Жак фаталiст i його пан

Тут Жак вхопився за свою баклагу, забувши, що в ній нема ні зілля, ні вина. Його пан засміявся, а Жак закашлявся на добру чверть години без упину. Його пан дістав годинник та табатирку і вів далі свою історію, яку на твоє бажання, читачу, я можу перервати; бодай тільки для того, щоб розгнівати Жака, довівши йому, що він помиляється, коли думає, що там, угорі, записане, ніби хтось має лише йому перебивати розповідь, але ніколи й ніхто не перебиватиме його панові.

Пан (до кавалера): Після того, що ти мені тут розповів, я сподіваюся, ти вже не підеш до них.

— Я! Щоб я пішов до них?.. Одне лише доводить мене до розпачу: розірвати з ними, належно не помістившися. Вони зрадили, водили за носа, виставили на глум і обібрали чесного чоловіка; вони насміялися з пристрасти й слабости іншого чесного чоловіка, — бо я насмілююся ще вважати себе таким, — щоб поставити його в таке жахливе становище; вони посіяли ненависть між двома друзями, яка могла дійти до того, що вони могли знищити один одного. Бо признайся, дорогий мій: якби ти постеріг мою негідну поведінку, ти теж... можливо, поклав би такий гнів...

— Ні, справа не зайшла б аж так далеко. Чому й заради чого? З-за хибного кроку, від якого ніхто не може бути гарантований? Хто вона, моя жінка? А якби й так? Моя дочка? Ні, якась нікчемна хвойда; і ти можеш припускати, щоб з-за нікчемної хвойди... Годі, мій друже, забудьмо про це, ліпше випиймо. Аґата молода, жвава, біленька, повна, пухка. У неї ж туге тіло? І ніжна шкіра?.Чиста насолода бавитися з нею, і я уявляю собі, що в її обіймах ти був такий щасливий, що не мав часу думати про своїх друзів.

— Певне, що чар молодої дівчини й насолода посідати її можуть зменшувати «провину, бо якби не це, не було б на всьому світі злочинця, більшого від мене.

— Ах так, кавалере, тоді повернімося назад: я унедійснюю своє примирення з тобою і готовий буду забути твою зраду лише при одній умові.

— Говори, мій друже, наказуй, вимагай; кинутися мені через вікно, повіситися, втопитися, загнати оцей ніж у груди?..

І в ту ж мить кавалер схопив ніж, що лежав на столі, розстебнув ковнір, одгорнув сорочку і з божевільно застиглими очима приставив правою рукою ніж сторч до грудей при лівій ключиці, ніби лише тільки й чекаючи на моє слово, щоб за античним зразком відправити себе на той світ.

— Не про це зовсім ідеться, кавалере, кинь геть той огидний ніж.

— Ні, не кину його, бо на ліпше не заслужив; дай лише знак!

— Кинь геть той огидний ніж, говорю тобі, я не вимагаю за відпущення твоїх гріхів такої дорогої ціни...

А тим часом ніж і далі був приставлений до грудей при лівій ключиці; я схопив його за руку, вирвав йому з рук ніж і кинув його геть, а потім, наближаючи пляшку до його склянки й наливаючи повну, сказав йому:

— Випиймо спочатку, а потім ти дізнаєшся з якою жахливою умовою я пов'язую своє пробачення. Кажеш, Аґата дуже принадна, темпераментна?

— Ах, мій друже, якби ти переконався в цьому на власному досвіді, як я!

— Ось послухай: хай принесуть нам пляшку шампанського, і тоді ти опишеш мені одну з ночей з нею. Відпущення гріхів, чарівний зраднику, чекає тебе на кінці цієї історії. Отож, починай; чи ти не чуєш мене?

— Я тебе чую.

— Вважаєш, що моя вимога занадто сувора?

— Ні.

— Ти замріявся?

— Я мрію.

— Скажи, чого я вимагав від тебе?

— Опису однієї з моїх ночей з Аґатою.

— Так.

Тим часом кавалер зміряв мене очима від голови до ніг, розмовляючи ніби сам з собою: «Приблизно той самий зріст, майже той самий вік; а як і є якісь різниці, то при відсутності світла, при переконанні, що прийду саме я, вона нічого не помітить...»

— Але, кавалере, над чим так замислився? Твоя склянка повна, і ти ще не почав оповідання!

— Думав я, мій друже, думав, та й надумав: обніми мене, ми помстимося, помстимося за обох. Це буде підступ з мого боку, може, не гідний мене, але гідний тієї потвори. Ти вимагаєш історії однієї з моїх ночей з нею?

— Так. Гадаєш, вимагаю занадто багато?

— Ні, але якби, замість опису однієї ночі, я допоміг тобі самому перебути з нею ніч?

— Було б ще ліпше.

(Тут Жак знову підсвиснув).

Кавалер відразу ж витяг з своєї кишені два ключі, один маленький, другий великий.

— Малий, — пояснив він мені, — від вхідних дверей з вулиці, а великий — від Аґатиного передпокою. Обидва до твоїх послуг. Тепер поясню тобі, як я робив щодня приблизно протягом шести місяців, а ти відповідно до цього пристосуйся. Її вікна, як ти знаєш, виходять на вулицю. Я проходжуюся по вулиці, поки бачу в неї світло. Виставлений назовні горщик з квітами — умовний знак, що все в порядку. Тоді я наближаюся до вхідних дверей, відкриваю їх, вхожу й замикаю знову; іду якомога тихше східцями вгору й повертаю в маленький коридорчик праворуч. Перші двері ліворуч у цьому коридорі, як ти знаєш, її двері. Я відкриваю ці двері великим ключем, заходжу до маленької ґардероби, що праворуч, і там знаходжу маленьку нічну свічку, при світлі якої зручно собі роздягаюся. Дверей до своєї кімнати Аґата умисне не причиняє щільно; я вступаю до кімнати і знаходжу її в ліжку. Зрозумів усе?

— Зовсім добре.

— Тому що опостінь завжди хтось є, ми мовчимо.

— А крім того, мені здається, ви зайняті приємнішою роботою, ніж базікання.

— На випадок небезпеки, я можу вистрибнути з ліжка і замкнутися в ґардеробі, одначе в цьому ніколи не було потреби. У переважній більшості випадків ми розлучалися перед четвертою годиною ранку. Коли ж траплялося довше бавитися чи то відпочивати, ми вставали з ліжка разом. Вона виходила до своїх, я лишався в ґардеробі: одягався, читав, відпочивав, чекаючи тієї години, коли можна вийти. Тоді я виходив, вітався, обнімався з усіма, наче б щойно до них прибув.

— Вона чекає тебе й цієї ночі?

— Вона чекає мене щоночі.

— І ти відступаєш мені своє місце?

— Від щирого серця. Якби ти, одначе, хотів самої розповіді про одну ніч, мені це не становило б трудности. Але мені хотілося, щоб...

— Говори до кінця. Можуть бути якісь дрібниці, у яких я не хотів би тебе зв'язувати.

— Я хотів би, щоб ти лишився в її обіймах до ранку, а я прибув би, щоб застукати вас.

— О, ні, кавалере, це вже занадто підступно.

— Занадто підступно? Я мав на мислі інше, ніж ти думаєш. Перед тим я роздягнувся б у ґардеробі.

— Іди геть, кавалере, ти занадто розфантазувався. Та, до речі, це ж і не можливе: коли ти віддаєш мені ключі, ти не зможеш пізніше увійти сам.

— Ах, мій друже, ти таки придуркуватий.

— Але не дуже, як мені здається.

— А чом би не увійти нам до дому удвох разом? Ти підеш до Аґати, а я лишуся в ґардеробі, доки ти даси мені знак, на який ми умовимося.

— Слово чести, це вигадане так дотепно, так несамовито, що небагато бракує, щоб я погодився. Але, кавалере, як усе взяти добре на розум, я радше волів би залишити цю кумедію на котрусь з наступних ночей.

— Ах, розумію: ти комбінуєш, щоб розтягнути нашу помсту на кілька разів.

— Як тобі це до вподоби?

— Без жодного застереження.

Жак: Ваш кавалер зовсім забив мені баки. Я уявляв собі...

Пан: Ти уявляв?..

Жак: Ні, мій пане, прошу продовжувати далі.

Пан: Ми пили, вигадували тисячі дурниць: і на найближчу ніч, і на наступні, і на ту, коли Аґата опиниться між кавалером і мною. Кавалера опанував настрій чарівної пустотливости, і зміст наших розмов був аж ніяк не сумний. Він приписував мені до найменших подробиць правила поведінки вночі, які сповна дотримати було б не так то вже й легко; але по багатьох ночах, непогано проведених раніше, я міг на першу цю ніч ні в чому не по ступитися кавалерові, хоч і які дива він розповідав про свою винахідливість. Потім пішла мова з безконечними подробицями про таланти, вправність і принади Аґати. Кавалер умів з неймовірним мистецтвом поєднати оп'яніння від вина й івід розмов про любовну пристрасть. Нам тільки й здавалося, що час до початку нашої пригоди, чи помсти, наближався дуже повільно. Тим часом ми встали з-за столу, і кавалер оплатив рахунок; це сталося, мабуть, перший раз за все його життя. Ми сіли до коляси, бувши обидва п'яні; а наш кучер і слуги були ще п'яніші від нас.