Справа прокурора Малахова

Вадим Собко

Справа прокурора Малахова

Розділ перший

Володимир Іванович Малахов жив на третьому поверсі величезного будинку, який займав цілий квартал центральної магістралі міста. Коли глянути з вікна його кімнати, то видно внизу пожовклі крони молодих каштанів, рівний асфальт вулиці і стрімкий рух машин, що зникають вдалині за світлофорами саме там, де в небі висить буросиза хмарина. Ця хмарина не зникає ні вдень, ні вночі; її не можуть розігнати буйні вітри з Азовського моря, навіть осінні дощі нездатні її подолати.

На околиці міста, охоплюючи його півкільцем з флангів, били в небо вогнем, димом і гарячим газом металургійні і хімічні заводи. Подих їхній примушував молоді каштани задовго до осінніх холодів ронити своє побронзовіле, ніби спалене, листя. А з другого боку на околиці вже не півкільцем, а широченною лавою наступали шахти. Їхні терикони вночі світилися синюватими вогниками, і в усьому місті стояв їдкуватий запах сірки і масного чорного вугілля. Місто лежало в центрі Донбасу, і люди його вже давним-давно звикли і до диму, і до вугілля і не могли уявити свого життя в іншому краю, де не видно було б уночі червоного полум’я над коксовими батареями або ясної заграви над важкими ковшами доменного шлаку.

З вікна квартири міського прокурора далекі заводи було видно дуже добре, і він часто захоплено милувався воістину могутнім, хоча і дуже своєрідним вечірнім пейзажем. А от Варвара Павлівна, його далека родичка, жінка років шістдесяти, головнокомандувачка всього господарства і всевладна домоправительниця, цих естетичних захоплень не поділяла. У великі світлі вікна завжди налітала тонка пилюга і витирати її доводилося кілька разів на день. З ніг зіб’єшся, доки все повитираєш у таких просторих кімнатах, — куди вже тут індустріальними пейзажами милуватися, дай боже просто чистоти додержати.

В один з осінніх днів вересня 1956 року в господі Малахових чекали гостей. На просторому столі стояли закуски і пляшки з вином та горілкою. Вже все готове до прийому, але спокою на душі у Варвари Павлівни не було: якщо гості спізняться, то молоде, за особливим рецептом засмажене, порося перестоїть і весь заздалегідь розрахований ефект буде порушено.

А господиня походжала круг столу, все вдесяте перевіряючи, ніби полководець перед вирішальним боєм. Хвилюватися нічого. Все добре. Такий стіл, що і міжнародний прийом можна влаштовувати.

Задзвонив телефон, питали міського прокурора Малахова.

— Нема його, — сердито відповіла Варвара Павлівна, — скоро має бути.

Цей дзвінок стривожив і занепокоїв її. Вже не раз так бувало: запросять гостей, усе приготують, а тоді — дзвінок, виклик — поїхав з дому прокурор…

— Скільки ж їх усього буде? — ще раз перевіряла себе Варвара Павлівна. — Володимир Іванович — раз, Ганна — два, Любочка — три, Басова — чотири, Зуб — п'ять, я — шість.

Вона перерахувала куверти і, виявивши, що все зійшлося точно, полегшено зітхнула, присіла на мить, заспокоїлась, але ненадовго.

— А горілку хто питиме? — раптом запитала вона сама себе. — Малахов і Зуб — два. А Басова буде? Вона така, що, мабуть, буде. Три… Отже, маленьку чарку їй теж. А мені? Мені теж. Ну, господи, прости мене грішну, із стравами ніби все. Хоч би ж не дуже спізнилися, щоб те кляте порося не перестояло.

Біля дверей почувся стук, чи то шарудіння.

— Заходьте, Хома Ілліч. — Варвара Павлівна безпомилково пізнала стук свого сусіди.

Велика квартира, де жив прокурор, складалася з чотирьох кімнат. Три з них займали Малахови, а четверту — старшина міліції Хома Ілліч Широков, височенний чоловік років тридцяти п’яти, з м’ясистим, трохи покарбованим віспою обличчям і важким шрамом на лівій щоці. Напередодні він відвіз свою дружину до родильного відділу міської лікарні, тепер страшенно хвилювався, і до телефону, що стояв у їдальні, його тягло, мов сталеве перо до потужного магніту. Він стримувався, не дозволяв собі надто часто турбувати сусідів, але кінець кінцем все-таки з’являвся біля телефону. Варвара Павлівна дуже добре розуміла хвилювання старшини, співчувала йому всім серцем і весь час намагалася підбадьорити.

— Заходьте, заходьте, — запросила вона.

Широков зайшов у кімнату обережно і збентежено, ніби боявся щось розбити чи знівечити. Масивне тіло його, запаковане в тугу міліцейську форму, підтягнене широкими ременями, вражало відчуттям сили. Дзеркально начищені чоботи музично поскрипували при кожному кроці. На великому обличчі лежав ніяковий, винуватий вираз.

— Дозвольте, Варваро Павлівно? — стишуючи низький, басовитий голос, запитав він.

— Прошу, прошу, заходьте. Які там новини?

— Тимчасом нових донесень не було.

Широкову страшенно хотілося зразу ж подзвонити, але це чомусь здавалося неввічливим, і він терпляче відповідав на запитання, весь час жалібно поглядаючи на телефон.

— Ви даремно турбуєтесь, — говорила Варвара Павлівна, — я певна, що все буде благополучно.

— Я, звичайно, теж так думаю, а все-таки чогось серце не на місці.

— Ну, чого хвилюватись? Вона жінка молода, здорова, фізкультурна… Принесе вам сина фунтів на десять, а то й на всі дванадцять…

Широков знову з тугою глянув на телефон і сказав:

— Я вже там стовбичив, стовбичив у тому родильному будинку… Обрид усім гірше від гіркої редьки. А тоді медсестра говорить: «Ви тут, товаришу старшина, не дуже грунтовно розташовувалися б, а то у нас породіллі лякаються, коли міліціонера бачать». Довелося ретируватись. І сміх і гріх.

— А лікарі що говорять?

— Лікарі? Говорять, служба йде цілком нормально. Чекати треба.

— Значить, треба чекати. Це ви собі з чоловічої точки зору думаєте — раз-два і син! А я вперше три доби родила.

Широков злякався і на мить навіть забув про телефон. Думка, що дружина страждатиме ще довго (а він був переконаний, що вона мучиться неймовірно), остаточно вивела його з рівноваги, і він вигукнув на повний голос, уже не в силі стриматися:

— Три доби? Та хто ж це може витримати?

— Чоловіки витримують, — усміхнулася Варвара Павлівна. — Та що там про чоловіків говорити. Жінки витримують, от де диво.

Широков рішуче підійшов до телефону.

— Дозвольте прямий зв’язок встановити?

— Прошу.

Поспішаючи, націляючись міцним пальцем на диск, ніби бажаючи його наскрізь проштрикнути, старшина набрав номер. Мембрана закувікала тонкими високими гудками. Набрав ще раз, тепер уже зліше, нетерпеливлячись, — знов те ж огидне кувікання. Хотів вилаятись, але стримався і обережно, ніби боячись поламати, поклав трубку.

— Зайнято, — крізь зціплені зуби вимовив він. — Звичайно, з усього міста надзвонюють… Масова подія.

Знову набрав номер, поклав трубку і вже не сказав, а просичав:

— Надзвонюють папаші.

— А звичайно, цікавляться, — спокійно озвалася Варвара Павлівна.

Широков одійшов від телефону, великими кроками двічі зміряв кімнату, потім глянув на стіл і тільки тепер помітив його красу.

— Пробачте бога ради, — сказав він. — Ви гостей, видно, чекаєте, а я заважаю. З якої це нагоди?

— Точнісінько таке ж свято буде у вас через шістнадцять років. Любочка сьогодні паспорта отримує.

— Ну, з такого приводу сам бог велів…

— Може і ви завітаєте?

Широков глянув на стіл, потім на телефон і відповів:

— З великою охотою прийшов би за Любоччине свято випити, та тільки… Моє серце зараз там, у родильному будинку.

Обережно, ніби підкрадаючись чи боячись когось злякати, він підійшов до телефону, набрав номер і, вже не стримуючись, кинув трубку.