Останнi орли

— Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?

— От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.

— О? Так i я скажу, — здивовано блиснула очима Веронiка. — Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.

Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї.

— Веронiко, — звернувся до дочки Младанович, — чи багато в нас на складi, що в покої команди, заготовлено вiйськових припасiв?

— Сiдел, чапракiв, бердишiв i кривуль досить… — вiдповiла Веронiка, — вистачило б на кiлькасот лицарiв, а рушниць i пищалей майже немає зовсiм, та й свинцю i пороху дуже мало.

— C'est juste! Я так i казав, — нiби зрадiв Шафранський, почувши слова дiвчини. — Багато зброї для кiнноти, а для пiхоти й гарнiзону — нiчого… Rien! Оборонятиме ж мiсто не кавалерiя… а пiхота… Я тому й прошу, щоб заздалегiдь запасти якнайбiльше пороху, свинцю, ядер, картечi, рушниць i хоч три-чотири гармати… У нас їх зовсiм мало; крiм того, я просив би вашу мосць надбудувати замковi башти, щоб з них можна було обстрiлювати через частокiл i через брами околицi.

— Ой, ой, cher monsieur, ви мене хочете зруйнувати! Та на це ж потрiбна сила фошей!.. Я напишу спершу своєму принципаловi. Француз уклонився.

— Нi, хай вельможний пан менi дарує, - втрутився Пулавський, — але в таких серйозних питаннях i в такий тривожний час треба дiяти, а не листуватися.

— Звичайно, — пiдтримав його Кшемуський.

— Тим бiльше, тату, — додала Веронiка, — що мова йде про захист i врятування графського добра й маєтностей, берегти якi нас i поставлено.

— Ну, коли дочка каже, — розвiв руками з радiсною усмiшкою пан Млада-нович, — менi її декрети важливiшi за всякi накази.

— Браво, браво! — загомонiла весело молодь. — Нєх жиє панна Веронiка, наша цариця!

— Батько мiй жартує… - знiяковiла Веронiка, почервонiвши.

— Яскулечка, — усмiхнувся Стемпковський.

Шафранський витяг свою шпагу й опустив її перед Веронiкою, немов салютуючи, Кребс поспiшив зробити те ж саме, а потiм повиймало свої шаблi та палашi й молоде пишне лицарство.

Веронiка спалахнула ще дужче, але не розгубилася.

— Нехай схиляться вашi мечi, славнi лицарi, не передi мною, а перед нашою нещасною ойчизною, на захист її вiд справжнiх, а не уявних ворогiв, для полегшення її довгих страждань, а не для заподiяння їй нових ран! — схвильовано промовила дiвчина, обводячи смiливим, блискучим поглядом зiбрання.

— Вiват! Пишно! Досконало! — гукнув захоплено Кребс; його вигук пiдхопила молодь, а за нею й сивоусе вельможне панство.

Младанович пiдiйшов до Веронiки й притулив її голову до своїх грудей.

— Даруйте, панове, не можу стримати себе… це моя гордiсть i моя радiсть!

— I наша! — пiдхопив Кшемуський i поцiлував у чоло Веронiку. У залi зчинився неймовiрний гамiр. Захопленi вигуки й похвали злилися з брязкотом зброї. Веронiку так зворушило й схвилювало це загальне пiднесення, що вона розплакалась i втекла.

Коли вгамувалися в залi голоснi, радiснi вигуки, Младанович заговорив знову:

— I пороху, i ядер, i рушниць ми добудемо, а може, розживемся й на три-чотири гармати. Треба буде надбудувати вежi, поглибити рiв; поновити частоколи ми доручаємо й довiряємо пановi Шафранському й полковниковi Обуху. Все буде зроблено, але менi здається, що в нас, власне, небезпеки ще немає нiякої, скрiзь тихо. Ранiше з'являлися де-не-де ватаги розбiйникiв, а тепер стало зовсiм тихо, спокiйно.

— Та й по селах скрiзь тихо, як на цвинтарi, — пiдтвердив пан Хмелевич, наглядач оренд Младановича.

— Оце саме й пiдозрiло, — зауважив Обух.

— Перед грозою завжди буває тиша, — докинув Кребс.

— Ох, Єзус-Марiя! — зiтхнув плебан.

Це зiтхання пронеслося по залу, як стогiн безнадiйно хворого, й знову збентежило зiбрання й одiгнало радiсний настрiй, що був спалахнув перед цим.

— Ти, вельможний мiй пане, подумай ось про що, — заговорив генеральний обозний Стемпковський, — головним захистом Уманi є графськi полки, в котрих налiчується понад чотири тисячi козакiв, а козаки — хлопи… В разi повстання це бидло, цi пси прилучаться одразу ж до зграї собак…

— Не думаю, вельможний обозний, — вiдповiв не зовсiм упевнено губернатор, — козаки цi одержують таке утримання, якого не дасть їм нiхто, сiм'ї їхнi звiльненi вiд панщини, надiленi землею, одно слово — з ласки графа їм так добре живеться, що нiяких кращих вигод не може дати їм повстання.

— Та цi ж хами вiдплатили вже раз чорною невдячнiстю! — докинув Кше-муський.

— Цiлком справедливо, — пiдхопив Стемпковський, — а тому я раджу перемiнити хоч отаманiв — настановити сотниками вiрних католикiв, лицарiв славного меча, а не схизматiв, як Гонта… Про нього й до нас дiйшли чутки, що то хитра бестiя, — в душi зрадник i ненависник.

— Au nom du ciel! Це один з моїх найвiрнiших слуг, та до того ще й фаворит графський. Вiн розумний та едукований по-польськи i хоробрий, мов тигр.

— Ласкавий, як кiт, а в головi потаємна думка, — буркнув Кшемуський.

— Пане Обуше! — звернувся Младанович до полковника. — Чого ж ви мовчите? Ви бiльше, анiж хто iнший, мусите знати про поведiнку й настрiй мого сотника, вашого найближчого пiдлеглого.

— Чесно кажучи, я можу ствердити тiльки те, — вiдповiв Обух, — що Гонта на службi старанний, у боях хоробрий, в дiлах звитяжний, та, проте, вiн запеклий схизмат, а тому прихильностi до католикiв мати не може. До таємних же його помислiв докопатися важко… але в очах його, помiчаю я, бiгають iнодi зеленi вогники.

— Нi, як собi хочете, а поки в мене немає фактiв, якi б навели на нього пiдозру, я Гонтi вiрю й ним дорожу, — заявив Младанович.

У цю мить на губернаторському подвiр'ї пролунав тупiт кiнських копит, знялася метушня.

Усi замовкли й насторожилися.

Через хвилину в залi з'явився хорунжий Младановича Фелiкс Голембиць-кий; весь його одяг був забризканий багнюкою, на блiдому обличчi застиг жах. За Голембицьким увiйшло до залу кiлька дам, стурбованих метушнею; серед них була й вихованка Кшемуських Текля, наречена пана Фелiкса.

Голембицький, хитаючись, наблизився до свого принципала й, ухопившись за високу спинку крiсла, щоб утриматися на ногах, промовив, задихаючись:

— Ясновельможний пане… Нещастя… На моє село Турову напали гайдамаки.

— Гайдамаки? — скрикнули враженi слухачi.

— Так, гайдамаки, — говорив Голембицький, — все пограбували, двiр спалили, ксьондза, офiцiалiв i їх команду… перебили.

— О боже! — простогнав плебан.

— Pereat! — люто прошипiв ксьондз.

— Атож, винищимо всiх! — вигукнув Стемпковський.

Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик.

— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю.

— Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вiрний слуга… вiн своєю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп.

— Так, Гонта… — почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч.

— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик.