Справа прокурора Малахова

— Сергій Петрович Боровик прийшов. Пустити? — прочинивши двері і заглядаючи до їдальні, запитала Варвара Павлівна.

Ігнатьєв злякався.

— Боровик? Може…

— Що може?

— Він хворий… він…

— Хай зайде, — не приховуючи свого презирства, сказав Малахов.

Сергій Боровик ввійшов до їдальні.

В лікарні день починається рано. Снідання там роздали о шостій, коли на вікнах ще висіла особливо густа темрява передсвітанку. До перев´язочної його повели о сьомій. Лікар зняв бинти, змазав рубці йодом.

— Ну, що ж, громадянине Боровик, ви здоровий і працездатний. Щасливого плавання.

— Дякую, — відповів Сергій.

Унизу, біля гардеробної, він глянув на себе у дзеркало. Темнокоричньовий довгий шрам перетинав пострижену голову. Байдуже! Протягом місяця відросте шевелюра — і нічого не буде видно.

Боровик вийшов з лікарні і, не заходячи додому, рушив до прокурора Малахова. Він не мав на нього злості, не збирався мститися, але Володимир Іванович Малахов виявився зовсім не такою людиною, як думалося на протязі років, і залишати у нього свою дочку Боровик більше не міг.

— Доброго ранку, — привітався він, заходячи.

— Здрастуйте, товаришу Боровик, — відповів Малахов. — Ви на мене не гнівайтесь, але, слово честі, вилікувати вас іншого способу не було.

— Може бути, не впевнений, — відповів Боровик, дивлячись не на Малахова, а на Ігнатьєва. — А ти що тут робиш?

— Товариш Ігнатьєв прийшов сюди захищати славу свого винаходу, — сказав Малахов. Інженер зараз був противний йому до фізичного відчуття нудоти. — Він бере на себе всю відповідальність за можливі наслідки повторного досліду.

— Ох, який ти сміливий став, герою, — зразу все зрозумів Боровик. — Значить, добре йде дослід?

Ігнатьєв мовчав, боязко поглядаючи на Боровика.

Не треба було йому йти до прокурора, хто знає, чим це може закінчитися.

— Значить, добре йде дослід? — знову запитав Боровик.

— Я нічого не знаю про перебіг нового досліду, але переконаний у правильності свого винаходу.

— Знаєш, Ігнатьєв, — сказав Боровик, — я мав чимало часу про все подумати. Мотаєшся ти зараз, кидаєшся з боку в бік, а в тебе тепер, на мою думку, один шлях — іти до Басової, просити пробачення за всі свої неподобства і стати поряд неї, над пластмасою працювати….

— Ніколи такого не буде!

— Якщо ти справді розумна людина, то буде. Пізніше не наздоженеш.

— Їм доведеться мене наздоганяти, — вже невпевнено сказав Ігнатьєв.

— Ні, помиляєшся.

— Між іншим, я цілком погоджуюся зі словами товариша Боровика, — зауважив Малахов.

— І ви? — перепитав, не вірячи, Ігнатьєв.

— Так, і я.

Ігнатьєву стало страшно. Невже і справді можуть його випередити і забути? Пригадав Басову біля пульта управління, і хвилювання його ще збільшилось: мабуть, цей Боровик має рацію. Можуть його випередити! Що ж робити, що тепер робити винахідникові Ігнатьєву? Невже йти до Басової і просити, щоб допустили до роботи? Мабуть, так і слід робити, бо інакше все загине.

І вже кваплячись, уже боячись прогавити час і спізнитись, Ігнатьєв сказав:

— Я піду на завод, але тільки для того, щоб врятувати Басову від наступної поразки.

— Іди, іди, — все розуміючи, відповів Боровик.

Ігнатьєв мовчки вийшов.

Задзвонив телефон, прокурор узяв трубку.

— Малахов слухає. Ага, це ти, Гупало? Так. Знову у справі Каюкова. Скільки? Чотири? Знаєш, Гупало, ти прийди до мене з цим не сьогодні, а післязавтра вранці. Так, дві ночі і день подумай. Все.

Малахов опустив трубку, глянув на Боровика; він стояв посередині кімнати, здоровенний, пострижений, з темнокоричньовим рубцем на голові, і гарячково думав, з чого почати, як приступити до справи.

Ранкове сонце вже пробилось крізь тумани і тепер світило просто в їдальню, сповнюючи її ясним радісним світлом.

— Я по свою дочку прийшов, — глухо сказав Боровик.

— По свою дочку?.. Ваші почуття я можу зрозуміти. Але ви не подумали про те, що вона вже доросла людина і забрати її отак просто неможливо. Вона сама мусить вирішити.

— Це, мабуть, правда, — погодився Боровик.

— Доброго ранку, — прогриміло у кімнаті, — дивіться, який красень, товариші.

Старшина Широков зайшов до їдальні, обережно несучи на руках синього шовкового пакунка.

— Тихше, — сказав Малахов, — Ганна й Любочка сплять.

— Прошу глянути, Максим Хомич Широков, власною персоною. Я! Викапаний я! Правда? Схожий?

— Дуже, — підтвердив Малахов.

— Дуже, — повторив Боровик.

— То ж то! — переможно заявив старшина. — Максим Хомич, ходім додому, нам скоро снідати час. Бувайте здорові, товариші.

— До побачення.

Широков пішов, неначебто несучи на руках своє щастя.

Боровик підійшов до вікна, ніби бажаючи сховати від Малахова своє обличчя. Він хотів розібратись у своїх почуттях, але так зразу зробити це було неможливо.

Минуло цілих десять років! Ніхто не знає, як далі складеться життя Сергія Боровика, але ясно одне, якщо і не буде у нього Ганни, то дочка буде напевне. Хай навіть вони житимуть не разом, від того нічого не зміниться…

Ця думка зразу заспокоїла Боровика, і до Малахова він повернувся вже з посмішкою на губах. Обличчя прокурора вразило його виразом глибокого болю і смутку, але запитувати Боровик нічого не став. Він уже поспішав на завод, він уже думав про своїх друзів, і навіть дивно було, як це він міг тут затриматися, коли там, на заводі, йде великий дослід.

— Пробачте, що потурбував вас так рано. Справді, дурень — вдерся, коли всі люди сплять. Пробачте. Мені час.

— Куди ви зараз? — запитав Малахов.

— Звичайно, на завод. Там же другий дослід.

— Так, другий дослід, — повторив Малахов. — Бажаю успіху.

— Спасибі, — відповів Боровик, виходячи з кімнати.

Малахов довго сидів нерухомо і думав, думав, думав. Колись, багато років тому, він був на хімзаводі під час проведення важливого іспиту і бачив там Басову. Вона сиділа біля пульта управління, дивлячись на зеленкуваті циферблати.

Так вона і запам’яталась йому на все життя — освітлена блакитним світлом потужних ламп, сива жінка з вольовим упевненим обличчям, з поглядом, спрямованим у далеке майбутнє. Вона сиділа і дивилась на рухливі стрілки, а здавалося, ніби дивиться на десятки років уперед і бачить те, чого зараз не може побачити ніхто.