Карeра Никодима Дизми

За столом проголошували багато тостів – теплих, сердечних, адже треба було якось залагодити в очах громадськості те неприємне враження, яке справила відставка.

Вже наприкінці бенкету підвівся Уляницький і проголосив витриману в веселому тоні промову: винуватець нинішнього торжества уповноважив його сповістити присутніх, що незабаром він одружується з графинею Ніною Понімірською і на цей весільний обряд, зв’язаний з масовим споживанням алкоголю, матиме задоволення запросити всіх присутніх.

Це повідомлення зустріли вигуками, жартівливими побажаннями і питаннями, бо новина ні для кого не була несподіванкою.

Після бенкету відбувся раут, на який прибуло ще кілька десятків осіб.

Усі тільки й говорили, що про демісію президента Дизми, про те, які наслідки це може мати. Передусім звертали увагу на вельми тривожний факт: на біржі значно впали ціни на облігації Хлібного банку. Оптимісти твердили, що це прояв нервового збудження, викликаного відставкою Дизми, і що ціни на облігації знову підвищаться. Песимісти ж висловлювали побоювання, що діло може скінчитися крахом. Коли про це питали Никодима, він тільки знизував плечима.

– Уряд зробив так, як хотів, а що з того буде – побачите.

Звичайно, цю заяву коментували як пророкування кризи. Останні місяці принесли нові політичні ускладнення і господарчі невдачі, отож кабінетові міністрів не віщували довгого існування. В такому становищі особа президента Дизми, прекрасного організатора і сильної людини, діяча, який через відмінність у поглядах відходив од суспільного життя, привертала до себе увагу.

Як буде в разі краху кабінету? Чи не добиватиметься він якогось портфеля в новому уряді? Коли один журналіст хотів випитати це у Дизми, той рішуче заперечив:

– Ні, добродію, я їду в село і буду господарювати.

Ця новина, певна річ, негайно облетіла салони, але ніхто не вірив, що це правда.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Двадцять дві карети, понад сто автомобілів. Натовп заповнив майдан перед костьолом і сусідні вулиці, трамвайний рух припинено. Два довгі кордони поліції підтримували порядок. По сходах храму спливав аж на вулицю червоний килим. Біля брами поліцейські перевіряли вхідні квитки. Через відчинені двері видно було море вогню і квітів усередині костьолу.

Автомобілі й карети зупинялися коло червоної доріжки, в натовпі одразу ж впізнавали прибульців і навкруги не вгавав тихий гомін: то називали імена нових гостей.

– Князь Розтоцький… Італійський посол… Міністр Яшунський…

Жінки в ошатних убраннях, чоловіки в розкішних мундирах і фраках. Запах парфумів, квітів, бензину…

В костьолі вже ніде було пальця просунути, а автомобілі під’їжджали і під’їжджали.

Ось зупинився прекрасний лімузин, і з нього вийшов президент Никодим Дизма.

– Це молодий, дивіться, дивіться – президент.

Його добре знали з багатьох портретів у газетах.

У натовпі хтось вигукнув:

– Слава президентові Дизмі!

– Віват! Слава! – підхопили інші.

Над головами замелькали капелюхи.

– Слава! Віват!

Никодим став на сходах і кланявся на всі боки, розмахуючи циліндром. На його поважному обличчі сяяла добродушна усмішка.

Юрба ревіла од захоплення. І саме в цей час під’їхала карета молодої. Побачивши, якими оваціями люди зустрічають її нареченого, зворушена Ніна мало не розплакалася.

– Бачиш, – тихо мовила їй пані Пшеленська, – поляки теж уміють оцінити заслуги своїх великих людей.

Никодим підійшов до них і під безугавні вигуки провів Ніну до костьолу. Загриміли органи.

Давно вже не бачили такого пишного вінчання.

Коли церемонія скінчилася і Никодим з Ніною вийшли з костьолу, їх знову зустріли гучними віватами. Потім молоді поїхали на традиційну прогулянку по Алеях.

Тим часом гостей перевезли до «Європейського готелю», де було замовлено бенкет на двісті сорок осіб.

І перед готелем стояли гурми цікавих, і тут президента Дизму вітали вигуками:

– Слава!

Никодим аж сяяв, на обличчі у Ніни світилась усмішка. Обоє приймали нескінченні поздоровлення від гостей. При обіді тостам теж не було кінця-краю. Цілісіньку годину читали вітальні телеграми, так що бал почався тільки об одинадцятій. Молодий танцював до упаду, і з таким шиком, що гості, не знаючи його лисківських успіхів, ділилися поміж себе приблизно такими спостереженнями:

– Хто б міг подумати, що в президента Дизми таке почуття комізму!

Або:

– Підпив собі трохи молодий, та й бавиться танцями.

– А чого б йому й не бавитись? Жінка – мов та лялечка, а Коборів, то ж, либонь, магнатський маєток.

Коли вже зовсім розвидніло, Кшепицький, який устигав подбати про все, подав знак кінчати бал. О восьмій, годині двадцять хвилин відходив поїзд – молода пара від’їжджала до Коборова.

Більшість гостей проводжало їх на вокзал. Вагон-салон, що його виділив міністр шляхів сполучення, був геть запханий квітами. Останні побажання, прощання, свисток паровоза – і поїзд рушив.

Стоячи біля відчинених вікон, Ніна і Никодим кланялися, з перону їм махало безліч хусточок і капелюхів, аж доки поїзд не набрав швидкості і перон не зник у сірій імлі міста.

Ніна обняла чоловіка за шию.

– Боже! Яка я щаслива! Ніку, скажи мені, чим я заслужила такого щастя, чим я заслужила тебе?

– Чим?.. Гм… чим заслужила?..

– Так, Ніку, чим я заслужила того, що ти, великий, мудрий, оточений такою любов’ю і повагою – мій чоловік? Чим?

Дизма замислився і пошкрябав підборіддя. Він ніяк не міг знайти відповіді, і це роздратувало його.

– Е-е, що там балакати, – буркнув, – чи в тебе немає більшого клопоту?!.

І обоє злилися в поцілунку.

Дорогу від станції аж до палацу було густо посипано татарським зіллям, обабіч стояло два ряди зелених берізок. Будинок станції прикрашено зеленими вінками, перон заповнили коборовські робітники та службовці, і безлік цікавих з усієї околиці. Багато хто з них чув учора по радіо «Veni Creator» у виконанні славнозвісних артистів, і хор, і органи, і вівати на честь молодого.

Отож усі були страшенно зацікавлені.

Коли вдалині показався поїзд, розмови одразу стихли, натомість аматорський оркестр ударив марш, і всіх огорнув урочистий настрій.

Наперед виступили старші службовці і донька завідувача парового млина – у білій сукенці, з китицею польових квітів.

На жаль, через неуважність машиніста вагон-салон зупинився далеченько від середини перону – між гамазеями та будкою з написами: «Для чоловіків» і «Для жінок». Всій еліті разом із дівчинкою довелося щодуху бігти, щоб устигнути зустріти молодих у ту мить, коли вони виходитимуть з вагона. Прибігли якраз вчасно, і дівчинка вручила Ніні квіти. Вона мала ще продекламувати віршик, їй підказували, але дівча так хвилювалося, що не могло і слова вимовити. Ніна поцілувала малу. Дизма ж тим часом, стоячи на підніжці вагона, приймав поздоровлення. А тоді визнав за доречне і собі взяти слово:

– Ми вельми вдячні вам. І я, і моя дружина постараємося, щоб ніхто з вас ніколи не шкодував, що так сердечно вітав нас. А поки що на вшанування нашого шлюбу я накажу видати геть усім працівникам грошову премію. Витрачусь, чого там.

Ураган вигуків «віват!» був відповіддю на його слова. Музики вдарили туш.

Пасажири з сусідніх вагонів зацікавлено дивилися на цю сцену, а деякі, охоплені загальним настроєм, давай і собі кричати «віват». Найбільше звертав на себе увагу худий єврейчик, який висунувся з вікна вагона третього класу і бозна-чого репетував на все горло:

– Віват! Віват!

На порозі палацу економ і ключниця разом з усією челяддю зустрічали молодих із хлібом-сіллю.

Никодим поклав на тацю два папірці по п’ятсот злотих і сказав:

– Поділіть між собою.

Кшепицький уже зробив у палаці великі зміни.

Нагорі, в колишніх апартаментах Ніни, він обладнав покої для гостей, а спальню господині переніс у кімнату обіч Никодимової спальні; при кожній спальні була ванна. Все ліве крило відвели під квартиру для Жоржа. У флігелі ж мав оселитися Кшепицький.