Вчителька, дочка Колумба

— Неписьменність треба ліквідовувати!

Бовкнула-таки, пропало. Страшно! Агнешка відчуває, що ота облога потаємних очей сковує і свідомість, і природність. Та й Балча, здається, теж. Він засміявся коротко й удавано. І вмовк, бо на повороті дороги зненацька залопотіло: утікали дівчата. Одна русявенька кіска, зачепившись за галузку дикої сливи, тріпотіла в низькому сонці. А може, дівча сполохав хтось інший? Так! З протилежного боку наближається до них стара баба з сучкуватим костуром, зігнута вагою жебрачої торби. Помітила їх, пристає, спльовує й через неглибокий рівчак завертає до розчинених дверей недалекої кузні, від якої долинають ритмічні — то високі, то глухі — удари молотків.

— Тьху! Відьма!

— Відьма. Це звучить пишно.

— Баба Бобочка, коли бажаєте. Наш міністр здоров’я і соціального забезпечення.

Бобочка зиркає через плече й знову спльовує. Певно, здогадалася, що про неї мова, і тому її злосливе бурмотіння до самої себе все голоснішає; підходить, заганяє досередини гурт людей біля кузні. Троє чоловіків в рибальських плащах не звертають уваги на її войовничу палицю й залишаються на порозі. Один із них викинув якогось фігля неприродно прямою рукою,— з-під довгого рукава нараз сяйнуло металом.

— Він... без руки. Інвалід...

— Їх ви зустрінете тут багато,— і після паузи вибухнув:— Тут не дадуть забути про війну. Закарбуйте собі!

— Та ви ж самі казали,— борониться сторопіла дівчина,— що намагаєтеся...

— Дідько з цим. А може, я й справді відвезу вас, пані Агнешко, назад, до міста? Не для вас це село, дивуюсь отим дурням з інспекторату...

— Пане Балч — уриває його Агнешка. (Щось шкребе в горлі, ловить себе на думці, а те шкрябання на мові її прихованого самоаналізу не що інше, як бажання сказати щось тоном, якого не любить, але погамувати не може).— Для вчителя «важке» місце — не кара й не ганьба. Навпаки, щось почесне...

— Це всім відоме. Вільно!

— Ви маєте рацію. Банальність. Вибачте... Всі щось дуже приглядаються до нас. Чому?

— Бо ще не бачили мене з такою дівчиною.

Проминули кузню. Осторонь, в покинутому колодязному бетонному крузі, сидить троє підлітків; нічого не помічають: так захопилися грою в карти.

— Боже помагай! — гукнув до них Балч.— Іде карта?

Навіть голів не звели, як поглухли. Все ж, нарешті, один із них, найстарший, русявочубий, закліпав очима, забурмотів напівнепритомно:

— Та так собі, товаришу війт. Аби на чвертку...— Та помітив Агнешку і нараз умовк, наче йому відняло мову. Навіть рота не закрив.

— Колись я вас навчу стояти по команді «струнко», гравці! — уже минаючи хлопців, кидає Балч. І до Агнешки: — Старанна, як бачите, у нас молодь. Самовдосконалення, урок арифметики: двадцять одне, шістдесят шість, тисяча.

Ось уже й невеличка сушарня для слив, що здалеку війнула гострим, димним запахом. Щось шмигнуло на порозі, дверцята хитнулися й причинилися. Балч, немов спійманий на гарячому, гнівно зціплює зуби. Кладе Агнещині речі на землю.

— Беріть самі,— кидає жорстоко.— Перепочину.

— Завинила. Забула про ваш вік.

— Ти ще оціниш мій вік, Агнешко!

— Але не настільки, щоб перейти з вами на «ти». Прошу й вас затямити це.

Аж тепер Агнешка здогадалася. Балч не повівся з картярами більш круто, бо соромився своєї ноші. Дівчина чіпляє свою сакву на плече й піднімає валізу та несесер. Флокс біжить під сушарню, обгавкує причинені двері. Балч скрадливо підходить туди ж і різко відчиняє їх.

— Льодо, вилазь! Подуріли всі сьогодні з своїм хованням.

І на мить зникає в пітьмі сушарні. Незабаром виводить звідти, підштовхуючи, товстеньку, із сяк-так пофарбованим волоссям блондинку, вдягнену в претензійне яскраве кімоно з чорно-рожевим візерунком зигзагів та спіралей.

— Шпигуєш! — чує Агнешка лютий шепіт Балча. І її, теж гнівну, різку, як удар леза, відповідь:

— Брелун!

Проте обличчя тієї в кімоно відразу набирає кисло-солодкого виразу. Пані сунеться до Агнешки з простягнутою рукою. В лівій тримає повну миску чорних поморщених сливок. Покрикує якось протяжно:

— Знаю! Чекаю! Власне, син розповідав... Не може нахвалитися!.. А це беру сливок на компот... син щось недужий... Беру їх, аж дивлюся — веде до нас наш війт гостю. Моє прізвище Пживлоцька, магістр Пживлоцька, вдова капітана. Пане Зенон, чи можу я...

— Не прикидайся дурненькою, Льодо,— перебиває Балч і передражнює її: — пане Балч, пане... Для чого все це удавати? І так кожний довідається...— А потім до Агнешки: — Гляньте на неї, будь ласка: отака вона. Соромиться, що я став селюком.

— Пане Зенон,— іронізує жінка, вимушено всміхаючись,— які жарти? Ви теж людина освічена, з становищем...

Балч чвиркає слиною, махає рукою й швидко йде вперед.

Пживлоцька воліє не помічати грубість. Схилившись, піддобрюється до Флокса, лащить його, по-дитячому шепелявить, нашіптуючи щось пестливе. Діждавшись, поки Балч відійшов, вона в запалі послужливості вириває з Агнещиних рук несесер і навіть намагається взяти й валізу. Агнешка остуджує її рішучим, промовистим поглядом.

— Нелицарський наш війт. Міг би допомогти вам.

— Але ж ви бачили, що він ніс,— досить просто говорить Агнешка.— І віддав мені, аж коли засоромився.

— Фальшивий сором.

— Взагалі — смішний. Типовий для так званих справжніх чоловіків.

— Ви знаєтеся на чоловіках? Така молода?

— Трохи знаюся. Взагалі на людях.

— Ви сміливо формулюєте свої думки.

— Намагаюся. Не люблю... гучних фраз. Надаю перевагу щирості.

— Точнісінько, як я. Напевне, ми подружимо.

Балч, що відійшов недалеко, обертається:

— Не вірте їй. Вона вже не терпить вас. І це, боюся, через мене.

— Пане Балч! — відказує Льода.— Я з вами ще побалакаю. Навіть зараз!

— Зараз ти зробиш те, що я скажу. Порозмовляємо ж увечері, як завжди. Коли син засне.

— Хам!

Те коротке, найтихішим шепотом, видихнуте слово пролунало для Агнешки мов постріл. Але Балч не чув того слова, не міг чути. Тільки з кленової галузки над їхньою головою відпав із тихим шурхотом зросток листків. Краєчком ока Агнешка бачить, як під шаром пудри смикаються й яріють щоки Льоди Пживлоцької. Жаль і сором. Балч тим часом зникає за рогом довгастої мурованої будівлі. Незабаром звідти лунає його голос:

— Пані Агнешко! Делегація чекає.

Передня стіна будинку, довга й низька, від рогу аж до середини закрита почорнілим дерев’яним ганком з ажурними візерунками вгорі. На східцях ганку — Балч. Як він стоїть, що За постава! Немовбито збирається муштрувати солдатів! Перед ним впівоберта до Агнешки та Льоди стоять по зросту... скільки ж це — один, два, три... аж п’ятеро дітей, а шосте, ще немовля, у матері на руках. Мила жіночка приємної, скромної вроди схиляється над передостаннім в шерезі хлопчиком і поправляє кутасик його плетеної шапочки. Найстаршу дівчинку Агнешка впізнає відразу — Елька. Це вона рятувала з вогню жовту Айстру.

— Струнко! Зброю на приклад! — гукає Балч. І вже до Агнешки, значно тихіше, хоч так само урочисто-глузливо:— Окраса нашого села — Павлинка Зависляк, годувальниця бездомних, сторож порядку. Поруч — її довоєнний, воєнний і післявоєнний набуток. Павлинко,— Балч, сходячи вниз, звертається вже тільки до неї,— дбай про вчительку, щоб не схудла, бува. Діти, відпочивати! Перекур!

І сам витягає з кишені цигарки й, радіючи вдало проведеному парадові, відходить убік. Діти, трохи налякані, ламають усталену шеренгу й ховаються за спідницю матері. Павлинка з несміливим і непевним усміхом витирає руку об хвартушину й простягає Агнешці:

— Я просто боюся, чи догоджу вам...

— Догодите... Так це ваші діти? Справді? Ви ж така ще молода...

Павлинка червоніє:

— А так... Якось так... Навіть сама не знаю, коли і як.

— Знаєш, знаєш,— стиха втручається до розмови Балч.— Чого соромитися.

— Це нібито я вже й маю один клас,— втішається Агнешка.— Вітаю, пані Завислякова.