Дiти з Долини Райдуг

Десятилітні Нен і Ді були нітрохи не схожі між собою, на противагу звичним уявленням про двійнят. Нен, названа при народженні Енн, була дуже вродливою дівчинкою з оксамитово-карими очима й лискучими темно-каштановими косами. Життєрадісна й витончена маленька панночка — Блайт на прізвище й із натури [5], як висловилася одна з її учительок, Нен мала гарний колір обличчя, на превелику материну втіху.

— Добре, що хоч одна з моїх доньок може носити рожеве, — часто повторювала пані Блайт.

Діана Блайт, яку рідні й друзі кликали Ді, з лиця була дуже схожа на матір. Вона мала коси руді, а сіро-зелені очі її мерехтіли в сутінках, мов грайливі зірки. Можливо, саме тому Ді була батьковою улюбленицею. Їх із Волтером поєднувала особлива дружба: тільки їй він читав свої вірші й тільки їй розповів, що потай створює епічну поему, яка вельми нагадувала «Марміон» [6]. Ді ревно оберігала його таємниці — навіть від Нен — і звіряла йому свої власні.

— Джеме, коли вже? — мовила Нен, чмихнувши гарненьким носиком. — У мене від цього запаху аж у животі бурчить.

— Скоро, — відповів Джем, хвацько перевертаючи рибу. — Дівчата, давайте хліб і тарілки. Волтере, прокинься.

— Яке осяйне повітря нині, — замріяно мовив Волтер. Не те, щоб він був геть байдужий до смаженої форелі, о ні — але найбільшого значення Волтер завжди надавав духовній поживі. — Квітковий янгол іде нині світом, пробуджуючи квіти до життя. Онде його сині крила — на пагорбі, коло узлісся.

— У янголів білі крила, — заперечила Нен.

— Квітковий янгол інакший. У нього димчасто-сині крила — мовби з туману в долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, мабуть, дивовижне відчуття.

— Люди часто літають уві сні, — завважила Ді.

— Я вві сні не літаю по-справжньому, — зітхнув Волтер. — Мені деколи сниться, що я здіймаюся над землею й ширяю над деревами й парканами. Це так приємно… і я завжди думаю: «Тепер, нарешті, це вже не сон, як раніше», — а тоді все-таки прокидаюся, і настає жахливе розчарування.

— Швидше, Нен, — озвався Джем.

Нен витягла дошку для пікніків — справжню дошку, з якої в Долині Райдуг юні Блайти з’їли безліч страв, приправлених ліпше за будь-який королівський наїдок. Дошку перетворили на стіл, умостивши між двох великих моховитих каменів. За скатертину правила газета, за сервіз — щербаті тарілки й чашки з відбитими ручками, що їх була викинула свого часу Сьюзен. Із бляшаної коробки в потаємній схованці між ялинових коренів Нен видобула хліб і сіль. Зі струмка діти черпали ясне й прозоре «вино Адама», а соус до смаженої форелі являв собою вишукану суміш чистого повітря й молодечого апетиту. Сидіти в Долині Райдуг, що тонула в аметистово-золотих сутінках, напоєна ароматом бальзамічної ялиці та свіжих весняних пагонів, поміж блідих зірок суничного квіту, слухати шурхіт вітру й тенькіт дзвіночків між гілля Закоханих Дерев, і їсти смажену форель із хлібом — о, цієї насолоди не дано було спізнати наймогутнішим можновладцям.

— Сідайте, — запросила Нен, коли Джем зняв із вогнища пательню, з якої линув спокусливе шкварчання форелі. — Джеме, твоя черга проказувати молитву.

— Я риби насмажив, то й годі, — обурився Джем, який терпіти не міг проказувати передобідню молитву. — Хай Волтер прокаже — він це любить. Тільки не надто довгу, Волте. Я вмираю з голоду.

Але проказати молитву — ні довгу, ані коротку — Волтер не встиг. Йому завадили.

— Хто це спускається сюди від пасторського дому? — здивувалася Ді.

Розділ 4

Юні Мередіти

Тітку Марту звикле й справедливо вважали кепською господинею, а превелебного Джона-Нокса Мередіта — надто неуважним і м’якосердим чоловіком. Та попри бруд і занедбаність, у домі гленського пастора безперечно вчувався щирий затишок — тож найсуворіші сільські кумасі мимохіть відтавали, збираючись попліткувати про нього. Можливо, тому сприяв випадковий збіг обставин: дощаті сірі стіни будинку повили пагони віргінського винограду, довкруж, наче давні друзі, з’юрмилися акації та ялини, а з парадних вікон видніло море й піщана гряда. Та все це пасторський дім мав і досі, за попереднього панотця, коли був найохайнішим, найбундючнішим і найнуднішим будинком у цілім Глені. Отож приємною зміною дім завдячував рисам своїх нових мешканців. Тепер у нім панував дружний, веселий і радісний дух, його двері завжди були відчинені для кожного — його зовнішній і внутрішній світи мовби взялися за руки. Єдиним законом співіснування в сім’ї Мередітів була любов.

Парафіяни казали, буцім пан Мередіт розбещує своїх дітей. Імовірно, то була правда, бо ж він зрідка наважувався висварити їх. «Вони ростуть без матері», — думав він, зітхаючи, коли вух його досягали чутки про нову сенсаційну витівку. А втім, батько не знав і половини їхніх діянь. Пан Мередіт належав до когорти мрійників. З вікон його бібліотеки виднів старий цвинтар, але, міряючи кроками кімнату, замислений панотець не бачив, що Джеррі й Карл завзято грають у «довгу лозу» просто між надгробків у падолі вічного спочинку старих методистів. Уряди-годи пана Мередіта вражало невідступне розуміння, що його діти фізично й духовно занедбані куди більше, аніж до смерті дружини, та й дім, як він насилу міг пригадати, за покійної Сесілії виглядав охайнішим, ніж за тітки Марти, а обіди — смачніші. Загалом же пастор увесь час проводив у світі книжок та абстракцій; тому, хоча його одяг лише зрідка був вичищений, а молочна блідість тонких рук і виголених щік зраджувала в нім жертву недоїдання, він аж ніяк не почувався нещасливим.

Якби цвинтар можна було назвати веселим, то старий методистський цвинтар Глена Святої Марії надавався для цього означення найкраще. Новий цвинтар по інший бік методистської церкви являв собою охайне, упорядковане й сумовите місце, проте старий так довго був відданий на ласку самої Природи, що перетворився на квітучий і життєрадісний закуток.

Із трьох боків його оточував невисокий кам’яний вал із сірим розхитаним частоколом, поза яким уряд виструнчилися духмяні лапаті сосни. Вал, зведений іще першими поселенцями, був достатньо старий, щоб гарно вбратися в шати з моху та зелені, яка пробивалася крізь розколини. Навесні з-під його основи вихоплювалися бузкові фіалки, а щедрих барв осені додавали йому айстри та золотушник. Поміж каменів маленькими дружніми зграйками росли кущики папороті й де-не-де — солідний орляк.

По східний бік цвинтаря не було ні паркана, ні валу. Там він зливався з ділянкою, обсадженою молодими ялинами, котрі й скрадалися дедалі ближче до могил, і тікали, ховаючись у густім лісі. Тут завжди чути було гру морських хвиль на досконалій еоловій арфі й неквапний виспів старих приземкуватих дерев; а весняними ранками пташачий хор у кронах в’язів обабіч двох церков співав осанну не смерті, але життю. Пасторські діти дуже любили старий методистський цвинтар.

Між перехняблених надгробків буйно росли хвощ, барвінок і м’ята. Піщаний закуток біля узлісся геть-чисто поріс чорницею. На цвинтарі можна було відшукати надгробки трьох поколінь і простежити, як змінювалася мода на могильні оздоби — від пласких довгастих плит із червоного пісковику на могилах перших поселенців до плакучого верболозу й молитовно складених рук і найновіших страхітних «монументів» та задрапованих урн. Один із цих пам’ятників, найбільший і найпотворніший, стояв на могилі такого собі Алека Девіса. Пан Девіс був уродженим методистом, та за дружину взяв пресвітеріанку з родини Дугласів, що змусила його навернутися в пресвітеріанство й до кінця днів триматися настанов нової релігії. Та все ж по його смерті вона не наважилася ув’язнити чоловіка в самотній могилі на пресвітеріанськім цвинтарі по той бік затоки. Усі його рідні спочивали між одновірців, тож Алек Девіс возз’єднався з ними по смерті, а жінка його вельми тішилася, що звела йому пам’ятник значно дорожчий, ніж міг би собі дозволити будь-хто з його кревняків-методистів. Пам’ятник цей хтозна-чому не подобався юним Мередітам, проте вони любили старі, пласкі, порослі буйнотрав’ям надгробки, один із яких слугував їм зручною лавкою. На ньому вони посідали й тепер. Джеррі, утомившись від «довгої лози», грав на дримбі, Карл захоплено розглядав нового чудернацького жука, Уна шила ляльці платтячко, а Фейт, відхилившись назад і зіпершись на тонкі засмаглі руки, метляла босими ногами в такт музиці.