Вчителька, дочка Колумба

— Дідько з ним!

— Вітаємо вас, пані, на новому порозі,— промовляє врочисто Павлинка.— Нехай вам буде добре у нас і з нами.

— Досить урочистостей,— нетерпеливиться Балч.— Діти, ану звідси! Ходімо, залишимо пані вчительку саму, нехай собі влаштовується.

5. Подвір’я

Перша в житті своя, власна кімната. Все ще тимчасове, більш ніж скромне, але вже якось затишно. Власна, своя! Флоксе, квітко-сирітко, чи ти де розумієш? Може, й розумієш, а може, й ні. А поки пес без зволікань все обнюхує закутки. Й не без успіху: з-під залізного ліжка виганяє мишу, і це спричиняє метушню. Агнешка зібралася вмитися, але води не знайшла. Бере бляшаний кухоль і йде надвір. Завертає за ріг флігеля, так називали цей будинок діти Павлинки, потрапляє на подвір’я. Там — колодязь з корбою й валом для ланцюга, але коли нарешті вдалося зачерпнути води й витягти важке, стягнуте залізними обручами відро, Агнешка зненацька вихлюпує чи не все відро собі на спідницю й на ноги. Роздивляється подвір’я в гаснучих сутінках; щоб розвідати більше, простує далі, під бічне накриття якогось хліва чи повітки. Але дарма, бо тут розлігся якийсь здоровенний пес, прив’язаний ланцюгом до дроту, протягнутого через усе подвір’я. Забуває про кухоль з водою, повертає до кімнати й виносить Флокса. Знайомство псів тягнеться довгенько; той, на ланцюгу, виявляється не таким уже й страшним, до того ж знайомим. Руда Айстра перестає гарчати, мчить за Флоксом в закуток двору: фронт прорвано. А незабаром пси вже й граються собі, подружились, і Агнешка, осмілівши, спускає Айстру з ланцюга. Тим часом Завислякові корови, що пили воду з корита біля колодязя, перекинули кухоль з водою. Корів Агнешка боїться. Вичікує, доки з сусіднього будинку вийде пастух (здається, Томек) і зажене їх до обори. Але хлопець запропав. Що ж робити? Агнешка виймає з кишені спідниці грудочку цукру, кладе на долоню й, тремтячи зі страху, підманює до себе, принаджує корову. Даремно. Зрештою важиться підійти до корови ближче й почастувати її просто з руки. Корова глухо сапнула ніздрями, з котрих стікала вода, мотнула рогатим лобом — і бляшанка аж біля її ратиць. Біда, рятуй, Флоксе! Але Флокс бігає собі за Айстрою, байдужий до Агнешки. Так ото вже й піде день при дні. Школа, село, та ще й оце все. Хоч плач.

Троє рибалок, викупавшись в озері, з закинутими на плечі рушниками простують недалеко, до кузні. Спинилися біля Зависляків і аж заходяться сміхом. Ну й ну! Кому сміх, а кому й горе. Агнешка хоробро ступає поміж корів, Тої ж хвилі з хати вибігає Павлинка. Відганяє корів, опускає відро у криницю. І тепер уже обидві крутять скрипливу корбу. Павлинка гукає чоловікам:

— Соромилися б! Поганці!

— Сором — це не для нас, Павлиночко! — відкрикує один із рибалок.

— Не забудь, що сьогодні наш вечір,— утручається інший.— Що там готуєш? Бо риба вже приїлася.

— Горілки,— докидає третій, інвалід з рукою, що не згинається,— принесемо самі. Монопольки!

Павлинка вдає, ніби не чує. Допомагає Агнешці наповнити бляшаний кухоль, не дозволяє нести. Вона сама зробить усе, нехай тільки Агнешка скаже що. Раптом помічає звислий на дроті ланцюг.

— Ну й діти! — сердиться.— Знову відв’язали Айстру, на лихо. Ще хтось її...

— Це я,— признається Агнешка.— Але я зараз пошукаю й приведу.

— Гаразд, панночко. Бо вже ні рук, ні голови не вистачає.

Агнешка, знову сама, роздивляється довкола, наслухає. Хрипкуватий гавкіт Айстри долітає десь від кузні. А тепер інший, тонкий, звідки — не розбереш: то Флокс. Агнешка виходить на подвір’я і йде на гавкіт. Загублених знаходить, на щастя, швидко. Та ще й не самих. Перехилившись набік, Айстру тягне за нашийник Семен. Другою ж рукою він тримає під пахвою Флокса, що весь час виривається. Нелегко Семенові, бо ще й малий Мар’янек учепився за нього, наполягає:

— ...а я, дядьку, хочу до кузні. Там так гарно!

— То залишайся. Я прийду за тобою.

— Немає потреби, Семене,— втручається Агнешка, бо враз у голові зринає спокусливий задум.— За Мар’янеком прийду я. Хочеш, Мар’янеку?

Малюк радий, що його пустили, вже нічого й не чує.

— Я вам покажу, пані...— оглядається і біжить, гублячи останні слова в тупоті босих ніг.

Агнешка забирає в Семена Флокса. Щось не зовсім відчутне, невловиме, як мить, напружило їхню зустріч. Та що? Застигла постать Семена? Вираз його обличчя? Чи, може, те, що він на хвильку затамував подих?

— Чого ви так дивитеся, Семене?

— Я теж піду з вами,— говорить він, уникаючи відповіді.

— Не треба. Відведіть Айстру до Павлинки.

— Гаразд. І вернуся за вами.

— Як хочете...

Все гаразд. Нагодує Флокса і налаштує йому лігво, потім сходить за Мар’янеком — гарно все склалося. Добре. Ще сьогодні побачить тих людей ближче, роздивиться їх.

Ще Семен. Які в нього очі, якісь собачі очі. Чує за собою його кроки. Увесь час на одній певній відстані, не заблизько й не задалеко. Це аж нервує, аж незручно. Ось уже й подвір’я, спільне для обох будинків. Семен прив’язує Айстру до її ланцюга.

— На добраніч, Семене.

Мовчанка. Тільки брязчить ланцюг.

— Ви сердитеся, Семене?

— Вам не годиться отак самій-одній... На добраніч!

6. Льода і садівник

Сусідній будинок, Зависляків і Пживлоцької, якраз посередині розділений просторими темними сіньми з чотирма дверима та східцями на горище. Надворі вже западали сутінки, коли Януарій відчинив двері від саду, тихо й обережно, нібито він і не був тут спів-господарем. Опустив клямку, передихнув. Якусь мить постояв на порозі власного помешкання, виловлюючи зсередини голоси Павлинки й дітей, перемішані з акордами гітари. Витягує пляшку без корка, закидає голову назад, припадає до булькотливого скла. Після того звертає до протилежної стіни сіней, в пітьмі намацує двері й відчиняє, не постукавши.

Простора кімната Льоди Пживлоцької огорнута брунатною світлотінню від нічної лампи. Вікно запнуте якоюсь рудою занавіскою. Ситцева запона такої ж барви відділяє від решти кімнати куток між вікном і дверима — Тотекове місце. Хлопець лежить на складанім брезентовім ліжку й спить, а може, й удає, що спить. Від тапчана в глибині приміщення, з-за гірки малих подушечок, із наповненої запахами ліків та косметики пітьми, долітає схлипування: то Льода, напівлежачи, втиснувши обличчя в мережаний пуф, в нічній сорочці, недбало задертій вище круглих колін, захлинається в самотньому відчаї.

— Це ти, Зеноне?

Януарій безшелесно проходить через кімнату й уклякає навколішках біля тапчана. Льода обома руками охоплює його голову. Зненацька помічає помилку, на мить кам’яніє, підводить обличчя:

— Швагре! Що ти тут виробляєш?

— Балча чекаєш?

— А тобі що? Забирайся.

— Його не дочекаєшся. Іншу знайшов.

— Тихіше, дурню. І підведись. Смішно!

— Ти до мене, Льодо, як до пса. А до нього інакше...

— А тебе це дивує?

— А я радий,— видихнув Януарій важко, неначе після несамовитого бігу,— що приїхала та нова. Тепер він кине тебе. Стільки років чекав. Стільки років...

— Я не просила тебе чекати. Слухай, швагре. Все, що ви з Павлинкою робите для нас, робите з власної волі. Я не прошу.

— Для тебе стараємося.

— Для Тотека. Заради Адама. Що там я...

— Все для тебе, Льодо, все. Тільки покинь отого Балча.

— Боїшся його. Адама ти теж боявся. І тоді казав — покинь його.

Очі Януарія, вже зовсім посоловілі, ніяк не можуть спинитися на якійсь певній точці і, здається, вже й не бачать нічого.

— Ну що ж, я був від капітана за крок, коли у нього влучила смертельна куля.

— Був за крок, коли той уже лежав убитий. Коли ти, Януарію, тікав — зупинився на одну лиш мить. Бо довше не міг затриматися, боягузе!

— Це він так казав! — голос Зависляка звучить, як гарчання.

— Дурний ти. Сама знаю. Він позад себе не оглядався.

— Ти певна?

— Не починай знову про ту смертельну кулю. Або скажи щось певніше.