Останнi орли

Усi, як один, лицарi й дами впали на колiна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архiбiскуп пiдвiвся й, простягши над паствою руки, прошепотiв безмовну молитву.

— Присягайтеся ж, — проголосив вiн урочисто, — присягайтесь, звитяжнi лицарi, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни i святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намiсника земного, найсвятiшого римського папу!

— Присягаємось! — закричали пани, пiдвiвшись на ноги й повиймавши свої шаблi.

— Нi пощади, нi жалю до схизматiв!

— Нi пощади, нi жалю! — глухо прогуло в залi.

— Винищити всiх до єдиного!

— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.

— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.

— I всi їхнi храми обернути на попiл i вугiлля!

— Стерти з лиця землi!

Цi слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидiв бiля дверей, нараз спалахнув весь i зiрвався з мiсця; очi його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пiстоль, вiн подався вперед, але раптом зупинився… рука його поволi опустилася, очi згасли, й вiн знову сiв на своє мiсце…

Захопленi урочистiстю хвилини, присутнi в залi не помiтили дивног i спалаху старого.

— Amen! — мовив нарештi архiпастир i, склавши руки, занiмiв у безмовнiй молитвi.

В епоху, про яку тут iдеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лiсами; а мiсцевiсть од рiчки Тясьмину до Гнилого Тiкича — верст на двiстi на захiд, i од рiчки Рось до херсонських степiв — верст на сiмдесят на пiвдень, тобто весь нинiшнiй Чигиринський, частина Корсунського, Ольвiопiльського, Єлисаветградського, Олександрiйського повiтiв, — вся ця площа являла собою суцiльну, майже непрохiдну гущину диких пралiсiв, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, рiчками й болотами. Величезнi лiсовi урочища, розмежованi або вузькими просiками, або чорними кряжами, або рiчками, мали рiзнi назви. Мотронин лiс (найближчий до Днiпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всi вони зливалися у неосяжний лiсовий край. Серед цих диких нетрiв, де привiльне жилося хижим звiрам, куди важко було пробратися грабiжниковi й розбiйнику, тулилися монастирi й вабили в свої мiцнi стiни, пiд захист хреста, знедолених i скривджених, — гнаний руський люд.

Майже з перших часiв християнства правобережжя Днiпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лiсiв принаджували сюди i втомлених життям, i тих, хто не знайшов в ньому радощiв, — для подвижництва, для високих i чистих молитов, для заспокоєння бентежної душi; до анахоретiв прилучалися iншi, шукали надiйний сховок i закладали спершу убогий зруб — церковцю, а потiм i монастир. Багато українських монастирiв були щедро обдарованi своїми фундаторами, за згодою польських королiв, а також гетьманами малоросiйськими — просторими й багатими угiддями; цi дарунки примножувалися власними надбаннями, i монастирi могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокiйний час, нестримна сваволя шляхти й цiлковите беззаконня не позбавляли їх прав i не розоряли раз у раз вогнем i мечем. Та, незважаючи на все це, монастирi все-таки, як останнi притулки православ'я, росли й росли, i їх мiж Ржищевом i Чигирином було тодi п'ятнадцять: Чигиринський, Медведiвський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Iрдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирiвський, Канiвський, Ржи-щiвський, Лисянський i Манькiвський. Перше мiсце серед них посiдав, безперечно, Мотронинський монастир: вiн вирiзнявся серед усiх українських монастирiв i стародавнiстю, i кiлькiстю братiї, i своїм пречудовим мiсцем.

Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столiттi, якоюсь княгинею Мотроною, вiд iменi якої й дiстав свою назву.

На пiвдень вiд Чигирина мiсцевiсть стає горяна; вершини гiр з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Днiпра, пiдiймаючись терасами вище й вище, то набiгаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янiлi гiгантськi хвилi. Усi цi гори вкритi були тодi лiсами й височiли серед темного, безмежного моря лiсiв. В одному мiсцi, у центрi замкнутого овала, здiймалася конусом гора-особняк, пануючи над усiєю мiсцевiстю, а на вершинi цiєї гори спочивав у мiцному гнiздi Мотронинський монастир. Його золотi хрести було видно за кiлька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синявi лiсiв i, мов рятiвний маяк, привертали до себе погляди нещасного пiд'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надiю.

Монастирський Святотроїцький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював нiби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синiй колiр i засiяно срiбними зорями. Цей храм був оновлений i оздоблений заходами нинiшнього настоятеля, архiмандрита Мельхiседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братiя й затвердив на цiй посадi переяславський єпископ Гервасiй Линцевський у 1753 роцi. Навколо монастиря пiдiймався високий земляний вал, увiнчаний мiцним дубовим частоколом; цей укрiплений вiнець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли двi гармати, а праворуч i лiворуч уся передова лiнiя укрiплена була бруствером i бiйницями. Всерединi монастирського двору, попiд валами, тяглися дугами низенькi дерев'янi келiї братства й iншi господарськi прибудови. За валом, коло пiднiжжя гори, тулилися, ховаючись то за камiнням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — i українцiв, i молдаван, i волохiв, якi знайшли собi притулок пiд охороною монастирських стiн. З протилежного боку долина глибшала й по нiй, звиваючись i ховаючись у кущах папоротi й тернику, змiїлася рiчечка, зливаючись далi з Тясьмином. По той бiк рiчечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокi й довгi печери, котрi сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навiть до батька Днiпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, iшов пiдземний хiд у тi печери… I справдi, не раз пiд час переслiдувань рятувалися в них приреченi на смерть жертви.

Краєвид з валiв Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лiсiв, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонiв, а на розкиданих широким розмахом терасах вирiзнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелi — i все це десь на обрiї зливалося в свiтло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срiбною ниткою сам Днiпро. У чудовому, напоєному пахощами повiтрi дихали вiльно груди, погляд тонув у безмежному просторi, серце билося одвагою i нiби незримi крила виростали в людини, ладнi пiдняти її й понести в бурю боротьби.

Мельхiседек перебрав управлiння монастирем i церковними справами України в той час, коли православ'я в нiй ледь-ледь трималося навiть i в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свiдомiсть народна була наймiцнiша, наприклад, на Смiлянщинi, Черкащинi й Чигиринщинi. Присвятивши себе цiлком, до самозабуття порятунку православної вiри й руської народностi, вiн увесь вiддався великiй справi боротьби за вiдновлення людських прав рiдного народу.

Серед братiї Мотронинського монастиря було багато ченцiв i з Запорожжя, бо мiж чернецтвом i сiчовим братством iснувала завжди велика спорiдненiсть, i з Лiвобережної України, куди пiсля Прутського договору було переведене все козацтво, i з безправної маси селян. Усi вони i пiд рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любовi до змученої батькiвщини й ненавистi до її ворогiв. Тому-то дiяльнiсть Мельхiседека знайшла у братiї захоплений вiдгук i щиро прихилила всiх до свого архiпастиря. Найенергiйнiшим помiчником Мельхiседека був намiсник монастиря, що заступав iгумена пiд час його вiдсутностi, заслужений iєромонах отець Єлпiдифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горiло молодечим вогнем i очi променились одвагою. Пiсля намiсника були особливо близькi до Мельхiседека — рiдний брат його, архiдиякон Аркадiй, i особистий секретар його, молодий i здiбний молдаванин Антон Дзегiль, який разом з тим завiдував i монастирською аптекою. Мельхiседек, бувши взагалi на свiй час рiзнобiчне освiченою людиною, кохався i в медицинi, так що й цим своїм знанням залучав iще багатьох стражденних до монастиря.