Записки Бiлого Пташка

— Тихше! — вхопила я Жовніра за лікоть. — Це правда. Не гнівай його. Будинок є!

Справді, все стихло.

— Дивися, он там є двері, збоку.

Чи були вони раніше, не знаю, бо коли ми йшли, то дивилися під ноги. Білі невеликі двері були, але замкнені.

— Пошукай ключа, може, він у тебе в кишені, — сказала я. Якби ключа не було, я б вигадала, що він загубився. І ми б тоді придумали щось інше.

Жовнір застромив руку в кишеню і вийняв звідти ключа. Двері легко відчинилися. Далі був коридор із кількома дверима. Я відчинила перші. Там не було нічого, крім письмового столу. На ньому лежала купка білого паперу і ручка.

— Лишайся тут, — порадила я. — Треба подивитися, що там є ще.

Жовнір посміхнувся. Я вийшла, щоб йому не заважати. У наступній кімнаті лежав на підлозі матрац. Я підійшла до вікна. День був такий похмурий, що панувала напівтемрява. Поволі падав сніг у свинцеву важку воду.

— Добре, — сказала я собі, відійшла від вікна і лягла. Дім існував насправді, треба було тільки звикнути до нього.

Але я відчувала неспокій. Завжди є небезпека ззовні. Тому пішла зачинити двері на ключ. Потім зазирнула в кімнату Жовніра. На мене війнуло холодом. Жовнір стояв коло розчиненого вікна і пускав у нього паперові літачки. «Нехай», — подумала я й пішла оглянути ще дві кімнати, що залишилися. Прочинивши двері, я оторопіла: з переповненої ванни лилася вода. Я похапцем закрутила кран. Вода була саме якраз. Не довго думаючи, я залізла у ванну. Потім випрала все, що було на мені. Зі стінної шафи вийняла теплий білий халат. Там був ще один. Я радо побігла сказати Жовнірові, що він може зробити те саме, але за дверима почула голоси, тихі й лагідні, наче когось вмовляли. Я прочинила двері дуже обережно. Коло Жовніра стояла старша жінка, певно, його мати. Вона тримала в руках чисту білу сорочку, поки Жовнір скидав своє лахміття. Тіло його було все в синцях. Збоку стояли батько і дівчинка років десяти й спостерігали за ними.

Я попленталася до своєї кімнати, лягла. Мені хотілося загородити двері, щоб ніхто не порушив мого спокою. Не тому, що я заздрила дорогим гостям Жовніра. Мені, навпаки, стало легше і я могла покинути цей дім. Зрештою, батьки можуть забрати Жовніра з собою.

Прокинулася у темряві. За вікном шумів дощ. Де я, що зі мною — ці думки виникали в хаосі, де дощ був єдиним орієнтиром. Отже, як є вікно, то існує кімната, а значить, дім. Серце стиснула тривога, що хтось зайде й побачить мене, безпорадну і дезорієнтовану. Я лежала на чомусь м’якому, мала під головою подушку й була вкрита ковдрою. За вікном ішов дощ, а мені було тепло. Тіло прагнуло тепла і спочинку. Я знову заснула.

Вранці я розплющила очі й обвела поглядом кімнату. Над моєю постіллю висів килимок-ґобелен, обшитий по краях ліловою атласною стрічкою. На гобелені було зображено ранкове місто кінця XIX століття: з ратушею, фонтаном посеред площі, порожніми возами й дрібними постатями людей, що квапилися у своїх справах. У лівому кутку гобелена стояв будинок із вирізаними лезом дверима. На підлозі лежав дерев’яний лев, поточений шашелем, і потріпана книжка «Питомцы зоопарка». Я довго плакала, але речі не зникли. Вони знайшли мене тут. Видно, цей дім їм сподобався. Але я про себе ще не могла цього сказати. Через те між речами і мною виникло відчуження, наче їм соромно було опинитися тут непроханими. Увійти в тканий дім я знову не змогла, хоч знайшла би там повно старих речей, таких любих моєму серцю, що не зуміла б їх покинути.

…Жовнір сидів за столом і їв. Перед ним лежали якісь пакунки і гостро пахло часником.

— Ходи, поїж, — сказав він. — Уявляєш, мене знайшли батьки й понаносили купу всього.

— А де ж вони?

— Пішли. Казали, що будуть приносити їсти.

— А чому ти не пішов з ними?

— Ти знаєш, що мене шукають, — значущо мовив Жовнір.

Мені кортіло сказати, що нікому він не потрібен, крім батьків, але я мовчки взяла двоє яблук і пішла до себе. Стала коло вікна й задивилася на каламутні води, що не встигли змішати земну і небесну вологу й перебували у стані неоднорідності. Крім води і блідого неба з мого вікна нічого не було видно.

Була ще четверта кімната. Там мали б бути книжки, багато книжок, які зробили б моє перебування тут приємним. Книжки зрідка пояснювали мені світ: вони радше затьмарювали його, і я йшла часом не в той бік. Але ліпше було слухатися чужих порад, ніж нашіптувань потвор, що плавали у водах моєї підсвідомості. Зрештою, маю те, чого хотіла. Кімната виявилася порожньою, наче її й не існувало. Я могла б її наповнити чим завгодно, але всю мою маєтність, що дивом з’явилася вранці, можна було б загорнути у вузлик. Не маючи ніколи власного дому, легко розгубитися. Цей дім належатиме нам доти, доки ми витримаємо в ньому. Може, Жовнір витримає довше, бо хоче сховатися від уявних переслідувачів, але щодо мене, то я невдовзі почну шукати собі нової напасті.

«Почекай, — спинилась я. — Ти так довго бігла і була невдоволена, що тебе переслідували, хоч ти сама себе переслідувала, а Жовнір тікав від реальної біди». Тут я перелякано озирнулась, шукаючи того, хто казав мені «ти», свого вічного ворога-доброзичливця. Вже отут я мала б побачити його лице, вже отут він мав би вийти з мене, як душа переходить у дзеркальне відображення. Але цього не сталося, і Чужий, користуючись моєю слабістю, буде знову висловлювати свої сумніви, підточувати хистку твердиню мого бачення. Він знає, що сумління може довести мене до божевілля.

Я вийшла в коридор, відімкнула двері. Мені здалося, що будинок гойднувся, коли я ступила на сходи. Внизу було досить світла від довгих вузьких вікон із матовим склом. За ніч на першому поверсі виник коридор із кількома дверима. Я відчинила перші двері. Кімната була обставлена вишуканими старими меблями, на стінах висіли ґобелени, а підлогу вкривав квітчастий килим. Я спересердя грюкнула дверима, ледве стримуючись, щоб не заплакати.

Мій Жовніре, я ніколи не питатиму тебе, що ти будеш робити далі. У нас нема ні годинника, ні календаря, ні часу. День переходить у ніч, як догорає свічка. Зрідка падатиме дощ і залітатиме вітер. Сонце буде сходити щораз в іншому вікні. Ти сидітимеш у своїй кімнаті, а я у своїй, тільки не забувай закручувати кран у ванній, щоб не сталося потопу. Ми відповідаємо за цей дім, доки він не пересититься нами і не виблює нас у море, а сам піде спати на дно, на білий пісок. Тільки не приходь до мене. Я почуваю відразу до тебе, чужого і мертвого.

Я стояла на верхній сходинці, коли у дім хтось зайшов. З горла вирвався здушений крик. Тремтячими руками я ледь встигла замкнути двері на ключ. Жовнір вибіг зі своєї кімнати. Я притислася до стіни, вся мокра від поту, а у двері нелюдськи гатили.

— Сховай мене, сховай мене! Боже, я більше не можу!

Я не була певна, що двері витримають.

— Хто там? — голосно спитав Жовнір. — Чого вам треба?

Я кинулась до своєї кімнати. Жовнір спіймав мене, коли я намагалася розчинити вікно. Він штовхнув мене на постіль.

— Не відкривай! Не відкривай!

— Заспокойся!

Я перестала кричати. Грюкіт припинився. Ми довго прислухалися.

— Хто то був? — пошепки спитав Жовнір.

— Мій батько.

— Що?! Чого ж він тебе так настрашив?

— Розумієш, він давно помер. Він прийшов мертвий.

— Ага. Привид є привид.

Я захитала головою:

— Він дуже страшний.

Як я могла йому описати напіврозваленого трупа, зомбі, котрий часто з’являвся мені уві сні й не мав нічого спільного з моїм татом. Він ніс мені смерть. Видно, Жовнір зрозумів мій переляк, бо більше не допитувався. Натомість сказав:

— Добре, що ти тут не сама.

— Я б не жила тут сама.

— Дивний цей дім. Якийсь недоладний.

— Зате на острові.

— Він сам острів. Я спочатку думав, що цей дім прислухається до моїх бажань і є нашим слугою. Але це не так. Він пішов на деякі поступки — і ми більше його не обходимо.

Я не погодилась:

— Цей дім збудований з уламків нашої свідомості. Дякуй Богові, що він не гірший.