Дiти з Долини Райдуг

— Ні… мабуть, ні. Але, здається, їм усім давали ляпанці, коли вони були малі.

— Ляпанці — то дурниця, — зневажливо відказала Мері. — Якби мої батьки дали мені ляпанця, я подумала би, що вони мене гладять. Нечесно в цьому світі жити. Хай би мені вже дісталася моя лупка, та щось її, клятої, забагато виходить.

— Це погане слово, Мері, — докірливо мовила Уна. — І ти обіцяла його не вживати.

— Ой, відчепися, — пирхнула Мері. — Якби ти знала, що я могла би сказати, якби захтіла, то й цим собі голову не сушила б. А ще я зовсім покинула брехати, відколи тут живу, і ти це знаєш.

— А як же привиди, що ти їх нібито бачила? — мовила Фейт.

Мері зашарілася.

— То інше, — сердито втяла вона. — Я знала, що ви не повірите, та й не треба мені було, щоб ви вірили. Але якось увечері, ще на тім боці затоки, я таки бачила страшне коло цвинтаря, хай мене грім поб’є. Не знаю, що то було — привид чи стара біла шкапа Сенді Крофорда, але тікала я звідтіля, як навіжена.

Розділ 7

Скандальний випадок із рибою

Рілла Блайт гордо й навіть трішки манірно чимчикувала головною вулицею Глена з кошичком ранніх солодких, запашних суниць, які дбайливо виростила Сьюзен у сонячному закутку городу, а тепер веліла їй віднести в дім панотця й віддати самому панові Мередіту або ж тітці Марті. Маленька страшенно пишалася цим відповідальним дорученням і мала несхитний намір дотримати всіх настанов.

Сьюзен убрала її в гарненьку білу крохмальну вишиту суконьку із блакитним паском і розцяцьковані намистинами туфельки. Довгі рудаві кучері дівчинки вона охайно зачесала й уклала і, з поваги до пасторської рідні, дозволила Ріллі надіти святкового капелюха. То було щось пишне й надзвичайне, більш відповідне смакові Сьюзен, ніж Енн, і Ріллина жіночна душенька впивалася власною досконалістю попід розкішним огромом стрічок, мережив та квітів на голові. Вона ні на мить не забувала про свою вроду і, боюся, до пасторського подвір’я додибала штивною й поважною ходою. Ця хода, чи то святковий капелюх, а чи те й друге вкупі, роздратувало Мері Ванс, яка тієї миті саме розхитувалася на хвіртці. Окрім того, Мері була сердита: тітка Марта допіру вигнала її з кухні, не дозволивши начистити картоплі.

— Еге, а самі подасте картоплю на стіл недочищену й недоварену! Та я радітиму на вашім похороні! — виснула Мері й пішла, грюкнувши кухонними дверима так, що це почула навіть тітка Марта. Пан Мередіт у бібліотеці відчув, як здригнувся дім, і відсторонено припустив, що це, очевидячки, землетрус, та потім знову поринув у підготовку до проповіді.

Мері зіскочила із хвіртки й постала перед вирядженою інглсайдською панянкою.

— Що там у тебе, давай, — звеліла вона, простягаючи руку по кошик.

— Тше для пана Мередіта, — затято й несхитно прошепелявила Рілла.

— Давай. Я сама йому передам, — наполягала Мері.

— Ні. Ш’южен веліла віддати тше тільки панові Мередіту або тітші Марті, — заперечила Рілла.

— Думаєш, ти така важна птиця, коли вбрана, як лялька? — скривилася Мері. — Дивись на мене! Я в лахмітті, і мені начхати! Ліпше в рам’ї ходити, ніж лялечкою, як ти! Хай тебе вдома під скляний ковпак посадять! Дивись на мене! Дивись на мене! Дивись на мене!

І, підхопивши свою подерту спідницю й вигукуючи: «Дивись на мене!», Мері пустилася в божевільний танок довкруж очманілої Рілли, поки тій геть запаморочилося в голові. Та коли гостя спробувала тихцем прослизнути у хвіртку, Мері знов напалася на неї.

— Давай мені кошик! — наказала вона з лютим вишкіром. Мері неперевершено вміла корчити різноманітні гримаси й умить надавати обличчю найхимерніших виразів, на тлі яких її чудернацькі світлі очі вергали достоту лячні іскри.

— Не дам, — видихнула Рілла, перестрашена, проте рішуча. — Пушти мене, Мері Ванш!

Мері відпустила її на мить і роззирнулася. Зненацька побіля хвіртки вона вздріла сушарку із шістьма величенькими рибинами. Хтось із парафіян приніс панові Мередіту кілька рибин тріски — вочевидь замість грошей, які обіцяв докласти до пасторської платні, але так цього й не зробив. Пан Мередіт подякував йому й тієї ж миті забув про тріску, що напевне притхнулася б, якби невтомна Мері не випатрала її й не розвісила на сушарці, щоб вив’ялити попід сонцем.

У цю хвилину Мері сяйнула диявольська думка. Вона підскочила до сушарки, здерла звідти пласку рибину завбільшки ледь не з неї саму і, вимахуючи цією неоковирною зброєю, із диким криком кинулася на перелякану Ріллу. Уся Ріллина відвага здиміла. Дістати прочухана сушеною тріскою — о, це було щось нестерпне й нечуване. Заверещавши, дівчинка впустила кошик і рвонула геть. Стиглі ягоди, які так дбайливо збирала Сьюзен, рожевою зливою ринули вздовж курного шляху, де їх топтали ноги втікачки й гонительки. Та Мері вже не згадувала про кошик і його вміст, а тішилася тільки думці, що Рілла Блайт її до смерті боїться. Зараз вона покаже цій малій принді, як хизуватися платтячками!

Промчавши схилом униз, Рілла вискочила на вулицю. Страх додавав їй прудкості, аж вона спромагалася бігти на кілька кроків попереду Мері, яка, регочучи, коли-не-коли мусила зупинятися, та все ж, не вельми задихана, вимахувала в повітрі рибиною й видавала пекельні зойки, від яких кров стигла в жилах. Зачувши їх, усі на головній гленській вулиці кинулися до хвірток та вікон, щоб уздріти сенсацію. Мері знала, що справляє ефектне враження, і впивалася ним. Рілла, знесилена й геть осліпла від страху, збагнула, що більше не може бігти. Ще мить — і це жахливе дівчисько із тріскою наздожене її! Аж ось наприкінці вулиці сердешна крихітка перечепилася й сторчголов полетіла в калюжу просто під ноги панні Корнелії, що вийшла із крамниці Картера Флегга.

Панна Корнелія зрозуміла все з першого погляду — так само, як Мері, що спинилася, урвавши запеклий біг і, війнувши спідницею, кинулася тікати, перш ніж панна Корнелія встигла промовити бодай слово. Угору схилом вона мчала так само швидко, як доти летіла вниз. Панна Корнелія загрозливо стисла вуста, проте наздогнати Мері, певна річ, не могла. Натомість вона підняла горопашну, заплакану, скуйовджену Ріллу й повела додому. Рілла розпачливо хлипала. Її суконька, туфельки й капелюх були безнадійно зіпсовані, а гордість шестилітки зазнала тяжкого удару.

Сьюзен, бліда від люті, вислухала розповідь панни Корнелії про «подвиг» Мері Ванс.

— Гидке дівчисько… ох, і гидке дівчисько, — бубоніла вона, вмиваючи й утішаючи Ріллу.

— Енн, рибонько, цьому треба покласти край, — заявила панна Корнелія. — Так не може тривати далі. Що це за дивна дитина мешкає в пасторськім домі? Звідки вона взялася?

— Очевидно, це дівчинка з того боку затоки, що нині гостює в Мередітів, — мовила Енн, яка вбачала комічний бік у гонитві з рибиною й потай уважала, що Рілла поводилась надто пихато й мала собі справедливу науку.

— Я знаю всі сім’ї з того боку затоки, які вряди-годи відвідують нашу церкву, і те чортеня не належить до жодної з них, — відрубала панна Корнелія. — Вона швендяє в дранті, а в церкві з’являється в старих сукнях Фейт Мередіт. Енн, рибонько, щось тут нечисто, і я з’ясую, що саме, коли вже іншим до того байдуже. Боюся, це те дівчисько намовило Мередітів на витівку в гаю Воррена Міда. Ви чули, що вони ледь не до смерті налякали його матір?

— Ні. Я знаю, що Гілберта викликали до неї, та гадки не маю, що з нею сталося.

— Ну, як ви знаєте, у неї кволе серце. А якось надвечір вона сиділа на ґанку сама, коли це почула жахливі крики з кущів — воістину страхітливі, Енн, рибонько — «Рятуйте!» й «Убивають!» Серце їй так і вхопило. Воррен у клуні й собі почув крик, побіг дивитися, що то, а знайшов усіх Мередітів. Вони сиділи рядочком на поваленім дереві й горлопанили на всю міць. Сказали, що просто бавилися в індіанську засідку й не думали, буцім їх хтось почує. А коли Воррен вернувся додому, його бідолашна матінка лежала на ґанку непритомна.

— Не така вже й непритомна, пані Еліот, можете бути певні, — зневажливо чмихнула Сьюзен, що саме долучилася до розмови. — Я вже сорок років чую про кволе серце Амелії Воррен, відколи їй виповнилося двадцять. Вона просто любить здіймати ґвалт і кликати лікаря, то їй будь-який привід згодиться.