Останнi орли

Хоч вона бачила його обличчя тiльки одну мить, та все ж таки помiтила, що Найда дуже схуд за цей час, а в очах його з'явився гострий, затаєний блиск.

"Чому, побачивши мене, вiн так змiнився на обличчi, чому зник, не сказавши й слова?" — думала Дарина, йдучи за батьком прохолодним монастирським коридором.

Тим часом Мельхiседек увiв почесних гостей до просторої монастирської трапезної, де ченцi нашвидку вже готували щедрий почастунок.

Гостi посiдали до столу.

Дарина озирнулася, маючи таємну надiю побачити Найду, але нi серед присутнiх за столом, нi серед послушникiв, якi прислужували в трапезнiй, Найди не було.

Крiм Мельхiседека, обозного й Дарини, за столом сидiли ще iєромонах Єлпiдифор та iєродиякон Аркадiй.

Очевидно, до трапези були запрошенi тiльки найпочеснiшi мешканцi монастиря.

Заспокоївшись на цiй думцi, Дарина почала терпляче ждати кiнця трапези, сподiваючись зустрiти Найду якщо не в церквi, то на монастирському подвiр'ї.

У трапезнiй було свiжо й прохолодно; крiзь гратчастi вiкна заглядала зелень розкiшного монастирського саду. Бiля iкон сяяли великi лампади. З пахощами кипариса зливалася лiсова пречудова свiжiсть. Пiсля жаркого дня й важкої курної дороги все це одразу ж навiяло на пана обозного приємний настрiй.

— Ху, та й гарно ж у вас, преподобнi отцi, — промовив вiн, важко вiддихуючись i витираючи шовковою хусткою пiт з лисини. — Тиша, мир i благолiпнiсть.

— Еге ж, — вiдповiв Мельхiседек, — охоронив господь серед бур i напастей сей захисток i притулок благочесних, а скiльки разiв лютi гонителi i на монастир сей, i на життя моє посягали. Та господь почув молитви нашi… Одначе покуштуй, вельможний пане, сього нашого меду: вiн холодний — з льоду.

Мельхiседек подав знак, i служка наповнив важкий срiбний келих, що стояв коло пана обозного.

Мед був такий холодний, що на срiблi келиха навiть виступили росинки.

Пан обозний надпив кiлька ковткiв i, поставивши келих на стiл, сказав, проводячи хусткою по вусах:

— Та це ж липовець! Ге-ге, добрячий! Чи й у Печерах є такий!.. Ну й лiси в вас, угiддя… розкiш!.. — провадив вiн далi, вибираючи з тарiлки жирнi куснi й запиваючи їх медом. — Хлiб скрiзь уродив… проїжджали, милувались усiм… земля обiтована, як здавна прозвали її ляхи… Тiльки от села занедбанi…

— Так, — сумно зiтхнув Мельхiседек. — Кругом благодать i достаток плодiв земних, а несть миру свiтовi; про часи мирнi повсякденно господа бога просимо.

— I господь почув вашi молитви, — вiдповiв пан генеральний обозний. — Чи вiдомо вам про ласкаву iнтерцесiю царицi? Цариця видала ординанс вельможному князевi вчинити у дворi польському як письмову, так i словесну вимогу в такiй силi, щоб православним нi в якому разi нiяких кривд вiд римлян i унiатiв не чинилося; також вона приймає всiх одновiрцiв пiд свiй монарший захист… I король прихилився вухом до премудрих слiв монархинi й видав уже декрет.

— Сподобились почути й побачити його! — радiсно промовив Мельхiседек. — Рачитель i брат во Христi архiєпископ Георгiй прислав нам одразу ж точнi списки з Варшави й сповiстив iще, що його мосць королiвський канцлер, за моїм клопотанням, писав до унiатського єпископа, просячи припинити насильства й вимагаючи покарання винних… Такi ж листи написанi й до їх милостей князiв потентатiв.

— Всюди декрет польський по церквах братiя наша народовi читає, - додав Єлпiдифор. — Радiсть велика й надiя всiх обуяли.

— Люди скрiзь ожили, — палко пiдхопив iєродиякон Аркадiй, — не хочуть слухатись нi двору панського, нi зверхностi унiатської!

При останнiх словах отця Аркадiя пан обозний одсунув вiд себе тарiлку й, пiднiсши догори палець, зауважив повчально:

— Се даремно: паче всього старайтеся, преподобнi отцi, щоб народ слухняним був i бунти проти своїх властей, а також i кровопролиття не смiв чинити.

При цих словах обозного чорнi брови Аркадiя нахмурились, а на смаглявому обличчi Мельхiседека з'явився суворий вираз.

— Хто каже про те, пане обозний, — мовив вiн, зiтхнувши. — Старалися ми досi i в майбутнi часи домагатимемося свого права судом i терпiнням. Аз, грiшний раб, почав уже de fundamentis справу про кривди… Зiгрiваємо ми весь кревний люд словом надiї; та коли б не стало в нього терпiння i повстав би на гнобителiв, то паки реку — i цар небесний не осудив би за це народ свiй великомученицький.

— Воiстину, народ православний український у такiй тут тiснотi й нуждi перебуває, яка була хiба що в часи апостольськi! — скорботно зауважив Єлпiдифор.

— Вiрю i знаю, — погодився обозний. — Але хай не дерзає народ повставати на правителiв своїх: "Несть-бо влади, аще не вiд бога". Та й у розпач йому впадати нема чого, коли такi заходи королiвським двором для захисту вас вiд озлобителiв уживаються. Покладайтеся на протекцiю царицi, подавайте скарги й протести, спокус i погроз не бiйтеся, а народ терпiння й благочестя навчайте.

— Трудимось, ясновельможний пане, в мiру сил своїх. Що не день, то й повертаються до благочестя стародавнi храми нашi.

I Мельхiседек заговорив iз запалом про змiни, викликанi декретом короля в усьому краї Українському.

Аркадiй та Єлпiдифор жваво пiдтримували розповiдь отця iгумена. Схвильовано слухала Дарина iгумена й намiсника, не вiдриваючи очей вiд мужнiх облич воїнiв Христових.

— А чи не знаєте ви, превелебний отче, — звернулася вона до Мельхiседека, коли вiн закiнчив свою розповiдь, — як стоїть справа в жiночому Лебединському монастирi? Чи одвiз послушник Найда мого листа?

— Одвiз, ясна панно, i словом умовляв, бо й там зчинилася колотнеча. Римляни й унiати в багатьох iще страх i сумнiви пробуджують: гомонять, що сейм не затвердить нiколи королiвського декрету.

— Затвердить, у тому сумнiву не майте, — заперечив обозний. — Не токмо Росiя, а й iншi королiвськi двори гноблену православну церкву визнають.

— О, безумству ляхiв немає меж! — зiтхнув отець Єлпiдифор.

— Та якщо вони опиратимуться в своєму безумствi, тим краще буде для нас, — гаряче озвалася Дарина. — Тодi Росiя пошле свої вiйська i збройне примусить ляхiв виконати всi нашi вимоги.

— Те-ге-ге! — розсмiявся обозний. — Гаряча голiвка в тебе, доню… Збройної Державам треба обережно поводитись iз зброєю…

Розмова перейшла на iншi, менш цiкавi для Дарини теми, а тому думки її знову повернулися до Найди, i вона з нетерпiнням почала чекати кiнця трапези.

Але трапезi, здавалося, не буде кiнця. Ченцi вирiшили почастувати на славу вельможного гостя. Страви подавалися за стравами, меди, пиво, вина й усiлякi присмаки з'являлися все в бiльшiй i бiльшiй кiлькостi.

Та все ж таки Дарина дiждалась кiнця.

Обважнiлий i пiдпилий пан обозний пiшов спочити перед вечернею. Дарина ж вiдмовилася вiдпочивати й, за порадою отця iгумена, вийшла в монастирський сад. В душi її таїлася надiя зустрiтися там з Найдою, але сподiванка виявилась марною. Найди не було нiде.

Засмучена й трохи ображена, поволi йшла Дарина дорiжкою густого фруктового саду, що прилягав до монастиря.

В душi її почала розгорятися досада; самолюбство було уражене.

"Вiн повинен був менi розказати хоч би про Лебединський монастир, як виконав моє доручення i в якому станi знайшов черничок… Це обов'язок кожного посланця… Адже там, на хуторi, вiн так турбувався про мене, так просив не ризикувати життям у небезпечнiй дорозi… А тепер наче й дiла йому нiякого немає нi до монастирiв, нi до вiтчизни!.. Чому?.."

— Ох, цi настирливi думки дiймають, як мухи в спасiвку, i нiчим не вiдженеш їх!

Промовивши останню фразу вголос, Дарина боязко оглянулась навкруги, нiби злякавшись, що хтось мiг пiдслухати її; але в саду було тихо й душно, з жарким струменем повiтря долинали звiдкись пахощi меду й резеди. Дiвчина повернула на вужчу стежку помiж широколистими яблунями й сiла на дерновiй лавi: попереду вiдкривалася вузенька прогалина, через яку пролягла глибока долина, вся залита золотим, миготливим блиском.