Справа прокурора Малахова

— Зайнято! Видно, доведеться їх особисто потурбувати. Піду, нічого не зробиш…

— Годі вам гарячку пороти, — рішуче сказала Варвара Павлівна, — дозвонимося.

— А раптом там якась моя допомога знадобиться? Піду… Ніколи не думав, що в мій організм поставлено такі ненадійні нерви. От привезу сина: крику в нашій квартирі буде, галасу…

— Війну переживали, а таке витерпимо, — філософськи приречено відповіла стара і раптом здригнулася, закам'яніла.

Глухо, ніби десь глибоко під землею, прогримів важкий удар. Жалібно дзенькнуло вікно, хитнулися вишивані мережані фіранки.

Варвара Павлівна злякалася, зблідла, як стіна.

— Здорово, — спокійно сказав Широков.

Та це розважливе слово не принесло спокою Варварі Павлівні. Події війни були ще настільки свіжі в її пам'яті, що навіть згадка про них приносила нестримний, панічний страх.

— Бомба? — геть посинілими губами вимовила вона.

— Та що це з вами, Варваро Павлівно? — посміхнувся Широков. — Я до своїх нервів претензії мав, а бачу, що вони в мене ще чисте золото. Це останні німецькі доти на Столянці рвуть. Пробували розпиляти, та ніяка сила не бере. Тільки скельний амоніт впливає. Нас про ці вибухи спеціально попереджали. Так що вам хвилюватися не слід.

Варвара Павлівна отямилася і в глибині душі їй стало соромно за цей нестримний жах, за так недоречно виявлену легкодухість. І щоб якось приховати свій переляк, вона зразу перейшла в атаку на ні в чому не повинного Широкова.

— А ви самі, ваша влада, ваша міліція куди дивиться? — сказала вона. — Нема того, щоб попередити населення; так, мовляв, і так, такого-то і такого числа, о такій-то годині буде вибух. Громадяни, не лякайтесь. І все було б добре, по-людському, по-хорошому. А то знічев’я як гримне, як бухне, сам бог злякався б, не те що я, звичайна смертна…

Промовляючи цю тираду, Варвара Павлівна енергійно ходила по кімнаті і так поглядала на Широкова, ніби саме він і був винуватцем її хвилювань. Вона ще не висловила усіх своїх міркувань, як біля дверей пролунав дзвоник.

— Гості! — урочисто оголосила Варвара Павлівна.

— То я піду, — рвонувся до виходу старшина, але не встиг. Іван Семенович Зуб, заступник міського прокурора, вже заходив до їдальні.

Невисокий на зріст, зовсім сивий, з коротенькою кривою люлькою в зубах, він справляв враження людини дуже спокійної і лагідної. Глибоко запалі темні очі його і чорні брови дивно контрастували зі сніжнобілим пишним волоссям. Прокурором він був уже літ тридцять п’ять, якщо не більше, а з Володимиром Івановичем Малаховим працював порівнюючи недавно — років зо три. Минулого року Зуб одержав пенсію, але роботи своєї не кинув. Дехто дивувався, як це йому вдалося так довго бездоганно працювати на прокурорських посадах, але Іван Семенович пояснював це дуже просто: «Перед тим як щось сказати, я роблю дві затяжки з люльки, отже є час подумати. Раджу і вам, дуже добра звичка».

Невідомо, чи допомогла ця порада комусь, але сам Зуб користався з неї завжди.

— Здрастуйте, Варваро Павлівно, здрастуйте, товаришу Широков, — сказав, він, виймаючи з рота свою носогрійку. — А де ж іменинниця… чи як то слід сказати? Новопаспортниця? Де вона? Ось я їй подарунка приніс.

— Саме зараз паспорта отримує в міліції. Скоро з’явиться.

— Ясно. Володимир Іванович наказав мені їхати сюди, а сам до крамниці пішов, просив попередити — спізниться на десять хвилин… Що це з вами, товаришу Широков?

Старшина застиг на місці. Він весь час намагався дістатися до дверей, непомітно переступаючи на ширину підметки, ніби пливучи по підлозі. Запитання прокурора примусило його здригнутися, поморщитися і з болем сказати:

— Пробачте, я піду.

— Підете? А чарку? — здивувався, знову пихнувши люлькою, Зуб.

— Дуже дякую. Може ввечері, коли все заспокоїться… Дуже дякую, товаришу заступник міського прокурора. У мене… Словом, мені час…

І ще раз окинувши поглядом усі страви, виставлені на столі, Широков вийшов з їдальні. Зуб глянув йому вслід, пихнув люлькою:

— Ніколи його таким не бачив. Що з ним?

— Дружину свою, Марину, в родильний одвіз. Аж дивитися боляче.

— Ясно, — посміхаючись, сказав Зуб. — І от через шістнадцять років буде і у товариша Широкова таке ж свято, як нині у нас. Велике це діло юність. Все молоде, здорове, нерви міцні. Я от з прокуратури вийшов, щось як гримнуло, мало не впав від переляку…

Варвара Павлівна весело засміялась. Їй було дуже приємно почути, що не сама вона перелякалася того несподіваного грому. Потім споважніла і, приховуючи задоволення, сердито сказала:

— Як отак ще разів зо два тряхне, то й стіни посипляться.

— Це на шахті двадцять-біс старі виробітки завалюють, — з повним знанням справи пояснив Зуб. — Ще довоєнні. Але ваша правда, чорти б його маму так трусили, здорово вдарило…

Пройшовся по кімнаті, ступаючи обережно, м’яко; здавалося, він спочатку мацає великим пальцем чи не можна тут загрузнути, а тільки тоді вже ставить усю ногу. Від того хода його ставала на диво безшумною і плавною. Підійшов до столу, гострими, уважними очима оглянув закуску, зробив не дві, а три затяжки і оголосив:

— З плином часу, вельмишановна Варваро Павлівно, питання закуски все частіше стає в центрі моєї уваги. Нічого не зробиш — люблю, многогрішний, попоїсти. Ну, так що ж сьогодні буде бенефісом нашого столу? Не може бути, щоб ви чогось незвичайного не приготували гостям на подив.

Варвара Павлівна улещено посміхнулася.

— Багато знатимете, Іване Семеновичу, скоро постарієте.

— Мені це вже не загрожує. — Зуб насадив на носа великі рогові окуляри і нахилився над столом. — Грибки купували чи самі маринувати зволили?

— Збирали всі разом, а маринувала сама.

— Відмінно, відмінно. Ну, що ж, коли все стоятиме на висоті закуски, то сьогоднішній обід, безперечно, буде чим згадати.

— Не турбуйтеся, стоятиме на висоті, — навіть трохи образилась Варвара Павлівна. — Де ж це вони ходять? Марія Іванівна Басова, до чого вже точна людина, і то спізнюється! Де ви таке бачили?

— Ну, сьогодні для неї це не диво.

— Чого ж це саме сьогодні?

— У нашої громогласної Марії Іванівни сьогодні на заводі випробовують новий, майже фантастичний винахід. Тож коли вона і спізниться, Це зрозуміла річ.

— А чули ми вже про ці фантастичні винаходи. Нічого, крім неприємностей, з них не виходить, — впевнено сказала Варвара Павлівна. — Якщо в мене через цей винахід обід перестоїть, то я їй цього довіку не прощу.

Іван Семенович помовчав, посмоктав носогрійку, переконався, що все вигоріло, опустив її в кишеню піджака, де просто насипом носив тютюн, набив люльку одним рухом великого пальця, знову закурив і сказав:

— Винахід на винахід не скидається, вельмишановна Варваро Павлівно. Зараз мова йде про справу, яка всю нашу техніку взагалі догори ногами поставити може. Там у них, на хімічному заводі, інженер Ігнатьєв таку пластмасу винайшов, що навіть міцнішою за сталь може бути. А до того ж вона прозора, ніби скло. Ви уявляєте собі, що це за матеріал? Автомобіль із пластмаси, літак теж з неї, нарешті, двадцятиповерховий будинок теж з неї — світлий, прозорий, сонячний. І все це легке, дешеве, чисте… Та коли цю пластмасу по-справжньому робити навчаться — чудо буде.

Варвара Павлівна слухала свого співбесідника і скептично посміхалася.

— Натура у вас поетична, Іване Семеновичу, — сказала вона, — от і посивіли вже, а захоплюєтесь, як той студент. Мабуть, у перервах між двома обвинувальними актами вірші ще й досі пописуєте?

— І так буває, — добродушно погодився Зуб, — вірші ділам не заважають.

— От я і кажу. Для вас все це мрія, фантазія, а я вам просто скажу — я в пластмасовому будинку жити не згодна.

— Колись древні люди, як цеглу винайшли, мабуть, точнісінько так про неї говорили.

— Дякую красненько за порівняння.

— Прошу, нема за що. Але я думаю, нам з вами пластмасові будинки не загрожують. Не стане нашого з вами віку.