Борозна у чужому полi

Зате він таки домігся, як тішив сам себе, задума- ного ще колись-колись: на культі руки, після жах- ливої рани, вдалося кілька разів відростити пальців якусь подобу; ще неоковирні ті відростки були, жас- кувато на них дивитися навіть, але все ж каліка міг хоч ложку тримати.

– Мені було байдуже до всього навкруг, – густа дротяна чуприна Мамчича навіть в темені   нічній

добре виднілася, мовби мала підсвічувати чоловіко- ві ту темінь. – Мені було однаково, Третій то рейх за лабораторним вікном чи Четвертий, світ весь обі- йняв він чи лише частину, в Берліні столиця його чи деінде, мова німецька королевою стала у світі чи тільки на його шматку... Хай би було те, байдуже, думав, як там верхи набалакали, може, воно й на добро. Але все пішло шкереберть, коли наш відділ з департаментом переселення душ об’єднали. «Я спеціаліст з генетики, – не стримався тоді, – а дия- вольщина – то інший фах»...

Так опинився Мамчич у будівельників Тодта: «Я ще потрібен їм зараз як довідкове бюро, бо дечо- го німець досі не знає і не в усьому певен. Інакше б мене давно...» І він показав пальцем, як вгору гвин- том піднімається дим.

Все відбулося у хвилю яку, і нічого вже вдіяти неможливо, і ніхто передбачити це не міг. Мамчич носилками, важко покрекчуючи, ніс цеглу угору східцями, чимсь невдоволений Загірняк прикрикнув було: «Обертів більше, худобо сербська!»; від не- сподіванки серб мимоволі спіткнувся, цегла з гурко- том посипалася і покотилася, підстрибуючи на схід- цях, а Загірняк, хекнувши, з силою вдарив Мамчича в бік. Не стримавшись, Тимошенко схопив   лопату і кинувся на охоронця, але в ту ж мить десь високо угорі літак ревнув і почувся свист, такий знайомий в усі воєнні роки, той бомбовий свист, від якого ми- моволі піднуджувало, наближався невпинно і не- вмолимо – хряскіт, а далі грім, вогненний спалах, в якому ще встиг окрунутися світ, по тому ж ніч упала, непроглядна темінь...

----- 29

В сиру імлисту погоду, коли сіявся, мов з най- дрібнішого сита, занудний дощ, Степан Про- копович вертався додому здебільшого з геть викваця- ними у багнюку чобітьми. Дружина раз на те зизом

глянула, і вдруге, а потім котрогось разу не втерпіла:

У тебе, чоловіче, непересічний талант. Степан Прокопович в тон відкинув:

Так, інженера, фізика...

Ні, – крутнула головою дружина – талант у будь-яку пору виквацяти взуття.

Треба ще дослідити це явище, – обережно по- філософствував, аби не дражнити дружину.

Вертався він звично додому, щось про себе міз- куючи, бо час у дорозі – то теж крихта життя, і не вартує навіть її марнувати. Тепер же взявся було таки дослідити, чи й справді володарем є поміченого дружиною таланту. Вздовж його вулиці вибудували свого часу низку студентських гуртожитків, і як ішов Тимошенко додому, то навстріч якраз студентство сунуло. З подивом вперше помітив, що при зустрі- чі з професором той чи інший спудей не поспішає дати дорогу; зайнятий своїми думками, Тимошенко машинально робив із містків крок убік. Тепер же він зарікся шмаркачам дорогу давати.

І справді, успішним був науковий дослід – при ви- сокому зрості Степана Прокоповича і поважній фі- зичній вазі юнаки, опасливо глипаючи на таку ста- туру, вважали за краще самим вступити з дороги.

З’ясувалося, що в Мічиганському університеті, де працював тепер Тимошенко після компанії Вестин-

гауза, більшість студентства приходить з незамож- них та малокультурних прошарків і особливою чем- ністю не вирізняються.

Власне, багато несхожого тут із тим, до чого звик у Київському політехнічному інституті чи в петер- бурзьких вузах, де судилось раніше займатись на- укою та викладати. Студент, як начебто цілком при- стойно, може зайти в кабінет професора і, не знявши шапки, почати балакати про своє. Наполегливе і тривале нагадування про це не мало очікуваного на- слідку. Алгебра для спудеїв, що думають інженерами стати, виявилася здебільшого вантажем непідйом- ним, аби хоч арифметикою потрібний розрахунок провести. Схожа проблема і з мовами, і з гуманітар- ними науками, доводилося студентів вчити звичай- нісінької грамоти, навіть ази історії подавати. До осягнення предмета опору матеріалів юнаки при- ступають лише на третьому курсі, а в наступний рік вже завершується вся його інженерна наука.

Тимошенко не мав і крихти сумніву, що на той час інженерна підготовка в цьому та схожих аме- риканських університетах помітно поступалася єв- ропейській, і належить чимало мозолів та поту «до- класти», аби бодай вирівнятися.

Не подобалося Степану Прокоповичу й екза- менування. Всі групи збирають в одну аудиторію, і всім роздають одне і те ж завдання. Студенти самі слідкують, аби ніхто не списав і ні в кого, – справ- ді, списування траплялося досить нечасто, бо тут же

«настукають», що вдома було немислимим.

І ще одному випало подивуватися, на самісіньких початках при тому. Одного ранку став він мимовіль- ним свідком доволі дикого, як на здоровий глузд, явища. Біля студентського гуртожитку несподівано,

як вогонь у тривалу посуху, спалахнула бійка. Йшли один на одного навкулачки, билися ногами, незва- жаючи хто, куди і кому поцілить, рвався з тріском одяг, на який ці молоді люди ще самі не заробили, обличчя в крові, і досить рясно таки розфарбовані.

Врешті з цього броунівського руху утворилися дві стінки, і одна пішла на іншу, як хвиля на хвилю, крайній молодик, певне, з надірваним вухом, бо кров залила півлиця і за шию бігла, творячи з недавно ще білої сорочки бурячкову, – молодик вправно зняв чобота і хотів поцілити ним у найближчого супро- тивника; той спритно якось ухилився, а молодик пе- речепився і рачкував; супротивник же, мов по м’ячу, вдарив ногою в обличчя..

Що відбувається? Чого ніхто не кличе поліцію? – не міг втямити Степан Прокопович.

Т-е-е, – махнув лиш рукою перехожий, що добре, очевидячки, знав тутешні звичаї. – Це сту- дентство так забавляється. Щороку в цю пору стар- шокурсники вчать таким рипом щойно прийнятих університетських «фрешманів».

Наука виявилася не всім новачкам під силу,  бо вже наступного ранку газети повідомляли, що кіль- ка учасників побоїща довелося відправити до лікар- ні з серйозними ранами.

І газети,  і  вся  громадськість  осудливо  ставили- ся до таких молодіжних забавок, проте, мовби  по- між рядків виправдовуючи, нагадували, що схожі безпам’ятні бійки звичні й в інших країнах, для при- кладу, в Англії, в Оксфорді й  Кембриджі.

----- 30

У цілковитій  темені  де   не   взялася   посеред- ку світла цятка, вона стрімко збільшувалася, допоки не залила все видноколо; водночас у роз- митому молочному видиві, як у  вічкові фотоапара- та, з’являлася чіткість, що творила тепер для    Сергія

Прокоповича  зриму картину.

Посеред картини стояв, самовпевнено склавши руки на грудях, Іван Ілліч Іванов, з яким Тимошенко зустрічався колись у Парижі. «Боже, – змайнуло, – тож відтоді літ двадцять спливло...»

Іван Ілліч рвучко зняв окуляри і окинув Тимошен- ка переможним, в якому домішувалася іронії дещи- ця, прудким поглядом.

– Я тоді переконував вас, що свого доб’юся, а ви лиш підсміювалися... Я ще в 1910 році на Всесвітньому конгресі зоологів у Граці в своїй доповіді казав, що можливий гібрид людини і мавпи. І ось через чотир- надцять років нарешті отримав від дирекції Інсти- туту Пастера дозвіл користуватися для цього екс- периментальною станцією приматів у Французькій Гвінеї. Правда, не щастило чомусь тоді в Африці, то вже у Сухумі втрачене наздоганяв.

Сергію Прокоповичу пригадалася та давня роз- мова, коли шукав він якоїсь ради супроти малярії, що як бурею слабосилу траву клала люд на волинському Поліссі; малярію в тих болотистих місцях поштиво іменували «тіткою», навіть прокльони такі ходили: