнув дощечку у вогонь і засміявся:

— Життям.

— Що за дурний жарт?

— Ви питаєте, а я відповідаю. Ми — квити. Мій автобус старий, ледве мене самого везе, а коли я вже беру когось, то за особливу плату.

— Мені не потрібен ваш автобус. Я заблукав і побачив вогонь. То не причина, щоб платити життям.

— Та не бійтеся. Зараз довезу вас до центру, а старого до хати.

Дивний чоловік. Я спорожнив пляшку і поставив коло себе.

Зірок на небі ставало все більше і поміж них слався Чумацький шлях. Було б зовсім непогано заїхати автобусом просто в небо.

— Коли я дивлюсь на зоряне небо, то згадую про моральний закон, — хтозна для чого сказав Перевізник, мабуть, хотів похвалитися знанням Канта. — Власне, я назвав би це моральним інстинктом. Ви знаєте, я більше поет, ніж філософ. Люблю проводити ніч під зоряним небом, біля багаття. Час від часу хтось приходить, шукаючи у мене зцілення, а потім забуває, чого прийшов. Мені мало доводиться витрачати бензину.