Смерть Верgiлiя

— Лишіть нас самих.

Задкуючи, як і належиться перед величчю владаря, але воднораз і смерти, всі, хто був у покої, один за одним, поштиво вклоняючись, повиходили, і краєвид за вікном, немовби й собі прилучаючись до цієї поштивости, відпустив зі своїх володінь усе живе й сам одразу так збляк, що, навіть зберігши колишні свої головні обриси, дедалі більшою мірою втрачав свою сталість, і врешті від нього зостався лиш натяк, невиразний малюнок пером у просторі; дерева були і гаї, квіти і ґроти, але все обернулось на звичайні, простенькі штрихи, поміж ледве помітними вже берегами тоненькими лініями перебігли мости, розтанули барви, розтанули тіні, розтануло світло, бо навіть захмарена мла обернулась на ледве виразну, паперово-зотлілу білясту кулісу, а розплющене навшир безбарвне око небесне порожнечею зяяло, і в ньому не було геть нічого, крім порожньої мрії-журби. А ось у покої тепер, навпаки, усе проступало виразніше, бо стіни й начиння довкола, підлога, канделябр, сволоки і лампада під стелею знов набули густих барв, округлої твердости, і в цій вагомій виразності Плотія зникла; під вагою цієї реальности, розчавлена нею, вона, невагома, розтанула, щезла і, хоч прийшла сюди на віки вічні, сама, не з усіма і, отже, не могла, певна річ, з усіма і піти, а мала зостатися тут, у покої, йому вона стала невидима.

Зате було видно Авґуста, поза будь-яким сумнівом; той виразно стояв перед ним у своїй добре відомій подобі: не дуже висока, досить тендітна, а проте вельми велична постать, обличчя усе ще майже юначе, а вгорі — коротко стрижений чуб, у який уже вкралася сивина. Авґуст стояв перед ним і казав:

— Ти не завдав собі клопоту завітати до мене, тож мені довелося самому прийти сюди, щоб привітати тебе на італійській землі.

Схоже, починалася довга балачка — запитання, відповіді, але в цій виразній тепер обстановці, хоч знову й гостріше нагадала про себе недуга, розмовляти йому стало легше:

— Це ти, Октавіане Авґусте, через своїх лікарів змусив мене так негоже повестися, але ти ж таки своїм візитом за це мене й винагородив.

— Відколи зійшов я на берег, це мені вперше трапилась вільна хвилинка, і я радий, що можу присвятити її тобі. У Брундизію завше таланило й самому мені, і близьким моїм.

— У Брундизію ти, дев’ятнадцятирічний юнак, як прибув з Аполлонії, став спадкоємцем свого богорівного батька; у Брундизію ти склав угоду із супротивниками, яка і відкрила дорогу тобі до твого благословенного владарювання. Ті події відділяли якихось п’ять років, я пам’ятаю.

— Це ті самі п’ять років, що відділяли твого «Комара» від твоїх «Буколік». «Комара» ти присвятив мені, «Буколіки» — Азінію Полліону. Виходить, йому поталанило більше, щоправда, він цього і заслужив, так само, як і Меценат заслужив, щоб «Георгіки» ти присвятив йому, адже без обох них Брундизійську угоду навряд чи пощастило б укласти так вигідно.

Що означала ота ледь помітна усмішка, з якою до нього звертався Цезар? Чому він згадав про посвяти? Цезар ніколи не кидав слова просто так, без наміру й значення; тож краще увагу його відвернути од віршів.

— Із Брундизія вирушив ти до Греції, у похід на Антонія; якби ми повернулись були всього-на-всього тижнів на два раніше, то річницю своєї звитяги при Актії ти святкував би вже тут, де вона починалася.

— «На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські…» Адже десь так ти написав про це у своїй «Енеїді»? Я правильно процитував?

— Цілком. Пам’ять твоя гідна подиву.

Ні, не щастило відвернути увагу Цезаря від «Енеїди».

— Не багато на світі речей, таких дорогих моїй пам’яті. До речі, коли ж це ти дав прочитати мені перший начерк свого знаменитого епосу — чи не відразу по тому, як я повернувся з Єгипту?

— Так, саме тоді.

— І в центрі поеми, далебі у її серцевині, на вершині її — в центрі щита, цього творіння богів, яке ти подарував Енеєві, ти змалював битву при Актії.

— Авжеж, саме так я й зробив. Бо день тої битви при Актії приніс перемогу римському духу й моралі його над темними силами Сходу, перемогу над темною відхланню, в полоні якої ледь не опинився був Рим. То була твоя перемога, Авґусте.

— Ти пам’ятаєш те місце дослівно?

— Де там! Пам’ять моя — не рівня твоїй.

Ох, шкода було й сумніватися: Авґустів погляд вочевидь був прикутий до скриньки із манускриптом, імператор не зводив із неї очей; ні, сумніватися годі: він прийшов, щоб відібрати у нього поему!

А Цезар усе усміхався і тішивсь його переляком:

— Як, невже так погано ти знаєш своє ж таки, власне творіння?!

— Того місця я не пригадую.

— То мені доведеться іще раз напружити пам’ять; сподіваюсь, мені пощастить пригадати.

— Я цього певний.

— Ану ж бо, погляньмо… «Було Авґуста видно всередині на чолі італійців у морському бою, що…»

— Ти вже даруй, о Цезарю, але там не зовсім так; вірш починається з мідного флоту.

— З мідного флоту Агріппи? — Цезар стояв вочевидь невдоволений. — Що ж, Агріппі прийшла тоді в голову непогана ідея: судна обшити міддю! Певною мірою це навіть було його видатне досягнення, і він завдяки цьому досягненню вирішив долю битви… Отже, підвела мене все ж таки пам’ять, тепер я пригадую…

— Ти — постать центральна і битви самої, й щита, тож і твій образ стоїть, як і годиться, у самому центрі вірша.

— Прочитай його.

Читати? Подіставати всі згортки й порозгортати їх? О, якраз манускрипт і цікавить Цезаря, що завів оце з ним просто безжалісну гру. Як уберегти манускрипт від цього захланного натиску? Може, стане у поміч Плотія? Тільки не відкривати скриньки, у жодному разі!

— Я спробую процитувати те місце напам’ять.

Цезар немовби читав його роздуми, бо на вродливім обличчі у нього грала та сама усмішка, навіть не усмішка, а щось лихе, щось жорстоке. Він не сідав, він і далі стояв перед ложем у звичній своїй ґраційно-природній позі, і важко було здогадатися, чого, власне, чекати від нього наступної миті, тож зненацька майнула підозра: він хоче сполохати Плотію, щоб вона підхопилась зі скриньки із манускриптом. А може, це просто розгулялась уява, та, що її інколи лихоманка породжує? Авжеж, це, безперечно, таки хвороблива уява, адже довкола усе досить певне й реальне, насичене досить виразними барвами, і можна, либонь, узагалі не звертати уваги на краєвид за вікном, що був немов намальований; щоправда, як придивитися трохи пильніше, то виявлялося, що оте паперово-білясте світло, хоч і притінене сірою сутінню, додавало покою виразности й, проникаючи в усі куточки, покладало на речі навдивовижу оманний відбиток чогось нереального; тоненькими, звабливо-чарівними рисами зла було позначене все навкруги, вони проступали й у барвах квіток на вінках і полишали тонесенький слід навіть у складці поміж бровами у Цезаря. І цей знову промовив:

— Починай, я тебе слухаю, любий Верґілію.

— Чи не зволиш ти сісти до мене ближче? Бо я мушу читати навлежачки, твої лікарі наказали мені не вставати.

Авґуст, на щастя, зволив пристати на це запрошення; він сів не на скриньку, а на стілець поряд із ложем, і склалося враження, ніби він лиш на це і очікував: розставивши ноги, руками сягнув поміж них геть нецезарським жестом, підсунув стільця під сідницю, задоволено, з полегкістю крекнув і всівся, забувши, що предком його був великий Еней і що сідав той із більшою гідністю. Отак і сидів цей Енеїв онук, і в тому, як він розслаблявся, в його ледь помітній утомі, цій першій ознаці немолодих уже літ, було щось зворушливе і миролюбне; миролюбна була тепер вся його поза; згорнувши на грудях руки, відкинувши назад голову, він наготувався слухати.

— Що ж, починай.

І залунали рядки: