Смерть Верgiлiя

Угрузнувши в крісло й примруживши очі, він удивлявся у блякле мигтіння, вдивлявсь тайкома, ніби роблячи щось заборонене. І поки він так удивлявся, до болю напруживши очі й усе ж їх не годен відвести, поки він так удивлявся — з власної волі й воднораз через власну безвольність, — несподівано зринув (звідки узявся він — звідси чи звідти?) невдивовижу спотворений і все ж таки різко окреслений образ, що явився йому в кишеньковім люстерку, образ відчужений, багатоликий і все ж незавершений, відблиск відблиску, тінь, що лягла на глибоченну поверхню дзеркала, на сховане в темряві дно променисте безодні його. О ні, далебі, той образ приніс хтось туди не по сходинах вічности, радше прокрався він сам крізь вузеньку щілинку аж на дні ока, коли мружився та придивлявся, ніби з нечистим сумлінням; ох, далебі, не до сіяння було тоді…

І сказав тоді раб, чашу з рук його взявши й відставивши набік:

— Пожалій свої очі, пане, сонце ж таке яскраве…

— Це вже мій клопіт! — гримнув на нього лікар, а тоді до своїх помічників: — Воду з оцтом уже підігріли?

— Так, учителю, — почулося з темного закутка.

І на вчителів знак його знов перенесли у тінь і поклали на ложе. Та погляд його був прикутий до світлого неба у проймі вікна, і він, заворожений світлом, мимоволі промовив:

— Хто з глибини колодязя придивляється до денного неба, тому воно видається темним, і він бачить на ньому зорі.

Лікар ту ж мить опинився поруч:

— Верґілію, тобі негаразд з очима? Не турбуйся, минеться…

— Ні, з очима мені все гаразд.

Цей лікар двірський, певне, й сам геть сліпий, коли навіть не знає, що людині, яка в сліпоті на сліпоту іще більшу очікує, з очима нічого не станеться.

— Ти казав щось про зорі…

— Про зорі? Ах, так… я б хотів їх побачити ще раз.

— Побачиш і не раз ще побачиш… це тобі обіцяю я, Харонд із острова Кос.

— О, це правда, Харонде? Далебі, чогось більшого хворому годі й бажати.

— Ой, Верґілію, не прибідняйся! Я зі спокійним сумлінням можу пообіцяти тобі ще більше… Так, наприклад, що ти вже за кілька днів, та, я б навіть сказав, за кілька годин цілком добре себе почуватимеш, адже після кризи — а ти вочевидь пережив її нині вночі й вочевидь у дуже гострій формі, — стан хворого здебільша просто бурхливо поліпшується… Для нас, лікарів, нічого кращого, ніж така криза, по суті, й немає, і в мене є досить підстав уважати — щоправда, не вся наша школа поділяє такі мої погляди, того ж я зажив навіть слави ориґінала, хоч я за це й не ображаюся, — тож я маю досить підстав уважати, що за певних обставин цю кризу потрібно викликати зумисне…

— Я вже тепер почуваю себе цілком добре.

— Тим краще! Тим краще, мій любий Верґілію!

Так, він почував себе добре, цілком; щоб кашель не так дозоляв, під спину на ложе наклали йому подушок, він лежав голий, розслаблений, і його навперемін то обмивали тепленьким розчином оцту, то обтирали дбайливо нагрітими рушниками, і що довше тривали ці приємні поперемінні процедури, то глибше він відчував, як тіло його полишає виснажлива втома від лихоманки; голову він відкинув назад, на край подушки, щоб підставити шию і підборіддя бритві цирульника, який клопотався в нього у головах; здавшись отак на волю прислуги, він відчув, як його огортає полегкість; з насолодою він прислухався, як м’яко й упевнено ковзає бритва напнутою шкірою, як сходить із неї колюча щетина, як потім гарячі й холодні компреси — то один, а то враз другий, і так знов і знов, — а далі поплескування по гладеньких щоках… З усім цим у нього вливалося щось навіть більше, аніж полегкість, йому видавалося навіть, що все його тіло блаженно виструнчується… Та коли після цього цирульник хотів був узятися і за чуприну, його довелося спинити:

— Укороти мені спершу волосся на лобі.

— Як накажеш, мій пане.

Торкнулись чола прохолодні ножиці, потім коротко ляснули і пройшлися зі своїм холодком до скронь; час від часу ножиці ляскали і над вухом, бо цирульник щоразу, відтявши пасемце, віртуозно видобував із них ще й холосте тремоло, а позаяк естетичні смаки такого митця у цирульному ділі вимагали і ритму, й симетрії, то постала потреба ще й підрівняти сам проділ та чуб на потилиці, а вже тоді перейти до промивання оліями та кам’яною сіллю, а на завершення кілька разів прополоскати прохолодною водою, задля чого іззаду під голову йому підставили миску зі спеціально прогнутим краєм. А поки вро-

чисто і чинно тривало це дійство, фельдшер уже заходивсь обережно і вправно розминати йому суглоби, розпочавши із пальців ніг.

Ось голова вже й помита, і цирульник спитав:

— А помаду яку, мій пане, — з троянди, із лілії чи з резеди? А може, ти любиш амбру?

— Не треба нічого; причеши, а помади не треба.

— Гарно пахне та жінка, котра не пахне нічим, каже Ціцерон, — промовив лікар. — А втім, він казав ще багато блюзнірських речей, у які й сам не вірив. А резеда пішла б тобі вельми на користь. Резеда заспокоює.

— І все ж таки краще не треба, Харонде.

За вікном горобці цвіркотали, а на підвіконні, настовбурчивши пір’я, киваючи головою й воркуючи, походжав сизий голуб, осяяний небом блакитним, отінений розкритою навстіж блакиттю небесною.

Харонд засміявся:

— А якби я заборонив був помаду, ти б її сам зажадав. Пацієнти такого штабу для нашого брата не дивина, треба лишень уміти із ними поводитись, і навчитися цього, по щирості кажучи, я мав можливостей досить, навіть більше, ніж досить… Як бачиш, я з тих, хто свої хитрощі аж ніяк не приховує — лише задля того, щоб гру, попри все, все ж таки виграти. А втім, цього разу ти, може, і маєш рацію, бо тебе загалом не заспокоїти треба, а скоріш навпаки, підбадьорити, розворушити життєвий твій дух, і я оце метикую собі, чи не дати тобі добрячу дозу якого-небудь чоловічого збудника. Ні, я не жартую, у твоєму випадку я б це радив тобі майже з певністю; не забуваймо, що наша життєва снага і воля, дух наш життєвий, коли й не цілком, то все ж дуже великою мірою — я б навіть сказав, більшою, ніж ми цього бажаємо й ніж нам це здається, — залежать від нижнього центру нашого організму, від цього нерідко досить-таки плотолюбного нижнього центру, тож нам, лікарям, не слід забувати, що він відіграє неабияку роль у стимулюванні у хворого волі одужати… Та, власне, про це ти, гадаю, знаєш не згірше від мене, а я — зокрема й цим — хотів лиш сказати, що трішечки більшої волі до життя і одужання тобі аж ніяк не завадило б…

— Воля моя до життя ніяких чоловічих збудників не потребує, вона в мене, гадаю, і так досить сильна… Я життя дуже люблю…

— На кохання твоє не відповідають взаємністю? Тоді сам ти кохаєш просто не досить глибоко!

— Я ні на що не скаржусь, Харонде.

Ні, до життя його воля не потребує ніяких збудників; хто зібрався кохати, той заплющує очі, тому їх закриває, як і тому, хто зібрався померти, невідома і рідна рука, але той, хто хоче жити, хто устає, щоб жити, — той зводить розплющені очі до неба, до навстіж розкритої блакиті небесної, з якої й народжується бажання і воля жити. О, як хочеться бачити небесну блакить — сьогодні, і завтра, й позавтра, і з року в рік, знов і знов, а не лежати, немов у труні, із погаслим поглядом, заплющивши очі, із застигло-землистим обличчям, тоді як надворі так само ясніє вже невидима оку небесна блакить, і повнить її вже нечутне для слуху голубів воркування. Такий самий був і той день, ясний і блакитний, — такий самий був день, коли батько лежав на марах. О, як же хочеться жити!

Цирульник став перед ним, тримаючи дзеркало, щоб дати йому помилуватися вдалим наслідком своїх старань.

— Чи ти задоволений, пане, своєю зачіскою?

— Гаразд, добре… Я тобі вірю, можна не перевіряти.

— Вигляд у тебе тепер чудовий! — у захваті вигукнув лікар Харонд, легенько поплескавши на знак похвали трьома пальцями правої руки по пухкенькій долоні лівої. — Просто-таки пречудовий. Сподіваюсь, і почуваєшся ти тепер краще. Адже для того, щоб у тілі запульсували всі соки і живчик, немає нічого ліпшого, ніж отакий масаж, якщо робити його спокійно, ґрунтовно, зі знанням справи. Як по правді, то ти й сам уже мав би відчути цілющу цю дію, а втім, я бачу її з твого вигляду!