Записки Бiлого Пташка

— Тут така краса! — бадьоро вигукнув я, додзвонившись до дружини. — Золоті гори, чисте повітря! Я мов на курорті. До речі, нас запрошують сюди відпочивати.

Але дружина не поділяла мого захоплення. Її цікавило інше:

— Чим ти тут займаєшся? П’єш?

— Я займаюся виключно архівом.

— Коли приїдеш?

— Ще не знаю. Слухай…

Тут нас роз’єднали і я більше не став набирати номер. І так усе зрозумів. Нас давно об’єднує звичка, хоча і звичка — це досить вагома підстава, аби жити разом. Я ні до кого не маю претензій. Ніколи не почував шаленої пристрасті й ніколи її не описував. То в Анни було палке серце, хоча зовні вона справляла враження незворушної особи. Протягом багатьох років Анна вибудовувала власний світ, щоб оселитися в ньому, як, буває, переходять з одного дому в інший. Вона відходила повільно, не кваплячись, озиралася, може, хтось покличе її, попросить повернутись. Та хіба таке буває? Хоча, можливо, вона обернулася востаннє і покликала мене. Я маю добре обміркувати це, щоб не прийти до її тітки таким, як сьогодні: діловим і байдужим.

Пригадую, як у нас на кухні вона здавалася пришельцем з іншого світу, вражаючи нас щирістю. Ми поважали цю щирість, боронили жінку, доки могли, від закулісного бруду літератури. Однак вона вирвалася з-під нашої опіки, вирішивши, що достатньо знає життя великого міста, і покинула його, продовжуючи далі створювати власні світи, де, певно, одній їй було затишно. Дружина вважала, що вона використала нас, як піддослідних кроликів, але я вважаю, що нам не вистачило снаги для спражньої дружби. Такі стосунки у нас ніхто не припиняє, раптом на щось згодяться. І все наше існування покрите змертвілою лускою, яка шурхотить, засмічуючи все довкола.

Отож, ми були різними, бо мене становище зобов’язувало, а її ні. Я потайки заздрив, що вона вільна не сходитися з літературними імпотентами, котрі ніколи не мали власної думки. Зараз вони себе називають герметиками, хоч важко уявити собі герметиків укупі, які самі не знають, що то є герметизм. Крім того, усі вони переобтяжені комплексами, хоча для мистецтва це незле, особливо комплекс неповноцінності, який можна подолати, видавши кілька книжечок і отримавши за них добрі гроші. А потім залягти в долинці чи зайнятися шоу-бізнесом. Мені не пощастило подолати цей комплекс.

Сонце цього невдалого дня нарешті заходило, то спалахуючи, то гаснучи. Я згадав, що не вечеряв, і вийшов. Мене обгорнув м’який прохолодний вечір. Збоку готелю був буфет, де товклося повно люду. Спершу я не захотів іти, але попереду мене чекала самотня ніч. Та й цікаво було подивитись на розваги тутешніх мешканців.

Їм теж було цікаво дивитись на мене. Нічого, звикнуть. Я попросив пива, дві порції сосисок і, поки буфетниця з видовженим жовтим лицем і пригаслими очима все це готувала, запримітив собі столик, за яким сидів старий чоловік, котрий, певно, утік від жінки, живої чи на цвинтарі. Єдина відрада старих чоловіків — пиво і доміно.

Я привітався і спитав дозволу присісти.

— Прошу! Прошу! — і одразу ж поскаржився: — Тілько живу на світі, а він не хоче мене брати до автобуса!

Я подумав, що старий напідпитку переживає якісь давніші події, кивнув, і взявся їсти.

— Йой, біда, біда… Я ’го вже просив: забери мене, чоловіче, та ж в автобусі повно місця. Я тобі доплачу. А він одно: колись візьму вас задурно, а нині не можу. І видит добре, що я такий самітний і слабий. Молодих бере, чого би й мене не взяти? Я би сів у кутику, на бамбетлі. А ви, пане, їжте. То вам коцур так руки подрав, чи сте на гриби ходили?

— Та то пусте. Заживе, як на псі.

— Та воно так… Я чого про коцура питаю? Бо маю вдома старого коцура. Як йду до автобуса, беру ’го з собов, аякже. Він не драпає, хіба спит коло п’єца, або на ліжку, і все чисто розуміє, лиш не говорит. Я ’го не лишу. Жінку би лишив, а його — ні. Бо воно старе, бідне, не дасть собі ради без мене. Нусько, прошу дати мені ще гальбу пива, бо вже пора йти в люлю. А мому Міськові заверни щось у папірчик, як є.

— Добре, — буркнула Нуся.

— Файна кобіта, — зауважив старий. — Як би моя рідна донька. Але я плачу! Нігди в житю не пив-єм наборг, вірите, пане?

— Так, — посміхнувся я.

— Тутка люди файні, але без розуму. За багацтво думают. Палаци будуют, а по тих палацах вітер свище, бо нема кому жити. Діти по чужинах пороз’їжджалися. Я вас пивом угощу, але після п’ятого, бо пенсії акурат на хліб. Приходіт ліпше шостого, бо на один день можут затримати. Молоко мені сусіда раз у два дні носит. Мій Місько дуже молоко любит.

— Маєте пиво, Іване Гнатовичу. А то вашому котику.

— Дякую, Нусю. Я тому панові казав, що ти мені як рідна донька. Така файна, пристійна кобіта, любо дивитися!

— Давайте гроші, як маєте, бо в мене нікого за касою нема, — почервоніла Нуся.

— Може, я вас пригощу?

— Е, ні, боронь Боже! Я маю гроші. Але шостого приходіт.

— Дякую, прийду.

— Тут дві сосиски трісли, ще тепленькі.

— То файно, Нусю, бо мій коцур старий, не має зубів. Буде тішитися.

— Ви, як мама, біля того кота.

— А він свою службу знає! Мишей до хати не пустит, та й ноги мені гріє. Небіжка теж ’го любила, найшла маленьким у фосі. На тобі, Нусю, гроші. Прийду шостого.

Нуся пішла і вже не здавалася мені такою непривабливою. Була висока, рівно випростана, і від неї віяло спокійною силою.

— Ага, то мій Місько з’їсть нині одну, завтра другу, молочком зап’є, — файно! — бурмотів старий, кладучи пакунок до кишені.

Я підвівся і попрощався.

— То шостого?

— Добре, прийду. Добраніч!

— Добраніч, добраніч!

Буфет заливало тьмяне жовте світло. Ніхто не розмовляв надто голосно, не палив. Може, тут такий звичай.

— Ви надовго? — запитала буфетниця, коли я прощався з нею.

— До шостого буду точно.

Вона засміялася:

— Іван Гнатович вчив мене і мою маму. То дуже порядний чоловік.

— Він мені щось казав про автобус, ніби його не хочуть туди брати.

— Не знаю, — очі в неї непривітно звузились. — Стара людина, що ви хочете від старої людини? Щось йому в голові плутається. Але шостого мусите прийти. Добраніч!

— Може, й так. Добраніч!

Тієї ночі я спав неспокійно. Знявся вітер, і вранці поменшало листя на деревах., З хвилини на хвилину мав початися дощ, і я фізично відчув, як тонка матерія мертвого листя буде прогинатися під краплями, запливаючи болотом. Я не пішов тією алеєю, ледве стримав себе, щоб не піти. Все одно між мною і зустріччю на галявині лежать непрохідні хащі, і вдруге я не зможу туди потрапити, бо не вірую, і навіть подряпані руки не є достатньо переконливим аргументом. Ця оманлива прозорість дерев, спокусливо тиха стежка, безлюддя викликали у мене відразу, в якій я не міг нікому признатися. Ніхто й не питав, навіщо я тут, хоч моя поява була всіма зауважена. У готелі наразі не було пожильців, хіба кілька водіїв міжміських автобусів, які рано вкладалися спати. Якби хтось грубувато і безцеремонно поговорив зі мною, як це мають за звичку прості люди, випитавши про сім’ю, ціни у Львові, мою зарплату, я б упевнено зіграв роль важливої персони з великого міста, яка любить народ, не зіпсутий цивілізацією. І легко зумів би приборкати стару вчительку, від якої цілком залежав успіх мого відрядження.

Я купив ще вчора коробку цукерок і дійшов до будинку, прибравши покірливо-покаянний вираз обличчя. Може, цього разу крига розтане. Удома я ще спав би. Дорогою мені стрічались жінки з кав’ярками на молоко, діти з ранцями, яких супроводжували безпородні пси, дядьки на роверах. Я піднявся на другий поверх і подзвонив.