Вчителька, дочка Колумба

— Дивна ви особа. Жінок не обходять такі справи.

— Мене обходять люди, з якими мені жити.

— А розпитуєте про небіжчика.

— Він батько того хлопця, а це важливо.

— Осінь довга, зима теж. Вистачить часу на розповіді про минуле. Про від’їзд ви вже не думаєте.

— А ви про це знаєте?

— Я знаю завжди і все, знаю, хто за нами зараз підглядає.

— Підглядає?

— Атож. Якби ні, то вже давно спробував би вас по...

— Пане Балч!

— Я жартую, к бісу...

Він обертається до зруйнованої пристані. Нахилившись, гукає неголосно:

— Уляно! Улю! Я ж тебе бачу. Вилазь!

Щось хруснуло під дошками помосту. Балч, не повертаючи голови, інформує:

— Україночка. Міцне дівчисько, хоч має якусь болячку на голові. Лишай. Ковтун чи щось подібне. В коней такого я щось не бачив, тож і не знаю. Аж шаліє за отим Тотеком, слово честі. Це вона його врятувала. Така цуценяча любов... чи я знаю...

Тепер він кричить голосно, владно:

— Улю! Покажись-но! йди сюди!

І Уля виповзає з-під помосту. Засмагла, кістлява, темноока дівчинка. Вицвілий шарф міцно окутує їй голову, мокра сукенка липне до її тіла. Яка ж вона худенька! Несе перед себе зв’язаний ремінним паском вузлик: вимокле хлопчаче вбрання. Отож це на неї натякав Тотек, на неї тепер очікує в якійсь своїй схованці. Уля наближається боязко, неохоче, та коли Балч на мить відвернувся до Агнешки, дівчина жбурляє вузлика і кидається навтьоки.

Балч гукає вслід їй:

— Стій!

А коли та не слухається, блискавично знімає з плеча звій шнура, заміряється, і, перш ніж Агнешка встигла опам’ятатись, Улю майже посередині перехопила петля.

— Відпустіть її! Чуєте! — кричить Агнешка, бліда від гніву.

Він потішено сміється і тягне шнур до себе.

— Покажися вчительці! — наказує.— Зніми оту ганчірку з голови.

Дівчина впокорена й залякана, затуляє обличчя.

— Як ви смієте? — обурюється Агнешка. Хоче вирвати шнур із рук Балча, борюкається з ним. Балч дражниться, відстрибує, присідає, але коли він, улучивши мить, хоче обняти дівчину, Агнешка з силою відштовхує його від себе і вириває з його рук шнур.

— Браво! — схвально дивується Балч.— У вас чоловіча сила.

— Гицель!

— Ображаєте, пані, владу.

— Гицель! Гицель!

— Розплачетеся, пані. Я застерігав.

Агнешка несамохіть витирає очі долонею, відвертається від Балча.

— Гляньте на мене іще раз. Злість вам личить.

Та Агнешка вже не слухає. Підходить до Улі, послаблює й знімає з неї петлю. Обережно гладить по обмотаній голівці, по щоках. Дівчинка тремтить.

— Не бійся,— каже Агнешка тихо й лагідно.— Ну, не бійся....

А коли Уля перестає тремтіти, додає:

— Тотек просив подякувати тобі.

— Справді? — Уля дивиться просто в очі Агнешки.

— Так. Він тепер чекає тебе в отому своєму місці. Знаєш де?

— Знаю,— ствердно хитає головою Уля,— в Кімнаті.

— В якій?

Але Уля швидким зляканим рухом руки мало не затуляє їй вуста. Одночасно її погляд у бік Балча вимовніший за слова.

— Розумію,— пошепки заспокоює її Агнешка.— Віднеси Тотекові вбрання. І перекажи від мене, щоб ішов додому й ліг.

Уля покірно вислуховує ту настанову, потім підіймає з землі вузлика і, полегшено зітхнувши, відбігає.

Балч спостерігає за всім із неприхованим захватом.

— Ну й ну... Таке дике звірятко — і слухає вас. Ви могли б працювати в цирку.

— А ви?

— Знаю. Ви вже казали мені. Злість вам таки личить, люблю такі очі. Цей аркан тримав я спочатку на коней. Як ковбой. Багато було здичавілих коней під кінець і навіть опісля війни. Поки мої люди навчилися ловити рибу, полювати... А їсти ж треба. Потім залишив оце ласо, щоб ловити псів. Здичавіли тут пси, теж через війну. Далеко — ловлю. Близько — приманюю. І слухаються. Та-а-ак.

І після паузи:

— А ви злякалися-таки Улиної голови, не дивуюсь. Страшна бридота. Огидно. Хто б на це хотів дивитися... Отак-то, пані вчителько.

— Добродію Балч,— урвала Агнешка досить довгу мовчанку,— весела ви людина. Однак на сьогодні досить жартів. Я бажала б розпочати навчання навіть зараз.

— Та будь ласка! Може, організуєте вечірню школу? Я сам запишуся.

— Покажіть мені, де і що вже є. Мою школу, помешкання...

— Це близько. Заведу.

— Тільки б не на аркані.

— До ваших послуг, вельможна. Оце увесь багаж?

Агнешка, випереджаючи послужливий жест Балча, підхоплює валізу, обережно підіймає з трави кретонову сумку...

Балч помічає той рух.

— Ваші скарби? Щось небагато...

— Решта речей і книжки прибудуть пізніше.

— Тутешня пошта — це також Балч. Маю вантажну автомашину.

— І до крамниці я хочу навідатися ще сьогодні. Зошити маєте? А шкільне приладдя?

— Для вас дещо знайдемо.

— Не для мене. Для дітей.

— Діти — ваша справа, а ви — моя справа.

— Спробую довести вам, шановний, що це не так.

— Побачимо. В усякому разі, крамниця до ваших послуг. Навіть у кредит. Бо громадський кооператив — це... також... Ану відгадайте...

— ...це також Балч? Справді, сила всемогутня.

— З вами, пані, не нудно. Чому це?

— Бо я вас не боюся.

— Нехай і так. Це мені подобається.— Подумав хвильку і додав: — Це мені подобалося б...

— Заміна дійсного способу на умовний?

— Що? А, граматика... біс із нею. Не вірю я у вашу відвагу. Ви, певне, маєте якусь... руку...

— О, так! Руку, що несе мій багаж, від якого вже кістки болять.

— ...і оборонців.

— Атож! Флокса!

— І тільки?

— Гадаю, досить.

— І ніхто не побажав провести вас у дорогу?

— Ні. Я не побажала. Зараджу собі й сама.

— Так і сказали? — Холодні очі його весело сяйнули.— Кому? Тим, із відділу шкіл, чи, може, в комітеті?

— Ви так здивовані, ніби я із пустелі. Байдуже кому.

— Я хотів би знати відразу, кому ви надішлете першу скаргу. І з ким мені за вас битися.

Агнешка, випереджуючи Балча, підхоплює Флокса, бере його на руки й ступає на спорохнявілу дошку помосту. Від загрузлого в намулі танка повіває запахом змокрілої іржі.

— Ви співчутлива жінка.

— Як до кого.

— Ну, до дітей, до собачок.

— Це ви вірно підмітили. Раджу запам’ятати.

— Оту, першу, скаргу ви вже обдумуєте чи ще ні?

Агнешка стає й обертається до Балча так, що той мусить спинитися на вузькому помості. Схрещують погляди — Балч з грайливою злостивою усмішкою, Агнешка — аж закусивши губи від роздратування.

— Ви хочете мене штовхнути в болото?

— Ви ж несете мої речі. Шкода їх.

— Оце так турбота про людину!

— Пане Балч,— дівчина вже не стримує роздратування,— ви мене весь час провокуєте. Це гидко. Користуєтеся тим, що я сама. Але я так побажала. Бо думаю, що й ті, хто мене сюди послав, і ви, і я... ми всі...

Але не докінчує, розгнівана глузливим виразом Балчевого обличчя і засоромлена власними словами.

— Ставте валізу!

— А мене в болото? Невже?

Балч удавано жахається, й Агнешку вперше пориває на сміх. Однак вона стримується, зберігаючи необхідну повагу, і мовчки ступає вузькою кладкою далі. Вирішено. Вона не звертатиме уваги на його зачіпки, не гляне на нього аж до самого села. Нахабний. Неприємний. Але якось не так, як інші. Небезпечний. А то й взагалі ворог. Це кепсько, що їй хотілося засміятися. Сміх обеззброює внутрішньо. Треба пильнувати. Флоксе, сирітко, ти маєш рацію: це таки чужа, небезпечна людина.

4. Привітання

За кілька днів вона згадає той шлях через село, як з віддаленого минулого. І ще раз зринуть нові картини й нові незнайомі люди. Проте ні: саме так усе це не відтвориш, бо ж нові люди вже встигнуть вкарбуватися в її пам’яті своїми іменами. І найперші: Тосек Варденьга та Елька Зависляк.

Гребля відступає од води, нижчає, переходить урешті в розтоптану, глинясту дорогу. Балч і дівчина входять в чималий, в баюрах, перелісок, що відділяє село від полів. Балч зупиняється під розложистою тополею, бородатою від моху, обліпленою наростами, оточеною купками якихось грибків на блідих кволих ніжках, обплутаною сухим хмелем. Дерево як із страшної казки! На найнижчій гілляці висить шмат заліза й металевий кухонний товкач.