Жак фаталiст i його пан

Жак: Згода, алеж ви не будете такі жорстокі...

Пан: Погодься принаймні, що ти цього заслуговуєш.

Жак: Згоден. Але попри це все ви подивитеся на годинник, щоб знати, котра година, візьмете понюшку табаки, ваше роздратування уляжеться, і ви будете продовжувати свою історію.

Пан: Цей шалапут витіває зо мною, що йому захочеться...

Кілька днів по цій розмові з кавалером він прийшов знову до мене; у нього був вигляд переможця.

— А що, друже, — сказав він мені, — може, ти й наступного разу будеш сумніватися у правильності моїх передбачень? Я ж тобі виразно сказав, що сила по нашому боці: ось тобі лист від милої, так, лист, лист від неї...

Лист був дуже ніжний, сповнений закидами, наріканнями й іншим подібним; і я знову почав учащати до їхнього дому.

Читачу, ти зупинився й не читаєш далі. Що тобі? Ага, здається, я тебе розумію: ти хотів би почитати цей лист. Пані Ріккобоні* не завагалася б показати його тобі. Я переконаний, що ти шкодуєш і за тим листом, який пані де Ляпоммре продиктувала тим двом побожним. Хоч той лист було багато важче написати, ніж Аґатин, і хоч я зовсім не схильний перебільшувати можливості свого таланту, я все таки якось упорався б з ним; але лист не був би оригінальний. Вийшло б те саме, що з пишною промовою Тіта Лівія в його «Історії Риму»* чи кардинала Бентівольйо в його «Фляндрських війнах».* Їх читають з приємністю, але вони руйнують ілюзію. Історик, який приписує своїм персонажам промови, яких вони не виголошували, може з таким самим успіхом приписувати їм вчинки, яких вони не робили. Тому я прошу тебе не наполягати на цих двох листах і читати далі.

Пан: Вони хотіли допитатися в мене, чому я зник; я відповідав, що спало мені на думку, і вони вдоволилися тим, що я їм казав. А поза тим усе пішло знову так, як було й раніше.

Жак: Тобто ви продовжували далі викидати гроші, а ваші любовні справи лишалися майже на тому самому місці.

Пан: Кавалер допитувався в мене, як справи, і видно було, що це його дедалі більше непокоїло.

Жак: І цілком можливе, що непокоївся він зовсім щиро.

Пан: Чому ти так думаєш?

Жак: Чому? Тому що...

Пан: Ну, говори ж далі.

Жак: Ні, я стримаюся: хай скаже сам оповідач.

Пан: Я бачу, що моя наука пішла тобі на користь, і це тішить мене... Одного дня кавалер запропонував мені прогулянку, щоб ми могли поговорити без свідків. Ми вирішили перебути цілий день за містом і раннім-ранком вирушили в дорогу. Потім пообідали в придорожньому заїзді, там таки й повечеряли. Вино було чудове, ми пили багато і розмовляли про політику уряду, про релігію, оповідали любовні історії. Ще ніколи кавалер не виявляв до мене стільки довір'я і дружньої одвертости; він розповідав мені всі пригоди свого життя з неймовірною одвертістю, не приховуючи від мене ні доброго, ні злого. Він пив, обнімався зо мною, плакав від розчулення; я й собі пив, обнімався з ним, плакав від розчулення. У всій його поведінці в минулому, як він запевняв, не було жодного поганого вчинку, крім одного, що його він ніколи не може собі пробачити, так що й каратиметься з нечистим сумлінням до самої смерти.

— Кавалере, розкажи мені по щирості все, як своєму другові, і тобі полегшає. Ну ж бо, про що йдеться? Можливо, про дрібну помилку, значення якої ти перебільшуєш з властивою тобі делікатністю?

— Ні, ні, — скричав кавалер, опустивши голову на руки й закриваючи від сорому обличчя. — Це остання гидота, непрощенна гидота. Чи ти повіриш, що я, кавалер Сент-Уен, обдурив, тільки подумай, — обдурив свого друга?

— І як це сталося?

— Гай-гай, ми бували з ним в одному домі, він і я, як ми з тобою. І була там молода дівчина, як панна Аґата. Він закохався в неї, тим часом як вона полюбила мене. Він руйнувався, витрачаючись на неї, а я користувався її прихильністю. І я ніяк не міг набратися мужности, щоб відкрити йому очі. Але щойно мені трапиться зустрітися з ним, я йому все розповім. Ця страшна таємниця, яку я ношу в глибині свого серця, пригноблює мене; це такий тягар, якого я категорично мушу позбутися.

— І добре зробиш, кавалере.

— Ти радиш мені так зробити?

— Раджу тобі беззастережно.

— А що ти думаєш, як подивиться на справу мій друг?

— Коли він твій друг і йому не бракує почуття спра-ведливости, він знайде виправдання для тебе в собі самому; він буде зворушений твоєю щирістю й каяттям; він кинеться до тебе в обійми з розпростертими руками; він зробить так, як зробив би я на його місці.

— Ти в цьому переконаний?

— Так, переконаний.

— І так повівся б ти сам?

— Я в цьому не сумніваюся...

Миттю кавалер підвівся і, з повними сліз очима й розпростертими руками, кинувся до мене, кажучи:

— Мій друже, обніми мене.

— Як, кавалере, — питаю я йото, — виходить, це ти? Я? Та шльондра Аґата?

— Так, мій друже. Я не наполягаю, щоб ти дотримував слова, твоя воля діяти, як тобі до вподоби. Коли ти думаєш так, як і я, що мої вчинки непрощенні, не прощай мені; підведися, залиши мене, поклади назавжди зневагу на мене і покинь мене в моєму болі й соромі. О, мій друже, якби ти знав, як безмежно заволоділа ця злодюжка моїм серцем! Я народився чесною людиною, і тепер можеш собі уявити, як я мусів страждати від тієї ганебної ролі, до якої я сам себе принизив! Скільки разів я відводив від неї очі, щоб, зідхаючи від сорому за її й свою зраду, зупинити їх на тобі. Просто не можу збагнути, як могло статися так, щоб жодного разу ти цього не помітив...

Тим часом я застиг у непорушності, як кам'яний стовп, ледве сприймаючи щось з того, що говорив кавалер. Я лише вигукував:

— Ах, негідниця! Ах, кавалере, ти, ти, мій друг!

— Так, я був твоїм другом і є ще ним далі, тому що посідаю одну таємницю, з допомогою якої можу вирвати тебе з пут цієї потвори; це таємниця — більше її, ніж моя. Особливо великого розпачу завдає мені думка, що ти не зміг домогтися від неї нічогісінько, що могло б відшкодувати тебе за все те, що ти зробив для неї...

(Тут Жак почав сміятися й підсвистувати).

— Алеж це з «Істина в вині» Колле...*

Читачу, ти сам не знаєш, що кажеш. Пнешся удавати з себе мудрого, а говориш дурниці. У вині так мало істини, що, зовсім навпаки, треба було б сказати: у вині фальш. Але я дозволив собі нечемність супроти тебе; мені дуже прикро, і я прошу ласкаво вибачити мені.

Пан: Мій гнів поволі улігся. Я обняв кавалера; він повернувся знову на своє місце, сперся ліктями на стіл і закрив очі стисненими кулаками, не насмілюючися глянути мені в очі.

Жак: Він був глибоко засмучений, і ви, в доброті своїй, потішали його?.. (Жак свиснув ще раз).

Пан: Найкращий вихід з становища, як мені здавалося, був у тому, щоб обернути справу на жарт. І на кожне моє веселе слово кавалер відповідав:

— Нема в світі другої такої людини, як ти; ти неповторний; ти у сто разів ліпший від мене. Я сумніваюся, чи в мене вистачило б шляхетности або й сили волі пробачити тобі таку образу, а ти жартуєш, це щось безприкладне. Мій друже, що я міг би зробити таке, щоб загладити свою провину?.. Ах, ні, ні! Таке ніколи не можна забути! Ніколи, ніколи я не зможу забути ні свого злочину, ні твоєї сердечности. Це два рубці, що закарбувалися глибоко тут. Один з них я згадуватиму, щоб зневажати себе, другий — щоб захоплюватися тобою і подвоїти мою приязнь до тебе.

— Годі бо, кавалере, забудьмо про це, ти перебільшуєш як стосовно себе, так і щодо мене. Випиймо за твоє здоров'я. А то за моє, кавалере, коли не хочеш, щоб ми пили за твоє...

Кавалер поволі заспокоївся. Він оповідав мені всі подробиці своєї зради, обкладаючи себе найобразливішими епітетами, ганьбив на чім світ стоїть і дочку, і матір, і батька, й тіток, і всю родину, яка, за його словами, була зборищем потвор, не гідних мене, але таких, як він сам. Це його власні слова.

Жак: Через це я й раджу всім жінкам ніколи не пускати в ліжко таких, що впиваються. І вашого кавалера я зневажаю стільки ж за невміння тримати язик за зубами у любовних справах, як і за зрадливість у дружбі. Але, до дідька, йому ж вистачало... лише бути порядною людиною і відразу сказати вам... Ні, пане, вважайте, що я наполягаю на тому, що він негідник, безнадійний негідник. Я ще не знаю, як це скінчиться, але боюся, що він, розкриваючи обман, обдурить вас ще раз. Звільніть мене, звільніть якнайшвидше себе самого від цього заїзду й від товариства того чоловіка...