Карeра Никодима Дизми

Молоді здорожились і полягали спати рано. Ще звечора домовилися, що завтра обоє підуть до Жоржа, побалакають і запропонують йому перебратися в палац.

Але перед сном Дизма довго міркував про це і надумав, що йти до Жоржа разом з Ніною не бажано: Понімірський – людина благувата.

«Ще, чого доброго, сказиться і почне сипати!»

Отож Никодим велів розбудити себе о восьмій годині.

Не помилився: заглянувши до жінки, впевнився, що вона ще спить. А втім, Ніна ніколи не вставала рано.

Никодим швидко одягнувся, сказав прислузі, що снідатиме, коли прокинеться пані, і подався в парк.

Заздалегідь склав собі план розмови з Жоржем. Однак, підходячи до флігеля, відчув, що втрачає впевненість у собі. Понімірський був єдиною людиною, якої він по-своєму боявся. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги ненормальність Жоржа і його несподівані вибрики.

Дизма застав Понімірського ще в ліжку. Той саме їв кашку з молоком, насвистуючи при цьому якусь пісеньку. Песик сидів на ковдрі і час від часу ніби знехотя лизав кашу з тарілки свого хазяїна.

Лакей зачинив двері, і тільки тоді Понімірський помітив Дизму.

– Доброго ранку! – обізвався Никодим.

– А-а! – засміявся граф. – Мій шановний колега! Прибери-но, колего, цю паршиву кашку.

Никодим послушно виконав наказ і сів на стілець коло ліжка. Понімірський, єхидно всміхаючись, дивився на нього. Величезні очі на безкровному личку хворобливої дитини, гострий ніс і тонкі рухливі губи Жоржа видавали його велике задоволення.

– Як же ваше здоров’я? – почав Дизма. – Ви, кажуть, тяжко хворіли?

– Дякую. Про моє здоров’я, колего, ви не турбуйтесь.

– Я турбуюсь не як колега, – випалив Дизма, – а як ваш зять.

– Що-о-о?..

– Як ваш зять., – повторив Никодим для куражу.

– Що це значить? – заверещав граф.

– Що має означати, те й значить: ми з вами свояки. Я оженився на вашій сестрі.

Понімірський рвучко відкинув ковдру і став на ліжку, в рожевій шовковій піжамі.

– Брешеш! – нахилився до Никодима. – Зухвало брешеш, бовдуре!

Дизму пойняла лють, йому, великому державному діячеві, якому юрби народу кричать вівати, йому, людині, що живе запанібрата з найвищими сановниками – йому хтось наважується кидати в обличчя такі образи?! Він зірвався з місця, щосили схопив Жоржа за руку і швиргонув його на ліжко.

Понімірський засичав од болю і впав на постіль. Песик несамовито загавкав.

– У-у… Нечиста сила!.. – буркнув Никодим.

У дверях з’явилися доглядальниця і лакей.

– Панові графу стало гірше? – запитала доглядальниця. – Може, я потрібна?

– Вон! К чорту! – заревів Дизма.

Обоє миттю зникли.

Никодим запалив цигарку, другою почастував Понімірського. Той після короткого вагання взяв.

– Бачите, графе, зі мною жарти кепські. Кажу вам, що я оженився з вашою сестрою. Позавчора було весілля. Як ви на це дивитесь?

– Це скандал!

– Чому скандал?

– Як могла графиня Понімірська вийти за такого мугиря і хама, за такого вульгарного чоловіка, як ви? Пане… пане… ну, як там вас?..

– Дизма, – підказав Никодим.

– Смішне прізвище, – знизав плечима Понімірський.

– То ви, значить, воліли б, щоб ваша сестра так і зосталася жінкою бандита Куника? Га?

– Е ні. В усякому разі… Ви хоч і препаршивий тип, але, гадаю, не будете більшим мерзотником, ніж Куник. Зрештою, ви надто дурні для цього, бо…

– Пане графе, – грізно перебив його Дизма, – раджу вам вибирати слова!

Понімірський замовк.

– Замість ображати мене, ви дякуйте богові.

– Хо?!

– Так, дякуйте. Бо я не знущатимусь над вами так, як ваш перший зять. Ви переберетесь до палацу і будете цілком вільні. Житимемо разом, утрьох, разом будемо їсти, їздити в гості і приймати гостей.

Понімірський оживився:

– Ви серйозно?

– Цілком серйозно.

– І мені даватимуть верхових коней?

– Усе даватимуть. Взагалі ви будете вільні. Дам вам навіть гроші на дрібні витрати. Борги ваші я вже заплатив. Але і в мене є свої умови.

– Які? – стурбувався Жорж.

– Насамперед – рота на замок: ніде не ляпнути, що ваші розповіді про мене – неправда.

Граф розсміявся.

– Виходить, люди вірять у цей абсурд?

– А чому б їм не вірити?

– Та досить тільки глянути на вас…

Дизма зморщив лоба.

– Не ваше діло. Вам треба мовчати і все. А по-друге, тишком-нишком, щоб ніхто не відав, ви повинні трохи підучити мене тій англійській мові.

– Я? – обурився Понімірський. – Я маю навчати хамів? Це вже зухвальство!

– Мовчи, дурна мавпо! – заревів Дизма. – Вибирай, що хочеш. Або робитимеш так, як я кажу, або вмить опинишся в божевільні.

Понімірський прикусив губи і розплакався.

– Брут, Брут, – белькотів він, ридаючи, і гладив собаку, – чуєш? Твого хазяїна знову хочуть запроторити в божевільню… Брут!.

По його блідому круглому личку так рясно текли сльози, що Дизма аж здивувався.

– Ну, – спитав, – що вибираєш?

– Прошу не казати мені «ти», – бундючно відповів Жорж і вмить перестав плакати.

– А чому? Якщо ми тепер свояки… Саме й треба бути на «ти». Бо що подумають люди? Давні друзі, та ще й свояки, і один одному – «пан»?

– Потішно! – ущипливо всміхнувся Понімірський. – Невже ви справді не тямите, яка велика відстань між нами?

– Що за відстань? Хіба та, що я нормальний, а в тебе не всі клепки в голові? Словом, вибирай, що хочеш. Повторюю: пам’ятай – зі мною жарти кепські. Я й по морді можу брязнути так, що всі зуби вилетять!

І Никодим, стиснувши кулак, підсунув його під ніс графові, але понад усі сподівання, Понімірський зрадів:

– Справді? Це цікаво. Я часто чув, що бувають такі удари, а бачити не доводилося. Знаєте що? Я покличу Антона, і ви покажете на ньому такий удар. Добре?

Жорж уже потягнувся рукою до дзвінка, але Дизма спинив його:

– Що ти дурня строїш? Я не Антонові дам по галамазі, а тобі. Спробуй-но тільки. То як? Згоджуєшся?

Понімірський розпачливо заламав руки і тяжко зітхнув:

– Ох, яке приниження, яка ганьба! Я маю з цим бовдуром, з цим мужиком бути на «ти» і ще й набивати англійщиною цю довбешку! Що за голова – це ж просто ломброзовський [35] череп!

Дизма підвівся і глянув на годинник.

– Ну, то бувай здоровий!

– Ви вже йдете?.. Посидьте ще, бо мені нудно самому.

– Ти не будеш сам. Я сьогодні ж одішлю тебе до божевільні.

Понімірський вистрибнув з ліжка і, тремтячи всім тілом, підбіг до Никодима:

– Ні! Ні! Я згоден на все.

– Згоден?

– Так.

– І не ляпатимеш язиком?

– Ні.

– Навчатимеш мене?

– Навчатиму.

– Ну, порядок. А тепер назви мене на ім’я.

– Та я не пам’ятаю його. Якесь ідіотське ім’я.

– Никодим.

– Тепер уже знаю… Никодиме.

– Отже, спілка?

– Що?

– Ну, згода між нами?

– Згода.

– Дай лапу, Жорже! Привіт!

Вони потисли один одному руки, і Дизма вийшов. Тоді, нарешті, граф почав кричати:

– Антоне! Антоне! Антоне!

Коли слуга прочинив двері, Понімірський кинувся на нього з кулаками:

– Чому ти мені не сказав?

– Що саме, паничу?

– А те, що моя сестра виходить заміж! Старий осел!.. Ну, тепер мерщій пакуй речі!

– Пакувати? А навіщо, паничу?

– Переїжджаємо.

– Куди?

– В палац!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Через два дні після приїзду молодих панів повернувся до Коборова і Кшепицький, що залишався у Варшаві ліквідувати справи свого патрона.

Він одразу ж мусив узятися до діла, бо саме починали возити шпали, та й звичайні весняні роботи потребували пильного нагляду. Отож Никодимові та його дружині Кшепицький міг присвятити мало часу, а втім вони й не журилися тим. Дні і тижні у них минали за гулянками та розвагами – молоді каталися човном, автомобілем, верхи, грали на більярді.

Ніна почувала себе зовсім щасливою. Правда, час від часу в неї виникали сумніви, але все, що промовляло не на користь Никодима, вона пояснювала його дивацтвами та упередженнями, а їх такій славнозвісній людині, такій видатній особистості можна було пробачити. Зрештою, Ніна мала стільки підстав для палкої вдячності йому! І якщо вдень її огортали всякі сумніви та припущення, то ніч приносила нові враження і стирала геть усе інше. Буйні почуття Ніни мали тут найбільшу вагу.