Дiти з Долини Райдуг

Мері Ванс, очевидно, була доволі гнівлива й помислива. Проте вчувався в ній і щирий незбагненний чар, який підкорив усіх Мередітів. Того ж дня вони взяли її в Долину Райдуг і познайомили із Блайтами як «приятельку, що мешкає по той бік затоки, а нині гостює в нас». Ті нітрохи не здивувалися — можливо, тому, що Мері мала вже цілком пристойний вигляд. По обіді, упродовж якого тітка Марта звично щось бубоніла собі під ніс, а пан Мередіт відсторонено обмірковував завтрашню проповідь, Фейт умовила Мері надіти її сукню й дещо білизни. А заплівши їй волосся в охайні коси, Фейт і Уна дійшли висновку, що Мері майже не відрізняється від решти дівчат. Вона була товариська й знала багато нових ігор, а слухати її історії виявилося дуже цікаво. Утім, зачувши деякі з її словечок, Нен і Ді поглянули на Мері спантеличено. Вони не могли сказати напевне, що подумала би про цю дівчинку їхня мати, але достеменно знали, що подумала б Сьюзен. Та позаяк Мері гостювала в домі панотця, її товариство, певне, слід було вважати пристойним.

Увечері постало несподіване питання, де вкласти Мері спати.

— Ми ж не можемо вкласти її у кімнаті для гостей, — занепокоїлася Фейт.

— У мене в косах нічого не водиться! — обурено заперечила Мері.

— Я не про те кажу, — боронилася Фейт. — У кімнаті для гостей ліжко подерли миші. Облаштували нору в перині, а ми й не знали, доки тітка Марта якось послала там постіль пасторові з Шарлоттауна, панові Фішеру. О, він ураз про все довідався! Тато віддав йому свою спальню, а сам ночував на канапі в бібліотеці. Тітка Марта каже, що досі не мала часу змінити перину в кімнаті для гостей — отже, там ніхто не може спати, хай із якими чистими косами. А наша кімната страшенно маленька, і ліжко теж — на трьох місця не стане.

— То я вернуся до стодоли й спатиму там, тільки ви мені ковдру позичте, — смиренно й розважливо мовила Мері. — Учора я примерзла до кісток, але інші ліжка в мене ще й гірші були.

— О, ні, ми цього не дозволимо, — рішуче сказала Уна. — Фейт, я знаю, що робити. Пам’ятаєш маленький тапчан на горищі, зі старим матрацом, що лишився від попереднього пастора? Можна взяти туди простирадла з кімнати для гостей і вкласти Мері. Ти ж не відмовишся поспати на горищі, Мері? Це просто понад нашою кімнатою.

— Мені всяке місце згодиться. Я скільки живу, а не мала доброї постелі. У пані Вайлі я на соломі спала, у комірчині над кухнею. Літом дощ на мене падав, а зимою сніг. То мені де спати — байдуже.

Горище в пасторському домі було низьке, видовжене й тінисте; в огородженому його кутку стояв невеличкий тапчан, де зі старих простирадл і ковдри, які Сесілія Мередіт колись любовно вишивала, готуючись переїздити в новий дім, не раз опісля того сяк-так випраних мамулуватими руками тітки Марти, дівчата й облаштували постіль для Мері. Усі побажали одне одному доброї ночі й запала спокійна, погідна тиша. Уна вже засинала, коли це раптом вух її сягнув тривожний звук згори. Дівчинка сіла в ліжку.

— Ти чуєш, Фейт? Мері плаче, — прошепотіла вона, але Фейт міцно спала й не відповіла. Тихенько вислизнувши з ліжка в передпокій, Уна в білій нічній сорочці майнула сходами на горище. Рипучі мостини засвідчили її наближення, отож у кутку, де лежала Мері, її зустріли місячне сяйво, тиша й нерухомий мовчазний горбок посеред тапчана.

— Мері, — прошепотіла Уна, та відповіді не було. Вона підступила ближче до ліжка й потягнула на себе ковдру. — Мері, я знаю, що ти плачеш. Я чула. Тобі самотньо?

Зненацька Мері визирнула з-під ковдри, проте не сказала ні слова.

— Дозволь мені лягти з тобою поряд. Я змерзла, — мовила Уна, здригаючись від поривів холодного нічного вітру, що раз у раз долинав із-над моря й дмухав у розчахнуте вікно.

Мері посунулася й Уна притулилася коло неї.

— Тепер тобі не буде самотньо. Ми б мали ще найпершої ночі кидати тебе тут.

— Мені не було самотньо, — пирхнула Мері.

— А чого ж ти плакала?

— Та як лишилася тут сама, почала думати різне. Про те, що мушу я, певно, вернутись до пані Вайлі, а вона з мене шкуру злупить за втечу, і… і… і про те, що я опинюся в пеклі за брехні. Мене це дуже налякало.

— Ох, Мері, — згорьовано мовила Уна. — Я не вірю, що Бог пошле тебе в пекло. Він не зможе. Він дуже, дуже добрий, а ти ж не знала, що обманювати — гріх. Але, звісно, віднині ти мусиш казати тільки правду.

— А що зі мною буде, коли я не брехатиму? — схлипнула Мері. — Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, як воно мені. У тебе є дім і батько — хоча, здається, він завжди неначе спить. Але він тебе не б’є, і їсти тобі дають, хоч ваша ця тітка Марта нічого й не вміє зварити. Та нині я вперше, відколи себе пам’ятаю, наїлася доста! І все життя мене лупцювали, хіба не тоді, як я в сиротинці жила. Там два роки ніхто мене пальцем не зачепив, і жилося незле, хоча директриса була така поганюча, завжди ніби хотіла мені голову одірвати. Але ж пані Вайлі — то чортиця, еге… і так мені страшно, як думаю, що мушу до неї вернутися.

— Можливо, тобі ще й не доведеться вертатися. Можливо, ми придумаємо, що робити. Попросімо Бога разом, щоб ти не мусила вертатися до пані Вайлі. Ти ж молишся перед сном, правда, Мері?

— Еге, проказую той віршик «Тихий вечір настає», — байдуже озвалася Мері. — Але просити, то нічого не просила. За мене в цілому світі ніхто не дбав, то я гадала, що й Богові теж не потрібна. Тебе він скоріше почує, ти ж пасторська доця.

— Бог чує всіх однаково, Мері, і тебе теж, — відповіла Уна. — Він не зважає, хто твої батьки. Ми просто попросимо Його, обидві — ти і я.

— Добре, — згодилася Мері. — Коли не буде з того ліпше, то й гірше, напевно, теж. Хоча ти не знаєш пані Вайлі. Я так собі гадаю, Бог собі з нею мороки не завдаватиме. Але я більше не плакатиму. Тут краще, ніж у стодолі, де по мені цілу ніч миші шастали. Дивися, онде маяк Чотирьох Вітрів. Гарний, еге?

— Це єдине вікно в домі, звідки його видно, — мовила Уна. — Я люблю дивитися на нього.

— Правда? І я так само. У старої Вайлі з комірчини його теж видно, то й була мені єдина втіха. Як на мені після побоїв живого місця не залишалося, я позирала на нього й забувала, де мені болить. Думала про кораблі, що виходять із гавані. Страх, як хотіла й собі попливти на одному з них — далеко-далеко, від пані Вайлі й від усього. Узимку, як він не сяяв, мені було справді самотньо. Слухай, Уно, а чого ви всі такі до мене добрі? Я ж вам ніхто.

— Бо так годиться робити. Біблія велить нам бути добрими до кожного.

— Ти ба! Тоді, виходить, нікому немає діла до того, що в ній написано. Не пам’ятаю нікого, хто був би добрий до мене — не пам’ятаю, хай поб’є мене грім. Дивися, Уно, правда, гарні тіні на стіні? Пурхають, наче зграйка пташок. І слухай, Уно, ви мені сподобалися — ви всі, і Блайти, Джем і Волтер, і Ді… але та Нен, вона така пихата!

— О, Мері, вона зовсім не пихата, — палко заперечила Уна. — Нітрохи.

— Е, ні. Коли вона так задирає голову, то напевне пихата. Мені вона не подобається.

— А ми всі дуже її любимо.

— Напевно, більше, ніж мене, — ревниво сказала Мері. — Правда ж?

— Ну, Мері… ми знаємо її вже кілька тижнів, а тебе — лише кілька годин, — затнулася Уна.

— Отже, вона краща за мене, — розлючено втяла Мері. — Добре, то цілуйтеся з нею! Мені начхати. Я сама собі дам раду.

Мері рвучко відвернулася до стіни. Тендітна ручка Уни обійняла її набурмосені плечі.

— О, Мері, не кажи так. Ти мені теж дуже подобаєшся. І мені сумно від твоїх слів.

Мері не відповіла й не ворухнулася. Уна захлипала. Зненацька Мері повернулася до неї й ухопила у ведмежі обійми.

— Цить, — звеліла вона. — Не смій через мене плакати. На біса я це сказала, дурепа? Ви всі були такі добрі — та з мене треба шкуру здерти живцем! Вам усі, напевно, мають більше подобатися, ніж я! А я заслужила кожну лупку, що мені давали. Ну, цить! Не рюмсай, бо я піду до гавані в оцій нічній сорочці й утоплюся!

Ця страшна погроза змусила Уну притлумити плач. Мері втерла їй сльози мереживною облямівкою, пришитою довкруж подушки і, помирившись, дівчата згорнулися під ковдрою, споглядаючи тіні виноградних пагонів на стелі, залитій місячним сяйвом, аж доки заснули.