Останнi орли

— Ну що ж, катуй i свого, — промовив вiн нарештi, гордо кидаючи на Неживого сповнений зневаги погляд. — Досi ми знали, що гайдамаки служать оборонi православних од ненависних ляхiв; а тепер знатимем, що гайдамаки, як розбiйники, катують кожного, хто попадеться, хоч i свого!

— Свогої — злобно перебив його Неживий. — Ха-ха-ха! Оце так свiй! Од таких своїх ще гiрше трiщить наша шкiра!

— Ти можеш катувать мене, бо я тепер у твоїй владi, а ганьбити не смiй, — вiдповiв Гонта похмуро, i в очах його блиснув недобрий вогник. — Ще од моєї руки не трiщала нiчия шкiра: я фундатор святої церкви й оборонець благочестя!

— Га, оборонець! А до панiв у надвiрну мiлiцiю ти чого пiшов? Щоб обороняти благочестя наше?

— Я служу в князя у мiськiй мiлiцiї як оборонець Уманi, не бiльше!

— Ха-ха-ха! Спiвай пiснi кому хочеш, а мене не одуриш! Зв'язати його й поставити коло нього сторожу.

Гайдамаки скрутили Гонтi за спиною руки й одтягли його набiк. Петро, стоячи за кiлька крокiв вiд Неживого, чув цю розмову; щось вабило його серце до Гонти, а тому страшна i, як йому здавалося, несправедлива ухвала отамана вразила й дуже засмутила його. Не знаючи, як i чим допомогти козаковi, Петро безпорадно озирався навколо, коли нараз перед ним виросла велетенська постать диякона.

— Здоров, пане-брате! — промовив вiн, плеснувши Петра закривавленою рукою. — Це ти привiв наших?

— Я!

— Оце добре! Коли б не вони, то ми б телiпалися вже тут на мотузках! I як у такому пеклi ти вчасно згадав про це? Ех, брате, i чого тобi потiти за плугом? До нас би йшов! Був би з тебе добрий козак!

Петро зашарiвся.

- Їй-богу, плюнь на все! Де наше не пропадало! — провадив далi диякон. — Що, згода?

— Про це потiм, — ухильно вiдповiв Петро. — А ти вже чув: пан отаман звелiв зв'язати Гонту й намiряється закатувати його?!

— Так йому, собацi, й треба!

— Що ти! — перебив його Петро. — Та вiн же наш!

— Ге, наш! Знаємо ми таких наших! — Диякон махнув рукою й пiшов далi. Тим часом гайдамаки й селяни швидко виконували наказ Неживого: церкву оточили подвiйним рядом сторожi, iз закиданої ями витягли священика, який уже ледве подавав ознаки життя, й однесли в одну з сусiднiх хат. Нещасних селян, засiчених катами, попiдводили, й тих, котрi ще були живi, однесли набiк, де їх заходилися приводити до пам'ятi; мертвих же, — а їх була бiльшiсть, — поклали на церковному цвинтарi. Очистивши майдан, гайдамаки взялися до роботи. Забили в землю цiлий ряд гострих паль, розпалили кiлька вогнищ, поставили шибеницю.

I ще не встигли вони скiнчити свої приготування, як почали повертатися тi, що кинулися наздоганяти жовнiрiв. Незабаром на майданi зiбралася сила людей.

— Ну що, хлопцi, всiх переловили? — спитав їх Неживий.

— Нi, батьку! — вiдповiли ватажки кiлькох загонiв, якi вiдрядженi були в рiзнi напрямки. — Багатьох пiймали, а багато й повтiкало.

— Ну, а ксьондзи i пан?

— Саме їх i не впiймали, десь поховалися. Винишпорили скрiзь!

— Ех ви! — Неживий махнув рукою. — Не гайдамачити вам, а пiр'я дерти в запiчку. З-пiд самого носа тiкали, гаспиди, а ви й не догнали! Самих би вас повiшати отут перед добрими людьми!

Мовчки стояли вони похнюпившись i слухали грiзнi слова отамана, коли раптом у заднiх рядах гайдамакiв, що оточували майдан, почувся рух i вiтальнi вигуки.

Петро оглянувся й побачив, що на майдан виїхав якийсь значний запорожець, оточений козаками.

Зiркi Петровi очi одразу впiзнали в ньому Максима Залiзняка. Серце його радiсно забилося.

— Залiзняк! Ось хто дасть усьому лад i пораду!

Усi одразу впiзнали Залiзняка. Шапки злетiли вгору, i натовп загомонiв вiтаннями.

Майданом поволi їхав верхи на конi Залiзняк, уклоняючись на всi боки селянам i гайдамакам, якi махали йому шапками. Доїхавши до середини майдану, вiн злiз з коня, пiдiйшов до Неживого й тричi поцiлувався з ним, а потiм обернувся до гайдамакiв i гучним голосом промовив до них:

— Здоровi були, дiтки! А що поробляєте?

— Сiємо, батьку! — вiдповiло йому зразу багато голосiв.

— Сiєте! Час уже й жати: жито виколосилось!

— Та ось i жнемо потрошку.

— Це не жнива, а прополювання! Треба всiм у ряд ставати та разом з божою помiччю.

— Ми готовi. Починай, батьку, зажинки! — загомонiли на вiдповiдь радiснi голоси.

— I почнемо! — голосно промовив Залiзняк, обводячи натовп орлиним поглядом. — Треба тiльки благословитися та серпи нагострити…

— Гострi! Всяке стебло перехоплять! Ось тут наскочили на будяки — вирвали.

— З корiнням?

— Ге, ось в тiм-то й бiда, що хлопцi гав наловили, — понуро сказав Неживий. — Одного ксьондза з челяддю тут, у церквi, застукали, ну, оно й оточили сторожею, — вiн показав на церкву. — А всi ляхи, що на майданi були, тiльки-но почули тупiт наших коней, кинулися навтiкача… А поперед усiх тiкав пан хорунжий. Ну, мої хлопцi полетiли навперейми, ловили, ловили, та головних i не впiймали.

— А хто тут був?

— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький, протопоп Гдишицький i пан комiсар тутешнiй, хорунжий Голембицький.

— Ге, дiти, шкода, та ще й дуже! — скрикнув Залiзняк i кинув вiд досади шапку на землю.

— Та цей же Мокрицький i Гдишицький найлютiшi вороги нашi й гнобителi, а Голембицький — хоч i молода шельма, та вредна! От їх би сюди на палi! Ех, ви! Щоб таких гадин з рук випустити!

Гайдамаки нiяково мовчали.

— Та вони зараз же наберуть у сусiднiх панiв замкових команд i налетять сюди на розправу, — говорив Залiзняк. — Голембицький той боягуз, а Гдишицький та Мокрицький лютiшi за найлютiшого звiра, їм би тiльки пiдмогу, то вони помстяться!..

— Ой батечку, що ж нам робити? Порятуй! — заговорили селяни, проштовхуючись крiзь ряди гайдамакiв i виступаючи наперед.

— А що ж ви думали тодi, як вступали в боротьбу з ляхами та ксьондзами? Адже те, що повтiкали ксьондзи, нiчого не мiняє. Однаково всiх би ляхiв ви не передушили, хтось би утiк та й переказав кому слiд; а коли б навiть i нiхто не втiк, то офiцiал митрополита унiатського не голка, одразу б кинулися шукати його. Ну й вiддячили б вам…

— Що ж нам робити, батьку, як вiдстояти церкву? Як урятувати себе?

— Ось поїдете ви — i налетять пани.

— Ой налетять, як вороння на падло!

У натовпi почулися зiтхання, стогiн i зойки.

— Ой пропали ж ми, пропали навiки! — заголосили жiнки.

— Слухайте ж! Якщо хочете моєї поради, то не плачте й не голосiть, а слухайте мого слова! — пiдвищив голос Залiзняк, i всi навколо замовкли.

— Хоч би ми тут зосталися й зимувати з вами, то церкви вже вам не вiдстояти! Самi знаєте, коли в нiй ксьондз одслужив мшу, — церква вже прилучена до унiї.

— Що ж, батьку, невже нам вiддати її ляхам? — почулися з натовпу несмiливi голоси.

— Спалити! — бовкнув диякон, гнiвно стрiпуючи своєю розкудланою головою. — Якщо не нам, то й не їм! Залiзняк озирнувся в його бiк.

— Правдиве слово: спалити церкву та й спекти в нiй проклятих ляхiв, якi зазiхнули на наш убогий храм… Не тужiть, дiти, настане час, — а вiн уже близько, — i засяють на нашiй землi сотнi й тисячi благочесних церков.

— Правда, батьку! Добре! Слушно! Спалити церкву! Не вiддавати ляхам! — закричали кругом гайдамаки.

— А вам, дiти мої, - провадив далi Залiзняк, звертаючись до селян, — скажу я коротко: якщо хочете дожити до того щасливого часу, коли Україна виб'ється з-пiд лядської кормиги, то йдiть до нас у байраки й лiси. Що вас тут чекає? Налетять ляхи: половину з вас перекатують, поглумляться з жiнок, а другу половину, потрiбну їм для обробiтку землi, повернуть у таку неволю, що її не знесли б i воли пiд'яремнi. Тому, кажу вам, iдiть до нас! Вже увiрвався терпець по всiй Українi. Усi вирiшили або вмерти, або звiльнитися од ляхiв i запанувати в своїй хатi. Запорожцi пiднялися, звiдусiль збираються брати, i сором, i ганьба тому, хто не стане на оборону вiтчизни в цей час!

— Орел! Слово сказав, як у око влiпив! — перебили Залiзнякову мову вигуки гайдамакiв.