Карeра Никодима Дизми

– Боронь боже! Скільки живу – там не мешкав.

– Я не сумнівався в цьому, – відповів комісар. – От гадюка! Ви сміятиметесь, пане президенте, але вона твердить, що в травні ви вбили і пограбували якогось єврея. Називає навіть готель, де ви показували їй награбовані гроші.

– От нечиста сила!

– Ну, це ясно, пане президенте. Але я не знаю, що з нею робити?

– Витуріть к чортовій матері!

– Коли ж вона гвалт упирається на своєму і хоче, щоб її донос записали. Формально я таки мав би скласти протокол.

– А навіщо? – поспішно спитав Дизма. – Не треба ніякого протоколу.

– Розумію, пане президенте, але можна було б записати все і притягнути її до відповідальності за фальшивий донос.

– Е-е, нащо це?

– Посидить місяців зо три.

– Не варто. Найлучче, пане комісаре, це порадьте їй, хай дасть спокій.

– Ба! Не згодиться! Уперта бестія.

– Ну, це залежить від того, як ви радитимете.

– Не розумію, пане президенте?

– Ну, у вас в поліції є там свої способи…

– Ага! – догадався комісар. – Буде зроблено, пане президенте. Моє шанування. Ще раз перепрошую за турботу.

– Нічого. Дуже вдячний вам. При нагоді пам’ятатиму про вас, пане комісаре.

Комісар розплився в подяках і, кладучи трубку, натиснув кнопку дзвоника.

– Давай її сюди.

Поліцейський привів Маньку.

– Ну от бачиш, усе, що ти сказала – брехня. Сядеш у тюрму.

Він чекав на відповідь, проте дівчина мовчала.

– Але мені шкода тебе. Ти молода і дурна, тому ще раз тобі раджу по-доброму: відмовся од свого доносу.

– Не відмовлюсь, – затялася Манька, – хоч і тюрма буде.

Комісар зірвався і, гупнувши кулаком об стіл, закричав:

– Ах ти гадюка! Відмовишся! Я тобі кажу, що відмовишся! Візьмеш свої слова назад! Як собака, скиглитимеш!

Ходив, схвильований, по кімнаті. Нарешті спинився перед Манькою.

– Ну? Береш назад?

– Ні, – коротко відказала дівчина і закусила губи.

– Валясек, – кивнув комісар поліцейському, – візьміть її в останню кімнату і розтлумачте, що безпідставно винити державних сановників не можна.

– Єсть, пане комісаре.

Він схопив дівчину за лікоть і потягнув у коридор.

..

..

..

..

Вона пленталася довго, дуже довго. Вже зійшло сонце, людей на вулицях ставало дедалі більше. Дівчина хиталась і спотикалася. Перехожі оглядалися на неї. Якась літня пані, проходячи повз неї, зневажливо кинула:

– Тьху, безстидниця! Набралася.

Манька не відповіла.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Кабінет адвоката був умебльований з пишнотою, в якій поєднувалися імпозантність і вишуканість, строгість форм і тонкий смак, – словом, цей кабінет відзначався тими самими рисами, що і його господар – уже сивий джентльмен з невеличкою квадратною бородою, знаменитість у шлюборозлучних справах, гласний міської управи, куратор Товариства охорони родини і камергер його святості.

Сидячи біля письмового столу, Дизма з пошаною дивився на нього і уважно слухав м’який, але чіткий голос, який лився плавно і неквапливо, мов води широкої річки.

Над головою адвоката висів у товстій позолоченій рамі великий портрет папи римського.

Не перестаючи говорити, адвокат висунув шухляду стола, дістав теку, а з неї – великий, складений вчетверо документ на пергаменті. Розгорнув його, тримаючи в повітрі.

З середини звисали на білих шовкових шнурках дві великі воскові печаті. Шанобливо поцілувавши одну з них, адвокат подав документ Дизмі.

Документ було написано латинською мовою, але Никодим добре знав його зміст.

То була розвідна Ніни Понімірської.

Тепер, коли пергамент був уже в руках, Никодимові спало на думку, що все-таки він вельми дорого коштував йому.

«Цікаво, скільки ще заправить цей адвокат», – кмітував Дизма.

Немовби відповідаючи на його невисловлене питання, адвокат дістав з теки невеличкий аркушик паперу, щось підрахував золотим олівцем і сказав:

– Мій гонорар становить чотири тисячі двісті злотих.

Дизма аж підскочив на стільці.

– Скільки?

– Чотири тисячі двісті, пане президенте.

– Ви, певно, жартуєте! Я думав, що буде, ну хай тисяч зо дві!..

– Пане президенте, я мав честь з самого початку попередити вас, що беруся до справи тільки з умовою оплати мого звичайного гонорару і всіх побічних витрат.

– Але ж чотири тисячі! Все разом обійдеться мені майже в шістдесят тисяч!

– Візьміть до уваги, пане президенте, що жоден інший адвокат за цих умов не зміг би добитися розводу. Мені довелося витратити чимало грошей, щоб добути додаткові свідчення…

– Але ж свідків уже немає серед живих.

Адвокат блідо всміхнувся.

– Справді, це так, але ж ви, либонь, не вважаєте, що добути свідчення з того світу можна дешевше?..

Никодим зрозумів.

– Це означає?.. – спитав він.

– Це означає, – відрік адвокат, підводячись, – що коли треба, то треба.

Никодим поліз до кишені, витяг пачку банкнотів, відлічив скільки треба і встав.

Проводжаючи його до передпокою, адвокат пояснював ще, як виконати всі інші формальності – внести відповідні зміни в книгах запису актів громадянського стану і т.д.

Нарешті попрощався, вклонившись з великою гідністю і повагою.

Від адвоката Никодим поїхав просто до Ніни.

Настрій у нього був чудовий. Останніми днями все так добре складалося. Манька зовсім зникла з обрію. Три дні його мучив неспокій – чи не спробує вона знову заявити на нього в поліцію або прокуророві. На щастя, видать, заспокоїлась.

Тепер у нього в руках був документ, що давав можливість оженитися з Ніною і виїхати з Варшави.

До того ж сьогодні вранці він одержав телеграму, в якій Кшепицький повідомляв про свій приїзд.

А це для Дизми було надзвичайно важливо, бо в середу мало відбутися засідання економічного комітету ради міністрів, йшлося про дуже тривожні справи. Міністр фінансів намірявся зажадати продажу на експорт зібраного банком хліба. Никодимові ж доведеться виступити і висловитися за цей план або проти, а тим часом він не знав, як має зробити. Ось чому приїзд Кшепицького був йому вельми на руку.

Останнім часом він і сам наважувався висловлюватись у тих чи інших питаннях, якщо їх обговорювала преса. Тоді Никодим вибирав думку, яку вважав за найслушнішу, і видавав її за свою власну. Але в даному разі все держали в суворій таємниці.

В домі пані Пшеленської відчувалося якесь збудження. Обличчя господині пашіло рум’янцями, зате Ніна була бліда.

– Що сталося? – здивовано спитав Дизма.

– Ах, пане президенте, пане президенте, – хвилювалася пані Пшеленська. – Уявіть собі: пана Гелля випустили з тюрми!

– Його арештували помилково, – швидко додала Ніна, – а тепер перепросили. Він зовсім не винен.

Дизма насупився і посуворішав.

– Ах, – жестикулюючи, мовила пані Пшеленська. – Я думала, що зі мною буде серцевий припадок! Уявіть собі: півгодини тому дзвонить Янек Карчевський, – знаєте, отой тенісист. Дзвонить і каже, що розмовляв з Геллем, що той з’ясував помилку і просив його повідомити про це Чарських, нас і взагалі всіх! А на додаток сказав Янекові, що прийде до нас особисто, щоб усе з’ясувати. Що робити?! Не маю уявлення, як бути! Чи можна приймати таку людину?! Він же сидів у тюрмі, його звинувачували в шпигунстві!

– Але ж, – несміливо втрутилася Ніна, – це звинувачення відпало.

– Що діяти?! Пане президенте, як ви гадаєте? Ви вже чули про все це?

Никодим став поважний.

– Не тільки чув, але й знаю все точно. Гелля випустили з тюрми лише тому, що він був надто спритний і вчасно знищив усі головні докази своєї тяжкої провини.

– Що ви кажете?!

– Те, що знаю. Мені сказав про це сам начальник другого відділення штабу. Гелль – верховода більшовицької шпигунської банди і за ним довго стежили. А коли в нього зробили трус, то замість компрометуючих документів знайшли тільки купку попелу. Отож для годиться довелося перепросити його і випустити, щоб потім спіймати на гарячому. Начальник другого відділення спеціально подзвонив мені й іншим особам, які знають державні таємниці, щоб ми були обережні з цим пташком.