Вчителька, дочка Колумба

— Твоя мама також?

— Аякже. Моя мама тоді ще вчила.

— Зрозуміло. Твоя мама вже не вчить. А той поронник, про якого писали в газетах, що ото приїхав умовляти...

— Ви вже знову переінакшили. Він приїхав умовляти не маму, а людей.

— Щоб що?

— Як це що? Аби діти й далі, як і раніше, перепливали на тому пороні до Хробриць.

— Щось я не бачу тут порона...

— Та так... Але мені, пані, щось холодно.

— Зачекай трохи. Не оглядайся, добре? І притримай собачку.

Бо Флокс знову розгавкався і несамовито рвався до Агнешки, котра за розлогим кущем глоду переодягалася в спідницю, вийняту із валізи. Якщо вірити Флоксові, то, як це вона могла здогадатися із його собачої мови, сердитий гавкіт застерігав:, увага, тут хтось чужий, кого я не люблю! Е, цуцику, що ти там знаєш, нікого тут немає. Нарву цих ягід глоду, коли їх трохи підморозить, на варення. Або на наливку? Добре, спокусо, але тільки для гостей. Гості... Коли ж це буде і як (стоп! без сентиментів. На час треба забути про все, що було до сьогодні, і про всіх, усіх).

— Ось, натягай! Не підеш же додому голий.

Хлопець підвівся з землі, та, схоплений блювотним приступом, поточився назад. Агнешка встигла підхопити його.

— Ну, гаразд. А тепер спробуй іти. Зможеш?

Підвів голову, довірливо зіперся на її плече.

— А як тебе звати?

— Тотек. Тотек Пживлоцький.

— Отож, Тотеку, відведу тебе до мами.

— Ні! — майже скрикнув.— Не треба. Моя мама...

— Що? Що твоя мама?

— Нічого. Ви, пані, про мене не турбуйтеся. Я знаю одне місце, там зачекаю, поки мені принесуть вбрання.

— А ти напевне знаєш, що принесуть?

— Здається, так.

— Ти боїшся мами?

— Я не про те. Моя мама все якась хвора й хвора.

І ні до чого не береться...

— Якщо так, то я хоч проведу тебе. Обіпрись міцніше. Гаразд? — І до Флокса: — А ти, Флоксе, пильнуй!

Залишає речі під охороною пса й веде Тотека в бік села.

3. Людина зі шнуром

Коли, задихана, вона прибігла назад, то застала біля своїх речей двох чоловіків. Один, показний і дебелий, сидить біля Агнещиного багажу й недбало дражнить собачку. Ще не підводить голови, мов не помітив дівчини, вдає, певне, а може, й для того, щоб вона його краще роздивилася. Наляканий Флокс оберігає свою гідність як може: гарчить, не підпускає до себе. Незнайомець — чоловік у розквіті літ, міцної, богатирської статури. Через рукав військової куртки без усяких нашивок недбало перекинув звій товстого шнура. Рибалка? Поронник? Лісоруб? Другий чоловік — кремезний, приземкуватий, з волоссям, як купки висохлої трави, з обличчям запобігливим і улесливим, тримається на шанобливій відстані. Велетень встає. Флокса, що кидається до нього, легенько відпихає чоботом. Обертається до товариша й коротким промовистим жестом наказує йому відійти, що той негайно виконує,— розкуйовджений наче в землю запав. І тільки тоді незнайомець стає навпроти Агнешки, досить довго з мовчазною спокійною увагою придивляється до неї. На його засмаглому обличчі міняться ясні холодні очі, то спалахуючи, то гаснучи, грають іскорками задерикуватої усмішки. Нарешті простягає руку і говорить трохи глузливо:

— Пані А. Жванець, чи не так?

— З доповненням: ім’я маю трохи довше, ніж А.

— Це, власне, і справило мені приємну несподіванку. Отим канцеляристам, дідько їх бери, не дуже хочеться писати ім’я повністю, по-людськи. Розшифровував я те «А» досить бридко: Алоїз, Альфонс і навіть, перепрошую, Адольф.

— Не передбачили, добродію, найгіршого.

— Може, й так. Все ж я жалкую, що не зустрів вас. Прикра невдача. Моя.

— Не зовсім. На мою долю теж дещо залишилося.

— Розчарування?

— Поки що ні. Але зустріч таки своєрідна.

— Зате я доглянув ваш багаж і пса. Між іншим, ви надто довіряєте людській доброчесності.

— Скоріше доброчесній безлюдності, так мені здалося. За послугу похвалю вас перед війтом.

— Вже похвалили!

— Ви — пан Балч?

— До ваших послуг. 3. Балч.

— Моє ім’я Агнешка.

— Зенон. Гречних слівець не люблю, до біса їх. Жванець — це що? Одружена? Дівчина?

— І те, і інше. Може бути, що й розведена, вдова.

— Теоретично. Бо, видно, ледве-ледве дійшли повноліття. Ну, гаразд, дізнаюся в інспектораті.

— Не варто. Я напишу в анкеті для прописки, якщо ви влаштуєте мене на квартиру, пане керівник.

— Непоганий титул. Додам ще кілька, на вибір. Секретар — дійсний, надзвичайний чи гоноріс кауза [3], як забажаєте. Виходить на одне. Заступник секретаря. Голова. Заступник голови. Комендант. Запасник. Фельдшер-самоук. Кавалер орденів і кавалер-залицяльник. А найкоротше й найпростіше — Балч.

— А не забагато, як на одну голову?

— Крім голови, є ще й плечі.

— Міцні?

— Загартовані. На возі й під возом.

— І яку позицію вони займають тепер?

— Позицію вільно. Із поваги до заслуг.

— На ниві освіти?

— Трохи давніших, панночко. На полі так званої слави...

— Не говорімо про війну.

— Варто про щось інше?

— Варто. Хотіла б дізнатися про школу. Діти не вчаться місяцями — чому?

— Безвладдя. Правду кажучи — шкода й слів. Від науки тут ніхто не помудрішає. Одні дубові лоби, самі побачите. Діти теж якісь кретини. Але я вже зовсім знудився без товариства. Призначення сюди учителя — моя ідея.

— Чудово. Отже, я можу розраховувати на вашу допомогу?

— Це залежатиме від вас. Я сподівався, що пришлють чоловіка. Було б веселіше. Уявляю собі такого, що спочатку пушить хвіст, а згодом починає гнутися, доки, може, не ламається з тріском. А жінка — що? Плаче. Що тут веселого? Одні прикрощі.

— Не пощастило вам, добродію.

— Ні, начебто пощастило. Я бачив, як ви перевдягалися. Он за тим кущем.

— Ви були тут?.. Отож бачили й того хлопця, замалим не утопленика... І нічого... І не рятували?

— Повторюю, бачив, як ви вдягали спідницю. Потрапив на епілог. У вас гарні ноги, Агнешко!

— Пане Балч! Ви мене сюди не привезли, зате відвезете. І то негайно.

— Два автобуси щодня. На обидва вже запізно...

— Почекаю до завтра.

— ...а до завтра ви вже звикнете. Місця тут прекрасні.

— Але небезпечні, люди топляться.

— Нічого там не сталося. Ковтнув трохи шмаркач води. Переживе. Він щось говорив про мене?

— А чому б це?

— Я думав... Та це йому наука. А я вже і собі побалакаю з тими хробричанами. Не терплю, коли мене зачіпають.

— Вас?

— А то ж кого? Та кислиця мене не обходить.

— Цікаво, чому ви не любите Тотека?

— А за віщо його любити? Льода — цебто його мати — теж не любить сина. І ви його зненавидите. А він вас.

— Дивне пророцтво. Звідки це у вас така впевненість?

— Звідти, що ви полюбите мене. Цього досить.

— Бідний хлопчина. А що робить його батько?

— Грає в шахи із святим Петром. Дуже любив шахи.

— Помер?

— Загинув. Саме наприкінці війни. І то через власну... через надмірне завзяття. Тут-таки, під час штурму он того замку... власне, бункера. Та це вам не цікаво.

— У мене батьки теж були партизанами. Мої шкільні роки минули в сирітському будинку. Отож і я, пане Балч, дещо знаю про війну.

— Пробачте. Я не хотів скривдити вас, та чорт з цим усім. Ви з яких країв?

— З Жешовського воєводства, з-під Ранишова. Чули про таке?

— Чув. Цікаво. Власне, саме над Віслоком вскочив я в препаскудну халепу. Через отаку одну... дуже вже, гм, просту... Ах, як я тоді ще вмів страждати! Ах, який же я був тоді дурний! А тім’я поболює й тепер.

Балч похитує головою в такт своїм спогадам і стукає кулаком в чоло з якоюсь самозневагою. І наче на хвилину забуває про Агнешку.

— Мушу зазначити, ви досить-таки суворо оцінюєте й себе. Батькові Тотека ви закинули вину чи — якщо я вірно відгадала суть ваших слів,— навіть щось більше вини. Що це було?