Карeра Никодима Дизми

Заграли музики. До палацу почали сходитися селяни.

Нарешті показалися женці; вони йшли, співаючи білоруську обжинкову пісню без слів. І в тій суворій мелодії, яка лунала різко і невправно, в тужливому «а-а-а» не було радості од закінчення жнив, пісня скидалася на якийсь дикий бойовий клич. Ніна завжди замислювалась над цією тривожною мелодією, яка, напевно, пережила вже тисячу років. Не знала чому, проте була певна, що так співали колись індіани.

Женці підходили ближче й ближче. Попереду виступала висока дебела бедраста дівка; її пишні груди випиналися під вишитою сорочкою з сирового полотна. З-під короткої червоної спідниці видніли товсті, але гарні литки і босі ступні, тоді як інші дівчата були в шовкових панчохах і лакованих черевичках на французьких підборах. Перша жниця, певно, була багато бідніша од своїх подруг. У руці вона несла великий вінок із жита.

Барон Рельф, що стояв рядом з Понімірським, узяв того під руку і стиха мовив:

– Що за рідкісний екземпляр! Суща Помона! ^[36] Людська самиця чудової крові. Уявляю собі, які в неї м’язи живота і стегон! На цих землях, де селянство з погляду євгеніки [37] справляє просто фатальне враження, я, графе, не сподівався побачити такий чудовий екземпляр. Зрештою, вони всі гарні. Хай йому чорт, у них відчувається навіть раса! Непояснимо!

Жорж вставив монокль в око і зневажливо глипнув на Рельфа.

– Чому ж, цілком пояснимо, бароне. Коборів належить Понімірським уже п’ятсот років, а, наскільки я знаю, жоден з моїх вельмишановних предків не відмовлявся просвіщати народ в особі його прекрасної половини.

– Розумію, розумію, – покивав головою барон. – А чернь і досі твердить, що ми, аристократи, поліпшуємо тільки породи коней та рогатої худоби. Досить глянути на цих сільських дівчат – одразу ж видно, що й у цій галузі ми робимо найбільше.

– Вибачте, – перехопив Понімірський, – хто це – ми?

– Ну, аристократія.

– В такому разі ми не зрозуміли один одного. Я казав про рід Понімірських, про стару аристократію.

Він сховав монокль до кишені і одвернувся від барона, який спік доброго рака.

Після традиційних приспівок почалися танці і пиятика. Вечір був холодний, дами скаржилися, що вони мерзнуть, отож гості з тераси перейшли до палацу. Зостався лише Дизма, він не так з обов’язку, як собі на втіху, завзято гопцював з дівчатами, а найбільше – з першою жницею. Потім, не звертаючи уваги на похмурий вигляд її нареченого – плечистого робітника з тартака, узяв її під руку і повів до парку.

Дівка не опиралася панові дідичеві. А наречений, побачивши це, геть упився.

Барон Рельф, повертаючись із парку, де він гуляв, щоб охолонути від злості на того ідіота Понімірського, мимоволі став свідком певної сцени, яка навіяла йому такі міркування:

«Отже, я мав рацію: не тільки стара, але й нова аристократія дбає про поліпшення породи селянства».

На сході вже сіріло небо.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Новина прийшла перед самісіньким обідом і викликала загальне збудження.

Кабінет міністрів подав у відставку, і відставку прийнято.

Уляницький одержав телеграму – йому треба було негайно їхати до Варшави.

Зміна уряду – це питання, яке безпосередньо стосувалося більшості коборівських гостей. Не один із них міг втратити свою посаду. Отож усі тільки й балакали що про демісію, а Уляницький ходив по вестибюлю і лаявся.

Пані Яшунська виїхала навіть не пообідавши.

Воєвода Шеймон телефоном розмовляв із своїми підлеглими і велів одразу ж, як тільки з Варшави надійдуть новини, інформувати його про всі деталі урядової кризи.

Увечері прибули газети. Вони були переповнені повідомленнями, політичними чутками, безліччю суперечливих гороскопів і передбачень, а також оцінок становища. В одному думка всіх газет збігалася: уряд мусив піти в відставку, бо не зміг подолати економічної кризи, отож новий кабінет повинен бути виключно сильний і керувати ним має людина з неабияким авторитетом.

Серед можливих кандидатів на пост прем’єра, що їх називала преса, був генерал Трочинський. Як управляючий державними лікарняними касами і делегат міжнародного конгресу з питань культури та мистецтва, він уже зажив популярності і зміцнив її, видавши брошуру під назвою: «Стратегічні помилки Наполеона І, Олександра Македонського та інших». Попередня його праця – «Геть комунізм!», а також куплена національним музеєм картина олійними фарбами – автопортрет самого генерала, зображеного в ту мить, коли він хвацьким ударом списа пронизує ягуара, давно вже здобули йому загальне визнання.

В Коборові широко обговорювали цю кандидатуру, яка, треба визнати, ні в кого не викликала поважних застережень.

Тільки під час вечері розгорнулася дискусія з приводу сумнівів барона щодо кольорів тіла на згаданій картині.

– Ніку, – спитала Ніна, – а як ти гадаєш, хто тепер повинен стати прем’єром?

– Хіба я знаю…

– А все-таки?..

– Гм… Якщо не Трочинський, то, може, Яшунський?

Полковник Вареда, що вже був трохи напідпитку, стукнув чаркою об стіл.

– Ні, Никодиме! Знаєш, хто повинен стати прем’єром?

– Хто?

– Ти.

Залягло мовчання. Всі витріщилися на Дизму. Той зморщив лоба і, певен, що Вареда глузує з нього, нехотя буркнув:

– Хильнув ти, Вацеку. Перестань.

Ніна підвелася, даючи тим самим знак перейти в залу. Серед загального гамору не чути було, як виправдувався полковник.

– Давайте покатаємось на озері, – вигукнула одна з дам. – Так гарно світить місяць!

Всі охоче згодилися.

Доправди, прогулянка була надзвичайно приємна. Озеро лежало нерухоме, як плита агату, геть засіяне самоцвітами зірок, а серед них сяяв місяць, мов великий діамант, у якому, за підрахунками воєводи Шеймона, було щонайменше п’ятсот каратів.

Коли човни, тихенько хлюпаючи веслами, відпливали од берега, хтось затягнув пісню.

– Яка шкода, – зітхнув Никодим, – що в мене тут немає мандоліни.

– Ви граєте на мандоліні? – здивувалася панна Чарська.

– Граю. І дуже люблю грати в місячну ніч, на човні. Тоді приходить натхнення. Ніч… місяць… горизонтом пахне…

Всі зареготали, а повітовий Цішко вигукнув:

– Пан президент навіть з нашого невинного співу глузує.

– Ах, добродію, – знизала плечима пані Пшеленська, – чи до того панові президентові!

– Розумію, – боронився повітовий. – Я ж читав, що Хлібний банк закривають. Такий банк! Творцеві такої справи прикро дивитися, як вона занепадає… Правда ж, пане президенте?

– А хіба ні? – питанням відповів Дизма.

– Подумати тільки, – вів далі повітовий, – завжди і скрізь найважливіше не те, як щось робиться, а те, хто це робить. Поки пан президент керував банком, усе було добре.

– Може, ще поправиться, – втрутився Дизма.

– Е-е! – махнув рукою повітовий. – Лише кілька місяців – і банк лопнув. Людина – ось що головне, тільки людина!

– Свята правда, – переконано ствердила пані Пшеленська.

– Агов, Никодиме! – гукнув з іншого човна Понімірський. – Може, заспіваємо оксфордську пісню веслярів? Га?

– Та в мене ж немає голосу, – люто відборонявся Дизма.

– Є, є! – кричав задоволений своїм жартом Жорж. – Хіба ти забув, як ми горлали на Темзі? Лорд Келедін оф Ньюдон казав, що ти співаєш, наче…

Не докінчив. Никодим махнув веслом, і рясні бризки полетіли на Понімірського та його супутників.

– Вибачайте, панове, – перепрошував Дизма, – але йому допомагає тільки холодна вода.

Човни вже підпливали до берега. За кілька хвилин усі йшли алеєю.

Коло палацу стояв якийсь автомобіль, укритий густою курявою.

Шофер, піднявши капот, длубався в моторі.

– Хто це приїхав? – запитав Дизма.

– Пан директор Литвинек.

– Литвинек? – Никодим підвів брови.

Колись на офіційному прийомі в Замку він справді познайомився з доктором Литвинеком, який виконував обов’язки директора секретаріату президента країни, але це знайомство було не настільки близьке, щоб Литвинек міг просто отак собі взяти та й приїхати в Коборів.