Останнi орли

Було душно й тихо. Навiть на верхiвцi гори не вiдчувалося свiжого вiтерця, i тiльки по легких тiнях, що тремтiли на зелених склепiннях, та по iскрах, якi подекуди спалахували смарагдами, можна було догадатися, що легенький подих ледь помiтно ворушив листя.

Та, незважаючи на задушливу спеку, в келiї архiмандрита було прохолодно.

Єдиний кам'яний будинок, у якому мiстилася келiя та ще два покої настоятеля монастиря, зовсiм тонув у зеленi невеликого садка, що оточував iз схiдного боку церкву. Товстi, масивнi стiни не пропускали всередину зовнiшньої спеки, а вузькi, високо прорiзанi вiкна, затiненi переплетеним гiллям, не давали пробиватися в келiю яскравому промiнню, а тому в нiй стояло приємне напiвсвiтло, що лягало м'якими зеленими тiнями на стелю. З висоти склепiння келiї спускалася маленька, на три свiчки, люстра, а в правому од вiкна кутку височiло розп'яття, обабiч якого висiли образи Кирила та Мефодiя — перших просвiтителiв i насаджувачiв православ'я.

Бiля вiкна стояв Найда й читав допiру одержане вiд Гервасiя послання. Мельхiседек сидiв проти вiкна в високому дерев'яному крiслi, спершись лiктями на колiна й схиливши на руки голову. Поруч нього, склавши на патерицi руки, сидiв у такому самому крiслi сивий намiсник Єлпiдифор. А коло дверей, одкинувши голову й спершись на одвiрок, стояв атлет у чорнiй рясi й клобуцi без воскрилiй; то був брат Мельхiседека архiдиякон Аркадiй. Молоде, гарне обличчя його, з невеличкою чорною борiдкою, вiдбивало гру почуттiв, якi його хвилювали, а темнi очi горiли енергiєю, iнколи спалахуючи вогнем. Найда вимовляв кожне слово послання виразно, повiльно, немов бажаючи вдуматися в таємний його смисл, а слухачi жадiбно й нетерпляче ловили їх, не порушуючи жодним словом читання.

— Хай буде, господи, ласка твоя над нами! — вигукнув, зводячи вгору руки, Мельхiседек.

— I хай прийдемо ми до тихої пристанi вiд бур i напастей! — додав тремтячим вiд хвилювання голосом Єлпiдифор.

Далi єпископ писав, що вiн бачить перемогу православ'я не тiльки в тому, що дечого вдалось домогтися у короля польського i на сеймi, але i в тiй щиростi, з якою унiати, що вiдпали вiд православної церкви, знову прилучаються до православної єпархiї.

— "У всьому цьому, — виразно читав Найда, — я зрю плоди високих твоїх трудiв, в бозi собрате, єдиний оборонче й вiдновителю на Українi зганьбленої вiри, а тому я, єпископ переяславський i боришпiльський, владою, даною менi, грiшному, вiд бога, при благословеннi найсвятiшого синода, ведлуг' заслуг святого подвижника, нинi утверджую тебе, Мельхiседека, в чинi церковного правителя й протектора як над церквами, так i над усiм православним народом на Українi". При цих словах Мельхiседек швидко пiдвiвся й, сплеснувши руками, вигукнув:

— Господи, чи достойний я цiєї честi? Нiхто ще в рiдному краю не уповноважувався на таку широку владу, i раптом… душа моя збентежена i сповнена трепету. Високе довiр'я хвилює мої груди суєтою радостi, але покладений на рамена мої обов'язок гнiтить вiдповiдальнiстю душу.

— Хай не бентежиться серце твоє, брате мiй во Христi, — заспокоїв Мельхiседека намiсник, — немає в нас на всiй Українi iншого захисника православ'я, iншого заступника за долю нещасних братiв, крiм тебе!.. I справедливе воздаян-ня в бозi преосвященного отця нашого, переяславського владики, — на радiсть воно всiй братiї i всьому руському людовi! Пiд твоїм воскрилiєм процвiтуть храми й осушаться сльози нещасних… Праведний чин твiй високий, i я йому радiсно вклоняюся! — з цими словами старий низько схилив голову.

— Немає достойнiшого пастиря! — вигукнув i Найда, вiддаючи майже доземний уклiн.

— Аксiос, аксiос! — проголосив диякон.

— Не менi, мої дорогi брати й друзi, а єдиному боговi! — вiдповiв iгумен, прийнявши в свої широкi обiйми отця намiсника i тричi з ним поцiлувавшись в уста i в плече. Потiм вiн обняв Найду й брата i, обернувшись до розп'яття, зворушено промовив:

— Тобi, розп'ятому за нас, вiддаю своє серце й душу; сподоби ж мене, господи, постраждати за народ твiй!

Усi були глибоко зворушенi. В благоговiйному мовчаннi минула хвилина, друга…

— А що ж, — звернувся нарештi Мельхiседек до Найди, — хiба закiнчилося послання святого владики?

— Нi ще, превелебний отче, — вiдповiв Найда.

— То читай далi! — i iгумен знову сiв на своє мiсце.

Єпископ Гервасiй наприкiнцi звертався з напученням до братiї i всiх жителiв України, закликаючи їх до терпiння й покори i застерiгаючи, що яких би мук не зазнали вони вiд гонителiв, краще мовчки терпiти їх, анiж пiдносити оружну руку i за злодiяння платити злодiяннями. Зворушливе послання кiнчалося такими словами: "I такими за вiру тяжкими стражданнями й терпiннями перед усiм християнським свiтом слави єсте зажили, яку й iсторiя вовiки не зiтре… I сiє їх, мучителiв ваших, дiло потече повiстями й iсторiями у всi прийдешнi вiки".

— Амiнь! — промовив Мельхiседек i побожно поцiлував пiдпис преосвященного владики.

Запало досить довге мовчання. Нарештi Мельхiседек заговорив знову:

— Так, достойно й праведно є дiяти по глаголу нашого найпреосвященнiшого владики, i я, брат його во Христi, не раз наказував i пастирям, i парафiянам нашим, щоб терпiли i ждали… з болем у серцi доводилось iнодi втiшати нещасних цими убогими, безпорадними словами.

Архiдиякон зiтхнув так глибоко i з такою силою, що навiть полум'я лампади, що блимала перед розп'яттям, похитнулося й замиготiло.

— Ну й терпiли ж! — мимохiть зiтхнув i Мельхiседек. — Не вiдаю, чи є на свiтi iнший такий багатостраждальний i багатотерпеливий народ? Своїм терпiнням ми зажили собi вiчної слави, й iсторiя запише це на скрижалях своїх: своїм терпiнням, нарештi, заслужили ми в бога великої ласки — чудо звершується: навкруги пригнiченi й уярмленi пiднiмають голови з теплою надiєю в очах, дзвiн розносить навкруги радiсну вiсть, навiть i тi, що вiдпали од предкiвської вiри, повертаються в лоно рiдної й iстинної церкви…

— Повертаються в деяких мiсцях, правда, — мовив архiдиякон, — а в iнших латиняни й унiати чинять ще бiльшi розбої та наїзди.

— Це випадки, — заперечив Мельхiседек, — та й, певно, в тих глухих мiсцях, куди не дiйшов ще декрет короля й не долетiла звiстка про високий протекторат єдиновiрної монархiї. Минулої седмицi одержали ми про се радiсне повiдомлення од милостивого нашого ясне в бозi преосвященного Георгiя, єпископа бiлоруського, й розiслали з оного послання й декрета королiвського копiї по всiх наших храмах, нехай радiє i перебуває в надiї народ…

— Ох, прости мене за моє зухвале iнакомислiє, брате мiй во Христi i во плотi, найчеснiший владико! — заговорив Аркадiй. — Але дух мiй бентежиться, i заспокоєння йому вiд цих радiсних вiстей нєсть нiякiсiнького… Шляхта переродитися не може… Який змалку, такий i до останку! I ранiше її настренчували ксьондзи та єзуїти гнати й винищувати впень схизматiв, — то яку вагу матиме для них королiвський декрет?

— Одначе за цими декретами стоїть сила могутньої держави.

— Чи стоїть iще — цього ми певно не знаємо, яснепревелебний владико, — зауважив Найда.

— А коли й стоїть, — додав Єлпiдифор, — то хiба се примусить одуматися свавiльну, не пiдлеглу нi смиренномудрiю, нi тверезiй обачностi шляхту? У беззаконнi зросла вона, безправнiстю годувалася, для безпутства й для гвалту живе.

— Ех, покора i терпiння! — не витримав i прорвався Аркадiй. — Багато вони нам допомогли! Слави мученикiв зажили!.. Ха! А вiру й народ довели до цiлковитого знищення… У славному терпiннi!.. Боронитися од гвалту й розбою терпiнням? Ха-ха! Багато виборемо…

— Брате! Не суемудрствуй i бунтiвливу душу свою упокорюй, — суворим голосом мовив Мельхiседек. — Христос сказав: "Аще ударять тебе в лiву ланiту — пiдстав праву, а хто меча пiдняв — од меча й загине".

— Коли мова йде про саму тiльки мою шкiру, то й пiдставляй її… в своєму дiлi твоя воля чинити так, як знаєш, — не вгавав Аркадiй, — а якщо руйнують церкви, катують народ, занапащають його душу, то осторонь стояти — це, на мою думку… Ех! Ще Христом вибивають очi… Та Христос же сам не помилував крамарiв i мiняйл, якi залiзли в його храм i заходилися торгувати, а взяв вiн у руки вiрьовку, столи їм поперекидав, а самих крамарiв — за дверi!