Останнi орли

— Вiват! Нєх жиє! — вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надiєю.

— Нєх жиє! — пiдхопив полковник.

— Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ немає, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв…

— Славне лицарство! — урочисто виголосив Младанович. — Я вiдкриваю в Уманi нову конфедерацiю й запрошую пiд свiй стяг, у замок, всiх славних героїв, звитяжних захисникiв ойчизни.

— Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез.

— У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, — пiднiс голос Пулавський. — Проти короля i за єднiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв.

— Так, — пiдтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всiх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу.

У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про свої iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв… Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали свої улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненнiстю.

— Вам добре, кохана панi, — говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна — адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках…

— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.

— Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?

— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надiйний i мiцний…

— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна панi оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.

— Усе ще в божiй волi й ласцi, — вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю.

— Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм'ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається!

— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась панi Женев'єва. — I батьковi допомагає… Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй — таке славне дєцко.

— От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти — це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! — зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга.

- Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро…

— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.

— Хiба в панi не було дiтей? — здивувалася Младанович.

— Були, — похмуро вiдповiла Кшемуська.

— I померли?

— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе.

А в саду, коло невеликої штучної сажавки, обкладеної камiнням i обсадженої квiтками, нудилися в самотинi красунi панни: вони чекали пишних лицарiв, але їх усе ще затримували в залi.

Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.

Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.

— А чому не всi сюди з'їхались? — перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки.

— Як — не всi? — здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум.

— А так, декого немає, - зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання.

— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — вiн же хорунжий тутешньої команди.

— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi.

— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть.

— То йому, виходить, не цiкаво було… побачитися… ну… з тими, що з'їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.

— Моя кохана! — обняла її Веронiка. — Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогi гостi!

Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха.

— У нас на Подiллi ще гiрше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. — Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.

— Та в вас же конфедерацiя, сила славного лицарства, — промовила життєрадiсна, червонощока Доротея. — Хiба пiд охороною їхнього меча може бути страшно? А де з'їжджається лицарство, там стiльки забав, бенкетiв i веселощiв!

— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву.

— Ох, цi бойовi бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство.

У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс.

— Панно Веронiко! — окинув вiн поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.

Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки.

— Батько кличе? — зашарiлася Веронiка.

— Так, ясна панно.

— Я зараз.

Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.

— Панна неначе гiрська сарна, — говорив вiн, — кручi їй — не кручi.

— Ну якi ж це кручi? — засмiялася Веронiка. — Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.

— Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка.

— Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?

— Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали… може, й недоречнi… але, падам до нiг, — вiд них утриматись неможливо… Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни.