Справа прокурора Малахова

— Ну, як там не буде, пластмаса чи не пластмаса, — змінила розмову Варвара Павлівна, — а щоб через неї обід перестоював, то я того не потерплю. Це вже неподобство.

— Oце чиста правда, — сказав Зуб і прислухався. — Чекайте, наче біжить хтось…

Варвара Павлівна заясніла посмішкою і швидко рушила до дверей.

— Біжить! Біжить! І не «хтось», а Любочка. Вже з паспортом.

Любочка влетіла у кімнату, як ураган. Тисячі почувань мінилися на її круглому обличчі з коротким, трохи кирпатим носиком, карими сяючими очима, ледве помітними ямочками на рожевих щоках і трохи роздвоєним підборіддям. Золоте волосся її розтріпалося від швидкого бігу, і вся вона була така радісна, юна, що не замилуватися нею було неможливо. Їй страшенно хотілося поводити себе поважно і статечно, як належить учениці десятого класу, що вже має паспорт, але з того нічогісінько не виходило. Хотілося розповісти все по порядку, як ходила вона до районного відділення міліції і чомусь боялася, що виникне якась затримка і паспорта їй можуть не видати; як хвилювалася, заходячи до кабінету начальника паспортного столу; як тремтіли руки, коли вона брала паспорта і пробувала розписатися, і як нічого з того не виходило; як лейтенант міліції сказав: «Якщо ви будете так боятися, то ніхто й ніколи вашого підпису не впізнає…» І фотокарточка на паспорті здавалась їй дуже невдалою і невиразною. Але сам паспорт… Мрія! Скільки надій і сподіванок пов’язано з цією темнозеленою книжечкою. Вона тепер вже доросла, може поїхати куди хоче, може жити цілком самостійно! Її тепер вже ніщо на світі не злякає.

Все це хотілося розповісти повільно, статечно, Щоб усі зрозуміли, яка величезна подія трапилася в Любоччиному житті, але з того нічого не вийшло. Скільки не примушувала вона себе не поспішаючи йти вулицею, ноги самі зривалися на біг і втримати їх не вдавалося. На сходи дівчина злетіла єдиним духом, ускочила до кімнати, весела, невимовно приваблива у своїй коричньовій шкільній формі, і всі її хвилювання вилились у веселий, задьористий вигук:

— Товариші! Кричіть «ура», бийте у литаври, кентаври та іхтіозаври! Дивіться! Заздріте! Я повноправна громадянка Радянського Союзу! Ось мій паспорт. Ура!

— Ура! — лунко, басисто, ніби в бочку, загудів Зуб, з великою охотою виконуючи Любоччиного наказа.

Але на Варвару Павлівну цей крик справив зовсім інше враження. Ніби щось вломилося у розміреній, роками визначеній течії життя прокурорської квартири, і щоб поставити все на свої місця, стара строго сказала:

— Тихо ви! От правду кажуть, старе й мале — однаково. Думаєш, як паспорта дали, так вже і кричати на все горло можна? Дзуськи!

— Бабо Варваро, — Любочку зараз спинити не міг би ніхто. — Конституція гарантує мені свободу слова, зборів, демонстрацій і совісті, а ви хочете мені заткнути рота? Не вийде!

І вона стала в позу полум’яного оратора, піднісши вгору ліву руку з розчепіреними і в кількох місцях вимазаними фіалковим чорнилом пальцями.

— Свят, свят, свят, — замахала на неї руками Варвара Павлівна. — Любонько, що це з тобою? Чи ти не захворіла? Хоч би до Івана Семеновича привіталася.

Любочка зразу ж стала серйозною.

— Ох, Іване Семеновичу, пробачте, от я все ще ніяк не можу навчитися повністю володіти своїми почуттями, але неодмінно навчуся. Здрастуйте, Іване Семеновичу.

— Здрастуй, Любонько. Я тобі цукерок приніс на свято.

Дівчина взяла восьмигранну коробку, глянула, і одразу ж всю її серйозність ніби вітром здуло.

— Ой, які смачнючі! Спасибі, товаришу Зуб! Правильно, дорослим людям, як оце я, саме і слід дарувати такі цукерки і оточувати їх всілякою увагою. Це в нашому місті геть усі розуміють. І не тільки розуміють, але й роблять саме так. Лиш тільки вийшла з міліції, тільки ногою на тротуар ступила — і раптом на мою честь салют! Як бахнуло, як гримнуло. Все місто затрусилося! От тільки шкода: білий день, ракет видно не було.

Зуб посмоктав свою люльку, за звичкою двічі затягнувся.

— Так це, значить, на твою честь був салют! А я думав…

— А що це може бути? Звичайно, салют на мою честь, і ніхто, крім вас, вельмишановний Іване Семеновичу, щодо цього ніяких сумнівів не має.

Вона обкрутилася на каблуці і тільки тепер помітила накритий стіл і оцінила мистецтво Варвари Павлівни.

— Боже, яка смакота і красота на столі! — захоплювалася Любочка. — Бабо Варваро, я вас запитую цілком офіціально, де мої предки? Чому вони запізнюються на таке свято? Ввечері буде сила-силенна гостей, півкласу мого прийде, мені ще плаття випрасувати треба… Де Марія Іванівна Басова? Це нечувана річ, щоб директор заводу дозволяв собі так запізнюватись. Я вас питаю — де вони?

— Ти на мене не дуже насідай, — боком йдучи до дверей, відповіла Варвара Павлівна. — Хоч ти і паспорта отримала, а управу на тебе все-таки знайдемо…

І швиденько вийшла, ніби побоюючись, що Любочка перейде у рішучу атаку.

Лагідно посміхаючись, дивився на дівчину Іван Семенович Зуб. Вона дуже подобалася старому прокуророві і водночас викликала незрозумілу тривогу. Поривна, нервова, збуджена, вся напружена, ніби співуча струна, вона надто різко переходила від сміху до зосередженої серйозності, могла несподівано замислитись, обірвавши найцікавішу розмову, могла сказати незаслужено різке слово. Ніколи не можна було вгадати, який настрій буде в неї через п'ять хвилин. Як сформувався такий характер, Іван Семенович Зуб не розумів, хоча частенько над тим замислювався. Про життя свого безпосереднього начальника він знав не так багато, але в сім’ї його бував з охотою і ставився до всіх Малахових дуже приязно. Він знав, що Любочка нерідна дочка прокурора, але намагався в подробиці сімейних стосунків не залазити, цілком справедливо вважаючи це нетактовним.

— Що це ви читаєте, товаришу Зуб, мій дорогий Іване Семеновичу? — запитала Люба, заглядаючи в газету, яку старий тримав у руках. — А-а-а… Мамину статтю! Я вже читала. Здорово написано. Мені так нізащо в світі не написати! А вам сподобалося? Сподобалося?

Зуб знову пихнув люлькою.

— Сподобалось. Особливо це місце.

— Яке?

— Читай.

Люба взяла газету, кумедно наморщила брівки і, надаючи своєму круглому личку виразу особливої значущості і поважності, прочитала:

— «В наші дні великі відкриття завжди вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається найважливіший і неповоротний фактор — час…» — На мить замислилася, вдумуючись у зміст цих слів, ніби осягаючи думку, потім вигукнула: — Правильно! Це значить: в житті треба сміливо йти вперед, а не чекати, доки все ясно стане, як двічі два. Правильно я зрозуміла?

— Твоя мама твердить, що це саме так.

— А ви як думаєте?

— Я? — Зуб двічі пихнув люлькою, помовчав. — Це трохи сміливо сказано, але я теж так думаю.

— Отже, так воно і є! Це, безперечно, правильно… Тихої Товаришу заступник міського прокурора, наближається ваш начальник! Чуєте його директивні кроки? Парад, струнко!

Любочка не помилилася. Відчинились двері— і Володимир Іванович Малахов зайшов до кімнати, тримаючи в руках важкий букет осінніх жовтобагряних квітів і величезну коробку цукерок. І те і друге він з розгону кинув на тахту, сам швидко підійшов до Люби, обняв її і закружив ніби у вальсі, примовляючи:

— Вітаю, вітаю, вітаю, тисячу і ще один раз вітаю.

Він був, видно, дуже сильний, бо Любоччині ноги зразу ж відірвалися від підлоги, вона летіла мовби підхоплена вітром і весело сміялась.

Телефон задзвонив різко, настирливо. Малахов поставив Любу на підлогу і, не випускаючи її з обіймів, взяв трубку.

— Так, Малахов слухає, — все ще сміючись, сказав він. — Здрастуйте, товаришу Гупало. Чого настрій хороший? Родинне свято. Що? В справі Каюкова? Ну!.. Товаришу Гупало, ви слідчий чи не слідчий? Дала вам держава права чи не дала? Чого ж ви боїтесь їх застосовувати? Все. Бажаю успіху!

Поклав трубку і махнув на неї рукою, ніби заворожив, щоб більше не дзвонило, і знову взявся до дочки.

— Ну, Любонько, тепер ти у нас громадянка з паспортом, повноправна, відповідальна людина. Ще раз вітаю і бажаю тобі у твоєму дорослому житті багато щастя і радощів.