Смерть Верgiлiя

— Плотія Гієрія! — мовив він чемно, як і належиться, адже доти ніколи її ще не бачив.

Вона похилила чоло, ніби вітаючись, і коси її заіскрилися, наче всіяне зорями небо, а тоді, хоч обох відділяла чимала відстань, вони подали одне одному руки і стисли їх гаряче й щиро — так, що від нього до неї й від неї до нього заструменіли потоки його і її життів. Але це могла бути й мана, і він запитав, щоб упевнитись:

— Що тебе привело сюди — просто випадок?

— Ні, — відповіла вона, — нас доля з’єднала водно ще на самім початку.

Водно поєдналися руки, долоні його вже завмерли в її, долоні її — у його, й уже важко було розрізнити, де з них чиї, але відповідь ця — адже він, ніби й сам розгалузившись кроною в’яза, ще й обхопити спромігся грайливими пальцями квіти й плоди, що всипали все дерево, — відповідь ця його не вдовольнила, і довелося провадити далі:

— Але ж родом ти з іншого дерева і, щоб дістатись до цього, шлях подолала ти довгий.

— Пройшла я крізь дзеркало, — була йому відповідь, і нею він мусив-таки вдовольнитися.

Так, пройшла вона дзеркало, вона вийшла із дзеркала, що подвоює світло, і корені променів з подвійною силою проникали у глиб, аж до джерел неподільної долі, щоб із них знову пробитися вгору, до нового єдинобагатства, до нової багатоєдности, до нового творення. О диво чудовне земної твердіні! Водночас панував там і полуденок, і вечір, перевальцем, неквапно блукали там череди, над дзюркотливим струмком там стояли воли, понахилявши голови, і стікала вода їм із морд і язиків; о, вдвох вони, взявшись за руки, мандруватимуть там, де густі верболози, де луги соковиті, де прохолодні джерела…

— Ти повернулася, Плотіє, щоб іще раз поему послухати?

Нарешті всміхнулася Плотія — всміхнулась повільно-повільно: спершу щось промайнуло в очах, ковзнуло до трепетно-ніжних скронь — ніби щоб не забути й про ніжні прожилки, які там проступали під шкірою, — й так само повільно-повільно, сливе непомітно передалося вустам, що затремтіли, немов від цілунку, а вже потім розкрилося в усмішці, оголивши окрайок зубів, кістяка цей окрайок кольору слонової кости, цей окрайок земного кряжу в людині. Й усмішка так і зосталася, так і завмерла на лику, ніби прибившись до наземного берега, до берега вічности, і була вона мов мерехтіння сріблясто-безкрайого моря під сонцем, а тоді мерехтіння обернулось на слово:

— Я хочу з тобою лишитись — назавжди, навіки.

— Лишайся зі мною, о Плотіє, я ніколи тебе не покину, я завжди берегтиму тебе.

Так він благав її і від щирого серця заприсягався їй, і слова його враз і збувалися, бо наступної миті Плотія, не ступивши і кроку, все ж опинилася ближче до нього, і кінчики віття розлогого в’яза торкнулись її плеча.

— Зостанься й спочинь трохи, Плотіє, спочинь у моєму затінку.

Слова ці і склали, й промовили власні вуста його, а здалось, ніби їх проказав цей розгілчастий в’яз, що, жінки торкнувшись, набув дивовижного дару мови. Тож Плотія, цілком природно, припала обличчям до крони й у відповідь прошепотіла:

— Ти — рідний край мій, домівка моя — твій затінок, що мене сповиває спокоєм.

— Плотіє, ти — рідний край мій, домівка моя, і я, спокій твій у собі відчуваючи, навіки в тобі спочиваю.

Вона сіла на скриньку, і, попри трепетну легкість її, під якою ані на йоту не прогнулася шкіряна накривка, руки її так міцно, так нерозривно сплелися з руками його, що він, ощасливлений, відчув під своїми пучками м’які її риси, коли вона, як доти хлопчик, сховала обличчя в його і своїх долонях. Вона так і сиділа — сиділа під склепінням тінистої крони, і обоє проймалися єдністю цього буття, що виростала із сплетених рук і повнилась чимось глибоким, незмінним, хоч поки що був це лиш подих передчуття й відчуття чогось багатого й вічного. Та хоч яке нерозривне було це сплетіння, в якому зливалися подих і кров, зливалися їхні буття, раб безперешкодно ступив поміж них, перетнув їхню єдність, так ніби й сам він, і їхні руки були просто безплотним етером. Чи не надумав він їх розлучити? Марна праця! Їхні руки і далі були одна в одній, вони вже злилися, зрослися, вони злютувались водно, злютувались навіки, і навіть той перстень на пальці у Плотії став уже спільним пожитком їхніх поєднаних рук, що втратили власні обриси. Отже, раба пора вже приструнчити, він і Плотію он заслонив уже вкотре, і вона йому так і сказала:

— Іди собі, йди і залиш нас самих; нас уже й смерть не розлучить.

Але раб не послухався й так і стояв поміж ними; ба більше, він нахилився до нього й сказав у його нашорошене вухо:

— Немає тобі вороття; й остерігайся тварин!

Яких тварин? Чи не худоби на водопої? А може, отого бика білосніжного нещасної Пасіфаї, що блукав серед корів? Чи пустотливих цапів, які своїх кіз покривали? Полудній спокій, час Пана, опустився нечутно на розквітлі гаї, але був то і вечір, бо сатири водили уже хоровод і копитами тупали, повиставлявши важкі і цупкі свої здиблені фалоси. Над усім цим гармидером по-вечірньому лунко співала небесна далекість, по-вечірньому лунко вітрець повівав, у ґротах по моховитім камінню дзюрчала прохолодна волога, у темних кущах там при входах по-вечірньому самозабутньо голуби туркотіли, і нависали над ними тіні від бескидів, ще темніші й ще важчі; вечір, жаданий і болісний, чарівно-п’янкий і безглуздо-п’янкий у своїй простоті. Може, це вже і є поворот? Може, це вже і є повернення?

І знову озвалася Плотія:

— О мій Верґілію, я приходжу до тебе не з пам’яті, і навіть коли ти мене впізнаєш, все’дно щораз бачиш уперше.

— О, ти — мій дім і моє вороття, дім, до якого нема вороття…

— Дім свій, своє вороття ти знайдеш тоді, о Верґілію, як досягнеш мети, а до неї тобі ще потрібно дійти, — урвав його раб і подав кострубатого, окутого міддю ціпка. — Не гоже тобі тут сидіти на місці і впадати у спогади — теж уже зась. Бери ось ціпка, та міцніше тримай його, і — в дорогу!

Це була владна вимога, і якби він її виконав, то з ціпком у руках дійшов би до тієї долини похмурої, де в глухих заростях із землі вибиваються золоті парості; то був, далебі, мов суворий наказ, і його б довелося беззастережно послухатись, але той ціпок якимсь дивовижним чином нараз опинився у легких руках Плотії, недоступних для раба, й це було також неначе той перший нестямний захват, коли вперше пізнаєш жінку й коли тебе вперше пізнає жінка.

— О Плотіє, доля твоя — це доля моя, бо в ній ти мене пізнаєш!

— Ілюзія! — кинув стурбовано раб, зробивши непевний порух — так наче із наміром відняти ціпка у Плотії. — Усе це ілюзія. Бо доля цієї жінки — минуле, а твоя доля, Верґілію, — майбутнє, і той, хто минулим обтяжений, долі твоєї аж ніяк не полегшить.

Вагомо лунала така засторога, вона дисонувала з цією світлою, квітково-радісною зустріччю, завдаючи його серцю глибокої рани: дві долі — чоловічу майбутню й жіночу минулу — він, попри всі свої прагнення щастя, поєднати ніколи не вмів, і ось ці дві долі знову постали як перешкода між ним і Плотією. Де істина? У раба, у Плотії?

І промовила Плотія:

— Верґілію, я припоручу свою долю тобі, щоб творив ти минуле; нехай у тобі воно стане нашим майбутнім.

— Ілюзія! — знов кинув раб. — Ти — жінка; не за одним отаким калікою з костуром ти блукала по світу!

— Ох! — зітхнула Плотія, пригнічена таким суворим, таким жорстоким докором.

Раб скористався її короткою, ледве помітною втратою опору, заволодів ціпком і розітнув ним крону над головою навпіл; у прогалину вдарило нестерпно-різке, полуденно-яскраве сонячне світло. Щоправда, цим самим раб і сполохав мавпочок, які у тій кроні похітливо втішалися рукоблудством; з пронизливим криком вони розбігалися врозтіч, і до покою завдяки цьому знов повернувся піднесений настрій цього врочистого дня; уздрівши зненацька заскочених мавпочок, усі розсміялись, а лікар у бік перепуджених світлом тваринок повернув кишенькове люстерко, немовби бажаючи ще раз піймати у нього тих сіромах чи бодай познущатися з них, бо поки вони перелітали із гілки на гілку, він цитував: