Дiти з Долини Райдуг

— Здається, Гілберта її серцевий напад не вельми стривожив, — озвалася Енн.

— Можливо, — знизала плечима панна Корнелія. — Та із цього вийшло багато чуток, а Міди, на жаль, методисти, і то ще гірше. Енн, рибонько, що буде із цими дітьми? Я цілі ночі не сплю, так за них непокоюся. Хтозна, чи мають вони що їсти, бо ж їхній батько ввесь у своїх думках, аж навіть не згадує, що в нього є шлунок, а та стара ледацюга нічого й зварити не може, хоч і живе з ними буцім для того, щоби вести господарство. Діти вештаються, де захочуть, а тепер, на канікулах, дурітимуть іще гірше.

— Вони справді весело бавляться, — усміхнулася Енн, пригадуючи знані їй історії про побут Долини Райдуг. — І вони всі — відважні, чесні, щирі та вірні друзі.

— Ваша правда, Енн, рибонько, і я, коли думаю, скільки безладу коїлося між громади із двома плетухами-доньками попереднього пастора, готова все пробачити Мередітам.

— Хай що кажіть, пані Блайт, дорогенька, вони таки славні діти, — мовила Сьюзен. — Шибайголови, звісно, та це краще, ніж вони були б нестерпно милі. Дарма лиш на цвинтарі бавляться. Я, пані Блайт, дорогенька, стою на тім, що так не годиться.

— Таж вони бавляться там тихенько, — мовила Енн, намагаючись оборонити Мередітів. — Не бігають і не кричать, як деінде. Ох, як вони часом галасують у Долині Райдуг! Хоча, певно, свій внесок у це роблять і мої власні малі сміливці. Учора вони бавилися у війну, тому вдавали звуки битви. Мусили це робити, бо в них не було справжньої артилерії — так сказав Джем. Він уже в тому віці, коли всі хлопці хочуть бути вояками.

— Хвалити Бога, вояком він не буде, — урвала її панна Корнелія. — Я не хотіла, щоб наших хлопців виряджали на ту бійню в Південній Африці [9] — проте вона скінчилася, а інших війн, на щастя, уже ніхто не розв’яже. Я думаю, наш світ розумнішає. А щодо Мередітів — я казала й кажу, що все було б добре, якби пан Мередіт одружився.

— Я чула, минулого тижня він двічі заходив до Юрків, — мовила Сьюзен.

— Що ж, — глибокодумно виснувала панна Корнелія, — зазвичай я не схвалюю, коли панотець бере собі жінку серед пастви. Його це псує. Але тут гірше не буде — Елізабет Кірк усі люблять, а інші жінки не прагнуть панькатися із чужими дітьми. Навіть дочки Гіллів комизяться. Жодна з них не намагалася обкрутити пана Мередіта. Елізабет була б йому доброю жінкою, та біда в тім, що вона негарна, а пан Мередіт, хай який неуважний, цінує жіночу вроду. Хіба не типовий чоловік? Щодо цього, то не такий він і мрійник, повірте мені.

— Елізабет Кірк дуже мила, та, подейкують, усі, хто мав нещастя ночувати в домі її матері, замерзали там у кімнаті для гостей ледь не на смерть, пані Блайт, дорогенька, — похмуро озвалася Сьюзен. — Якби я наважилася висловлювати свою думку про таку серйозну справу як шлюб нашого панотця, то припустила би, що Сара, кузина Елізабет з того боку затоки, була би для нього кращою партією.

— Сара Кірк — методистка, — утяла панна Корнелія так, наче Сьюзен запропонувала пасторові побратися з африканською готтентоткою.

— Якби вона вийшла за пана Мередіта, то навернулася б у пресвітеріанство, — відповіла Сьюзен.

Та панна Корнелія похитала головою. Вона була переконана, що той, хто народився методистом, лишиться ним довіку.

— Ні, про Сару Кірк і мови бути не може, — упевнено відказала вона. — Як і про Емеліну Дрю, хоча всі її рідні намагаються їх посватати, і то дуже настирливо, а він про це й не здогадується.

— По правді, Емеліна Дрю геть нетямуща, — мовила Сьюзен. — Вона із тих, пані Блайт, дорогенька, хто спекотного вечора кластиме грілку вам попід ковдру й потім нарікатиме, що ви невдячні. І мати в неї була кепська господиня. Ви чули історію про її ганчірку для посуду? Якось вона її загубила, але наступного дня знайшла — о так, пані Блайт, дорогенька, знайшла в запеченій гусці, яку подала до обіду. Вона поклала її замість начинки! Гадаєте, такій жінці личить бути тещею пасторові? Я так не думаю. Та краще, ніж пліткувати про сусідів, залатаю-но я штани маленькому Джемові. Він страхітливо подер їх учора в Долині Райдуг.

— А де Волтер? — запитала Енн.

— На горищі, і, здається, пані Блайт, дорогенька, робить не те, що слід. Базграє щось у зошиті, а вчитель каже, що цього року в нього кепські оцінки з арифметики. І я добре знаю, чому — пише віршики замість розв’язувати задачі. Боюся, пані Блайт, дорогенька, він іще буде поетом.

— Він уже поет, Сьюзен.

— Ви так спокійно про це кажете, пані Блайт, дорогенька. Хоча, звісно, найкраще — це мужньо стрічати біду. Один мій дядько також був поетом, а тоді став жебраком. Ми всі завжди його дуже соромилися.

— Невисокої ж ви думки про поетів, Сьюзен, — засміялася Енн.

— А хто високої думки про них, пані Блайт, дорогенька? — спитала щиро заскочена Сьюзен.

— А як щодо Мільтона чи Шекспіра? Чи Біблії?

— Я чула, що Мільтон погано ладнав із дружиною, а Шекспіра не терпіли в товаристві. Що ж до Біблії — у ті священні дні життя було зовсім інакше, хоча, кажіть, що забажаєте, а цар Давид ніколи не викликав у мене поваги. Не бачила я, щоб ті вірші вийшли на добре, тож молюся й надіюся, що наш благословенний хлопчик переросте цю схильність. А коли ні — подивимося, чи не зарадить риб’ячий жир.

Розділ 8

Втручається панна Корнелія

Наступного дня панна Корнелія навідалася в пасторський дім і допитала Мері, котра, маючи дивовижну здатність розуміти людей, розповіла їй свою історію просто й чесно, без нарікань чи похвальби. Відтак панна Корнелія виснувала, що дівчинка справляє краще враження, аніж вона сподівалася, та з нею належить виявити суворість.

— Члени цієї родини, — гостро сказала вона, — поставилися до тебе уважно й привітно. І ти вважаєш удячністю те, що вчора перелякала й гнала по селі одну з їхніх маленьких приятельок?

— Кепсько я вчинила, ваша правда, — притакнула Мері. — Не знаю, що мені вступило. Та клята тріска наче сама просилася її вхопити. Але мені було прикро: я навіть, як лягла спати, плакала через те. Плакала, чесно — спитайте Уну. Я не сказала, чого реву, бо мені було соромно, і вона теж заплакала, бо їй здалося, що мене хтось образив. Та де мене можна образити — я лише хвилююся, що пані Вайлі мене не шукає. На неї то не схоже.

Панна Корнелія й собі подумала, що це дивно, проте нічого не відповіла і, звелівши Мері надалі стримуватися від витівок із сушеною тріскою, подалася в Інглсайд, щоб розповісти Енн про свою виправу.

— Якщо мала каже правду, ми мусимо втрутитися, — заявила вона. — Я дещо знаю про цю Вайлі, повірте мені. Маршал був із нею знайомий, коли мешкав іще на тім боці затоки. Торік він розповідав, що в неї живе якась наймичка із сиротинцю — мабуть, оця сама Мері. Він чув, буцім вона замучила дитину роботою ледь не до смерті, майже не годує її й не вдягає. Ви знаєте, Енн, рибонько, я завжди стояла на тім, щоб не мати ніяких справ із тими, хто мешкає по той бік затоки, та завтра ж попрошу Маршала піти туди й розпитати всіх, кого можна. А тоді поговорю із паном Мередітом. Енн, рибонько, його діти знайшли цю Мері геть охлялою від голоду в стодолі Джеймса Тейлора! Вона провела там цілу ніч, самотня, змерзла, доки ми спокійно спали в теплих ліжках після смачної вечері!

— Бідолашка, — мовила Енн, уявляючи одного із власних любих дітей у подібнім становищі — голодного, змерзлого й самотнього. — Не можна дозволяти їй вертатися туди, де з нею погано поводилися. Колись і я була такою сиротою.

— Доведеться обговорити це з директоркою гоуптонського сиротинцю, — відказала панна Корнелія. — Та в домі панотця їй залишатися не слід. Хтозна-чого вона може навчити його сердешних дітей. Здається, часом ця Мері навіть лається. Але подумайте, Енн, рибонько — вона прожила там два тижні, а пан Мередіт нічого не помітив! Хіба такому чоловікові можна заводити сім’ю? Йому варто було би піти в ченці!