Карeра Никодима Дизми

– Ради бога, не робіть цього!

Він переконував, пояснював, умовляв, доводив, що це не патріотично, що демісія викличе переполох у господарських сферах, що виникнуть небезпечні для держави політичні заворушення, що це може довести до розколу, який похитне весь кабінет. Звертався до Дизми як до друга, котрий не повинен йому, Яшунському, та й іншим підставляти ногу.

Дизма не встиг ще нічого сказати, як доповіли, що приїхав міністр фінансів; одразу за ним прибув депутат Левандовський, полковник Вареда, заступник міністра Уляницький, князь Розтоцький. В той же час задзвонив телефон: президента Дизму на п’яту годину викликали до Замка.

Всіх мобілізували, щоб одговорити Никодима від його наміру. Згодні були навіть скасувати ухвалу економічного комітету. А проте Дизма був непохитний.

– Я ніколи не змінюю того, що надумав.

У приймальній зібрався натовп кореспондентів. Никодим на хвилину вийшов до них і мовив:

– Хочете знати, панове, в чому річ? Так от, я подав у відставку.

– Аз яких причин, пане президенте?

– Причини особисті. Це все, що я можу вам сказати

– Ваш намір твердий?

– Мармур, залізо, бетон!

Кивнув головою і пішов.

– Це справді залізна людина, – озвався один журналіст.

– І му-у-удрий політик! – додав другий. – Він знає, що робить!

Райкові газети яскріли сенсаційними заголовками. В політичних сферах вирувало. Говорили про відставку міністра фінансів і навіть усього кабінету. Звичайно, як і передбачав Кшепицький, усі вважали, що безпосередня причина демісії президента Дизми – ухвала економічного комітету. Десь роздобули всю декларацію, яка справила величезне враження. Всі газети, за винятком офіційних, стали на сторону Дизми, вихваляючи його знання, розум і високі достоїнства характеру. Згадували слівце, що він кинув у цирку, друкували його життєпис, ну, і портрети з підписами на зразок такого:

Навіть ті опозиційні газети, які ще недавно залюбки виступали проти Никодима, тепер високо оцінювали його, використовуючи прізвище президента Дизми для нападок на уряд.

Ніна переглядала купи газет, і обличчя у неї палало, а від хвилювання перехоплювало дух. Боже мій! Це ж її Никодим! Який же він великий! Їй було жаль на себе, що якось не могла збагнути його величі. Вона пишалася.

Сама просила Никодима, щоб покинув банк. Хотіла, щоб він був тільки з нею. Але тепер, усвідомивши, якої страшенної втрати зазнає держава, улюблена вітчизна, вона стидалася своїх егоїстичних прагнень і надумала просити нареченого, щоб він узяв назад відставку.

Вибігла до передпокою. Ждала Никодима, сподіваючись побачити його похмурим, у важких роздумах перед остаточним вибором, у турботах про долю держави, змученим внутрішньою боротьбою між приватною особою – закоханим чоловіком – і державним діячем, на плечах якого лежить величезний тягар відповідальності.

Отож веселий вираз обличчя Дизми здивував Ніну, і цей подив тривав доти, аж поки вона не витлумачила собі, що Никодим приховує усмішкою свій сум, аби не печалити її.

Зустріла його палкими поцілунками, повела в свою кімнату. І тут, сповнена глибокого розуміння своєї великої офіри, сказала Никодимові, що готова відмовитись од Коборова і оселитись у Варшаві, якщо це потрібно на благо країни. Може, за рік знайдеться хтось, хто заступить Никодима на посаді президента банку, і тоді…

– Нема чого балакати, – перебив Никодим. – Я був у Замку, і демісію прийняли.

– Але ж вони будуть щасливі, якщо ти все-таки зостанешся!

– Ну ясно!

– І країна від цього виграє.

– Певно, що виграла б.

– То як же?

– Не розумієшся ти, Ніночко, на політиці. Я зробив так, як треба. А по-друге, я занадто кохаю тебе і хочу бути з тобою в Коборові. Ти ображаєшся за це на мене?

Ніна обняла його за шию.

– Коханий мій, коханий, якщо тільки…

В цей час постукали в двері.

Прийшла пані Пшеленська. Вона бурхливо захоплювалась Дизмою, і ці захоплення кінчилися патетичним зітханням:

– Ти навіть не знаєш, дорога Нінусь, навіть не підозріваєш, яке це щастя, що на твоєму шляху стрівся такий чоловік!

Почали обговорювати шлюбні справи.

Ніна сказала, що хоче тихо і скромно повінчатись у невеличкому коборовському костьолі, а тоді вони поїдуть на всю весну до Алжіру або Єгипту.

Пані Пшеленська схвалила другу частину цього плану, а от перша викликала в неї заперечення.

– Нінусь, це ж нонсенс – ховатися з шлюбом. Навіть більше: це просто нетактовність.

– Що ж ти хочеш, тьотю, тато завжди казав, що сімдесят відсотків жінок не мають такту ні на гріш. А я тільки жінка.

– Гадаю, – не здавалася пані Пшеленська, – що пан президент аж ніяк не згодиться з твоїм наміром. Як же можна?! Твій шлюб має відбутися саме в Варшаві, пишно, з великим кортежем. Щоб і твої друзі, і товариші пана президента були. Mon Dieu! [34] Графиня Понімірська виходить за славнозвісного державного діяча! Що ж тут приховувати?! Я б захворіла, коли б ви інакше надумали. Ну, пане президенте, звертаюся до вас!

Никодим відкопилив губу і підніс брови.

– І я так собі гадаю: чому б не в Варшаві?

– Браво, браво! – раділа пані Пшеленська. – Оце розумне слово. Бачиш, Нінусь, я знала, що пан президент постановить саме так. Потім ви влаштуєте великий прийом… Нічого не вдієш, Нінусь, треба рахуватися з тим, що твій наречений – не приватна особа…

– Тепер уже приватна, – обізвалася Ніна.

– А, тепер, тепер! Що значить – тепер? Усе місто говорить, що він от-от стане міністром!

– Е-е… що там… – махнув рукою Дизма. – Не треба перебільшувати. Але ви маєте рацію: прийом буде.

Ніна покірно згодилася. Якщо Нік так хоче, то, певно, у нього є свої причини, тільки він не бажає одкривати їх; а Ніна вже давно відмовилась од спроб проникнути в цю замкнуту душу, глибини якої вона не могла збагнути, хоча жіночим інстинктом відчувала, що то душа незламна.

– А щодо тієї подорожі, – почав Дизма, – то, я гадаю, лучче не їхати.

Никодим зморщив лоба і потер руки. Як вогню боявся самої думки про поїздку за кордон, де одразу ж виявилося б, що він не знає іноземних мов. У крайньому разі міг через п’яте в десяте зв’язати щось по-німецьки, але з такими знаннями не дав би собі ради.

– Може, ви, пане президенте, – солодко спитала пані Пшеленська, – вважаєте, що це непатріотично – в наші дні вивозити гроші за кордон? Але ж усі так роблять!

– Отож! Отож і погано роблять! Кожен гріш, вивезений за кордон, – це обкрадання власної країни, – процитував він гасло, що його недавно прочитав на якомусь плакаті. – Кепсько роблять.

– Але ж у вас такі заслуги перед батьківщиною…

– Тим паче! Я повинен давати добрий приклад іншим. Ні, за кордон не поїдем. Можна подорожувати по своїй країні.

– Маєш рацію, Ніку. Я не подумала, коли це казала. Поїдемо в Закопане, Криницю, Бескиди…

У дверях показався слуга.

– Ясновельможна панно, – звернувся він до Ніни, – до вас прийшла якась пані.

– До мене? Хто?

– Не хоче сказати. Чекає в салоні.

– Перепрошую, – мовила Ніна. – Побачу, хто там.

Вона пройшла через їдальню, будуар, відхилила двері салону і мимоволі скрикнула: перед нею стояла Кася.

В коротенькій шубці з біличого хутра, в хутряній шапочці, з цигаркою в роті, вона скидалася на стрункого хлопця, який на часинку надів спідницю.

– Здрастуй, Ніно, – мовила дівчина таким знайомим металічним альтом.

Ніні кров ударила в обличчя. Не знала, що робити. Несподіваний приїзд Касі збентежив і в той же час обрадував її. Хоч Ніна запевняла сама себе, що все забула, а проте ні – пам’ятала. Як же можна забути! Перша її весна, перша прекрасна таємниця…