Останнi орли

— Тому, кажу вам, — провадив Залiзняк, — iдiть у замок; в замку є запас зброї. Берiть звiдти що треба, озброюйтесь, берiть усе своє добро i — гайда до нас у лiси, а там, як прийде час, — у загони, i вперед, на визволення вiтчизни!

— А нашi жiнки й дiти? Хто ж боронитиме їх? — заговорили селяни, що стояли попереду.

— З собою берiть! Тут їм смерть або ганьба, i нiхто не змiг би їх оборонити. Сховаємо їх у лiсах чи переправимо на лiвий берег, а як мине буря, тодi вони спокiйно повернуться у свiй визволений край.

— Згода! Так, батьку! З тобою! Наказуй, що робити! — вiдповiли в один голос селяни.

Залiзняк узявся порядкувати. Вiн одiбрав найкмiтливiших iз гайдамакiв i наказав їм розташуватися на вiдстанi п'яти верст навколо села на сторожi, частину послав разом iз селянами в замок, решту залишив на майданi, для остаточних розпоряджень.

— Ну, пане отамане, а що робитимемо з цим падлом? — звернувся до Залiзняка Неживий, коли останнi накази було вiддано i гайдамаки з селянами подалися в рiзнi боки.

— А що ж, не варто на них часу гаяти, повiсити усiх, та й годi!

— Мабуть, що й так! — погодився Неживий. — Тiльки є тут у мене один, з ним так кiнчати шкода… I заслужив вiн бiльшої кари, та й розпитати його про дещо можна!

— А хто такий?

— Уманський сотник Гонта.

— Гонта? Уманський православний козак?

— Авжеж, православний слуга католика! Таких клятих перевертнiв треба ще гiрше катувати, анiж самих ляхiв.

— Нi, ти цього не кажи! — заперечив Залiзняк. — Iншi — правда, перевертнi — запроданцi лядськi, а Гонта — нi. Я багато вже чув про нього й давно стежу за ним. На нього можна покластися, душею вiн наш!

— А тiлом лядський?

— Головне, друже, душа.

— А якщо душею управляє тiло?

— Тодi, брате, якщо у нього в черепку є хоч краплина мозку, — а всi кажуть, що розумний вiн, як сам Соломон, — то, кажу тобi, само тiло пiдкаже, що пора вже душу до нас повернути.

— А якщо нi?

— Втратимо небагато! Що вiн може про нас розказати? Що бачив нас тут? Ну, так про це й без нього довiдаються ляхи. А якщо нам пощастить перетягти його на свiй бiк, то виграєм багато. Умань у всьому цьому краї найважливiше мiсто… За Гонтою стоять двi тисячi наших рiдних козакiв, якi всюди пiдуть за ним. Ти знаєш, що означає в дiлi перший успiх?!

— Твоя воля, пане отамане! — промовив Неживий, нахиляючи голову. — Роби, як знаєш.

— Гаразд! — Залiзняк потиснув йому руку. — Ти ж тепер кiнчай з цими недовiрками, а я пiду до Гонти. — Залiзняк повернувся й пiшов туди, де сидiв на землi Гонта iз зв'язаними руками й ногами.

Петро давно вже чекав цiєї хвилини й зразу ж пiдiйшов до пана полковника.

Залiзняк надзвичайно здивувався цiй зустрiчi.

— Петро? А як ти тут опинився? Покинув домiвку назавжди?

— Нi, пане отамане, — вiдповiв Петро. — Ще не назавжди: за твоєю порадою кинувся по допомогу.

— Як, невже, проклятий, насмiлився?

— В тiм-то й горе, пане отамане!

Залiзняк з глибоким обуренням вислухав Петрову розповiдь, пообiцяв ще раз навiдатися в село, передав уклiн Прiсi й, попрощавшись з парубком, пiшов до Гонти.

Гонта сидiв похнюпившись i не чув, як пiдiйшов до нього Залiзняк.

— Здоров, пане Гонто! — сказав голосно Залiзняк. Гонта здригнувся й пiдвiв голову.

— Здоров! — вiдповiв вiн коротко, здивовано глянувши на незнайомого козака.

— Багато чув я про тебе, пане Гонто, i давно хотiв познайомитися, але не було нагоди, та ось привiв бог.

— Ну, невдалу ж ти вибрав хвилину, — вiдповiв з кривою посмiшкою Гонта. — Не можу подарувати тобi багато часу… а втiм, сiдай, поговоримо: з добрим чоловiком i перед смертю поговорити любо, а зустрiнемось на тому свiтi колись i закiнчимо бесiду.

— Бог з тобою, пане сотнику, я прийшов наказати, щоб розв'язали тебе. Отаман не знав тебе, але я поручився, i вiн повертає тобi свободу. Гонта глянув з подивом на Залiзняка.

— Гей, хлопцi, розв'яжiть пана сотника й принесiть йому назад його зброю! Гайдамаки, якi стерегли Гонту, вмить виконали наказ Залiзняка. Гонта розправив плечi й пiдвiвся на ноги. Подив змiнився на його обличчi виразом найщирiшої радостi й подяки.

— Ху, ти, — промовив вiн, вiддихуючись. — А я вже й надiю втратив! А знаєш, брате, приємно вдруге на свiт народжуватись! Ха-ха! Одначе я тобi й не подякував, спасибi, друже! — вiн з почуттям потиснув Залiзняковi руку. — Спасибi! Тiльки от, даруй, пане-брате, не знаю нi iменi твого, нi прiзвища.

— Максим Залiзняк.

— Залiзняк? — Гонта здивовано вiдступив на крок. — Залiзняк? То це ти Максим Залiзняк?

— Я самий, а ти, мабуть, гадав, що вiн на лисого дiдька схожий?

— Ну, спасибi ж тобi, пане-брате! — з щирим почуттям промовив Гонта, ще раз потискуючи Залiзняковi руку. — Нехай господь i менi подарує нагоду колись вiддячити тобi!

— За цим дiло не стане! — весело вiдповiв Залiзняк. — Настають такi часи, коли, може, не одну сотню дукатiв пообiцяють за мою голову ляхи й не одну шибеницю приготують для мого тiла. То в разi чого… гм… якщо тобi трапиться стерегти мене, може… випустиш… Га?

Гонта опустив голову, й густий рум'янець виступив на його смаглявих щоках.

— Ну, та що там ще загадувати, — провадив весело Залiзняк, поклавши руку на плече Гонти. — Ходiм лишень та краще вип'ємо чарку за твоє народження. Я ж тепер i сам не знаю, чи повитухою, чи хрещеним батьком тобi доводжусь. Гей, хлопцi, несiть нам найкращого меду з панського льоху!

Вiн обняв Гонту за стан i повiв майданом.

Через пiвгодини вони сидiли вже в просторiй хатi за накритим чистою скатертиною столом. На столi перед ними було розставлено хлiб, сир, сметану, яйця, два олов'янi пугари й дорогий срiбний дзбан, повний темного запашного меду.

Коли вони попоїли, Залiзняк налив у пугари меду, подав один з них Гонтi й, цокнувшись, звернувся до нього з запитанням:

— Ну, пане сотнику, куди ж ти тепер подасися?

— Куди ж? До своєї сотнi, в Умань!

— Гм… — Залiзняк повiв бровою. — Ну, то я проведу тебе, менi теж по дорозi, а то коли б ти часом не попався знову гайдамакам. Налетiли вони хмарами, а вашого брата, надвiрних козакiв, ненавидять ще дужче, нiж ляхiв.

Залiзняк замовк на мить i пильно глянув на Гонту, Гонта понуро мовчав.

— Воно, правда, не можна вину класти на них за це, — провадив далi Залiзняк. — В той час, коли вони вiддають життя за вiтчизну, — ви одгулюєтесь пiд панською ласкою, служите ненависним гнобителям-ляхам!

Останнi слова Залiзняковi прозвучали особливо в'їдливо й презирливо. Гонта мовчав похнюпившись; на хвилину в хатi запанувало напружене мовчання.

— Тяжкi слова твої, пане полковнику, — заговорив нарештi Гонта, пiдводячи голову. — Багато в них правди, але багато й гiркоти зайвої, несправедливої… Не тiльки гайдамакам дорога вiтчизна, не тiльки в них болить за неї серце. Та не всi люди однiєї кондицiї. Добре йти в гайдамаки тому, в кого немає нiчого, крiм буйної голови, а в кого сiм'я?..

— Чим же заважає сiм'я? Хiба не було на Українi сiмейних козакiв?

— Козакiв, а не гайдамакiв, котрi гасають зграями, як вовки, лише для того, щоб помститися тому чи тому пановi! Пане полковнику, вони звитяжцi, i кожен з нас вважає їх за найславнiших дiтей вiтчизни, тiльки ж усякий чоловiк розумiє, що з їхньої помсти не вийде нiчого, крiм нових жертв.

Залiзняк нахмурився.

— Тому й не виходило досi нiчого, — промовив вiн гнiвно, — що не знаходилося того, хто об'єднав би їх усiх, а якщо знайдеться, тодi ця страшна сила обрушиться своєю жахливою помстою не на окремих панiв, а на всю Польщу, на весь її державний лад.

— Ех, пане полковнику, — вiдповiв, зiтхнувши. Гонта, — повiр менi, не тiльки тобi спадало це на думку, та батогом обуха не переб'єш: хоч би й усi гайдамаки об'єдналися, то нiчого б не вийшло, бо не той, пане-брате, тепер час.

— Чим же теперiшнiй час гiрший за попереднiй? Вiн кращий, — присягаюся, кращий у сто крат! — вигукнув Залiзняк i заговорив iз запалом, присуваючись до Гонти: — Послухай мене, остання година Польщi вже вдарила на небесах, i справедлива вiдплата за дику сваволю її панства вже ось-ось має звершитися. Над нею сидять три сусiди, й кожен тiльки й думає про те, який би урвати собi шматок. Ждуть тiльки нагоди, щоб кинутися.