Останнi орли

Жебрачка вжахнулася й завела жалiбним голосом:

— Ой вей, вей! Сирiточка, нiкому заступитися… Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливiша за неї, пишну… I хороша, i красуня, антик… А як долi немає, то й плач цiлий вiк… не дивно, що вона шукала собi смертi…

— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотiла була кинутись пiд лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, i катував же вiн її, вей мiр! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує…

— Навiщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи спiвчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про спiвчуття, бо гнiв Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.

У цей час повернулася дiвчинка з корячком свiжої води. Вiд кiлькох ковткiв її Сара вiдразу опритомнiла. Вона розплющила свої великi очi й обвела всiх безтямним поглядом. А потiм, пригадавши все, нараз затремтiла й почала благати рятiвникiв своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього свiту.

— Навiщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навiщо? Ривко, пожалiй мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустiть мене! Пустiть!

— Ой вей, мамеле! — несподiвано й iстерично заридала на цi благання Естерка. — Пустiть її, не мучте! Вона така добра… очi в неї… ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустiть: менi так її жаль!

Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарештi гiркоту, що назбиралася в змученому Сариному серцi, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.

— Не плач, панно, не плач, адамант мiй! — втiшала Сару жебрачка, цiлуючи її холоднi руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутнiй береже тебе од грiха, то не на муку ж, а на радiсть… на його терезах наше життя, i ми не смiємо переступити його волi… Вже яке гiрке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батькiв наших не повстану.

Цi простi, теплi слова чужої стражденної людини пiдбадьорили Сару, а сльози, крiм того, полегшили бiль, що стискав їй груди. Вона поцiлувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навiть обняла Ривку й, прошепотiвши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпiти, — пiдвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведiть мене, не бiйтеся!

Коли вони спустилися до пiднiжжя гори, то в глибокiй улоговинi лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно бiля корчми коло в'їзду до мiстечка.

— Де це ти, стара вiдьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

Але та не розгубилася й собi закричала у вiдповiдь:

— Де тинялася! Несла на руках разом' з цiєю жебрачкою рiдну дочку ребе Гершка… На ноги стати не може, погляньте якi! Нехай господар дасть лiхтаря — од мотузкiв це. Та й до того двiчi зомлiвала вона, iх бiн аїд!.. Я гадала, що ми донесемо мерця… Ой вей, вей! Що робиться на свiтi!

— Ну, гершду, годi! — зупинив її Гершко, але не гнiвним, а лагiдним, нiби благальним голосом. — Слабка, хвора… Ну, ноги й теє… А ти, якщо втомилася, можеш пiдкрiпитися пивом.

— Дякую, ребе, але й вона, ось ця бiдна жiнка, вибилася з сили… та й Сару пiдкрiпити слiд було б.

— То налийте нам два ока пива, — наказав Гершко й дав жебрачцi ще трояка.

Стояла вже над Кам'янкою нiч, коли Гершкова бричка з гуркотом зупинилася бiля однiєї брами, що сховалася серед акацiй ближче до Днiстра. Сара, сидячи в бричцi, вiдчувала по розлитiй у повiтрi вологiй прохолодi близькiсть води.

Гершко довго стукав у браму й гукав; нарештi у дворi заметушилися, з страшенним гавкотом, брязкаючи ланцюгами, заскакали собаки, i ворота розчинилися.

З брами вийшла жiнка, висока на зрiст, трохи сутулувата. У непевному свiтлi лiхтаря здавалося, що на всьому її обличчi переможно панував лише довгий, гачкуватий нiс.

— Ану, покажи лишень менi, покажи, братику, свою Сару! — заговорила вона ласкаво, пiднiмаючи вище лiхтаря.

Ривка пiдштовхнула до неї дiвчину, яку досi мiцно тримала за руку. Сара мовчки поцiлувала родичцi руку.

— О, красуня! Очi, як у небiжки… немов бачу її. Тiльки шлехт — хвора вона в тебе! Як вiск личенько, а сама, мов очеретинка, хитається… Ну, та ми її тут швидко поправимо! — говорила вона привiтно. — У мене всяке зiлля є, я ж знахарка! — засмiялася стара й, погладивши по щоцi знiяковiлу Сару, звернулася до Гершка: — Спасибi, спасибi, братику, що завiтав до нас. Тепер багатi родичi цураються бiдних, та й часи такi, що кого рiк не бачив, то вважай краще за мертвого. Ну, хай буде благословен бог Авраама, Iсаака й Iакова! Хай прийде з вами радiсть i мир у дiм мiй!

Гершко пiдiйшов iще раз до руки своєї родички й разом з нею та Сарою ввiйшов у свiтлицю. Низенька невелика кiмната, з розмальованою стелею i товстими стiнами, прикрашеними вишитими птахами i яскравими килимками, приваблювала своїм затишком i прохолодою, а накритий стiл, заставлений пляшками та полумисками, надив щедрою гостиннiстю… Та й господиня так i упадала коло своїх родичiв. Вона голубила й пригощала Сару, хоч дiвчина ледве доторкалася до їжi й тiльки на дуже пильне прохання тiтки випила невеликий келих меду. Бачачи надзвичайне виснаження Сари, господиня одвела її в свою спальню, де була приготована постiль, а сама повернулася до брата i довго про щось стиха розмовляла з ним… Веселий ранок застав спiвбесiдникiв за келихами, i вони мусили вiдкласти вирiшення багатьох питань до наступного дня.

А Сара, лiгши на своїй новiй постелi, вiдчула тiльки зараз, як змучилось її тiло, як натомились i опухли ноги й руки, як надiрвалися, неначе розбитi на шматки, її груди. Ця надмiрна знемога не давала їй заплющити очi, та й пережитий страх стояв iще перед її очима.

Щирi слова жебрачки дзвенiли в її вухах i вiдлунювалися в биттi серця. "Грiх великий не вiрити в милосердя бога!" — сказала єврейка, — а християнка повинна б iще бiльше вiрити в любов i милосердя розп'ятого бога! — зринали в її розгарячiлiй головi думки. — Мене одчай штовхав на страшний грiх, а мiй любий сокiл, мiй рай, мiй Петрусь iще може знайти свою Сару й вирвати її з неволi! Адже все у божiй волi… Та що це я, вей, вей! Хто мене зможе знайти тут? Хто перенесе дорогому Петрусевi стогони мого розбитого серця? Я на тому свiтi, живцем похована в могилi! Ох, i кiсток моїх не занесе на батькiвщину ворон!" — Сара почала до болю ламати свої руки й застогнала. Потiм нараз блискавкою майнула перед нею тривожна думка й примусила пiдвестися. "А може, батько вiддав до рук катiв i Петруся, i його батька, й батюшку? Але нi, батько останнi три днi не вiдлучався з корчми й на мить. А Петро, ой мамо моя, вiн i догадатися не мiг, куди ми поїхали, iнакше б нас догнав… Я три днi його ждала, а потiм утратила надiю. Ой не взнає вiн нiколи, нiколи, куди мене завезли… i завезли на погибель!.. Що ж, до останньої хвилини я терпiтиму… Та якщо силою свого домагатимуться, то… тодi прости мене, боже!"

Сарi пригадалось лагiдне обличчя батюшки i його тихi, сповненi щирої ласки слова: "Дитя моє, зло на цьому свiтi не вiчне; вiд дихання любовi воно тане i втрачає свою отруту, а серед людей розвивається все бiльше й бiльше любовi…" Нарештi втома взяла своє, й дiвчина заснула мов убита.

Наступного дня пiзно прокинулась Сара й, не розплющуючи очей, намагалася розiбратися в хаосi вражень i знайти рятiвну нитку в нових обставинах свого життя. Батько, звичайно, все розповiв хазяйцi i вкупi з нею обмiркував найсуворi-ший нагляд за кожним її кроком, за кожним поглядом i за кожним ударом серця; треба скоритися — це неминуче; щоправда, на те є один спосiб — але вона присяглася милосердному боговi терпiти до останнього… Та й, крiм того, сторожа її, напевне, буде пильна й завбачлива… Сара розплющила очi й уважно обвела ними свою кiмнату. Її вразило, як усе змiнилося навколо вiд учора: стiни зовсiм оголилися, а вчора в них було понабивано багато гачкiв i цвяхiв, на яких висiв одяг i всяке домашнє начиння; шафу з ножами, виделками й посудом, котру вона бачила онде в тому кутку, зараз було винесено, одно слово — в кiмнатi лишилося тiльки два лiжка та один ослiн, i спальня вiдразу перетворилася на камеру одиночного ув'язнення.