Смерть Верgiлiя

Цезар, ніби все ще чекаючи нових рядків, мовчав. По хвилі промовив:

— Завтра мій день народження.

— День благодатний для світу, день благодатний для Риму; хай боги подарують і збережуть тобі вічну молодість.

— Нехай так воно й буде, мій друже. А позаяк за три тижні в нас ще одне свято — твій день народження, то я зичу й тобі того самого. Хай доля пошле нам обом вічну молодість! До речі, у твій п’ятдесят один рік вигляд у тебе і так молодий, і ніхто й не повірить, що ти на сім років за мене старший. Щоправда, дорога тепер не до снаги тобі, і цим ти сьогодні утнув мені ой яку штуку; вже скоро я маю рушати до Рима, щоб хоч би завтра на вечір, якщо не раніше, на врочистості встигнути. І я так сподівався узяти й тебе з собою.

— Пора нам прощатися, Октавіане, і ти про це знаєш.

Цезар зробив невдоволений жест і промовив:

— Звісно, пора вже прощатись, але не надовго — на якихось три тижні, не довше; до свого дня народження ти будеш давно вже у Римі, та якби ще й на мій день народження ти почитав з «Енеїди», то це було б краще, ніж усі церемонії та офіційні вітання, які там на мене чекають. А на позавтра я знову призначив великі грища.

Цезар прийшов попрощатися, та ще важливіше було йому забрати собі «Енеїду», й обидва ці наміри він намагався сховати за пишномовністю. Невже в такий спосіб реальність прибирає до рук нереальне? Чи це, навпаки, на реальне зазіхає уже нереальність? О, Цезар так само живе в нереальному світі, і світло — невже так низенько схилилося сонце? — потьмяніло ще дужче.

— Життя твоє, Цезарю, — це служіння обов’язку, але жде тебе винагорода — любов цілого Риму.

Обличчя Цезаря, зазвичай досить замкнене, освітилось відвертою щирістю:

— На мене очікує Лівія, я вже тішусь на зустріч із друзями.

— Щасливий! Ти кохаєш дружину! — Це був Плотіїн голос, він долинув, немов подих леготу, звідкись іздалеку, із німоти.

— Нам прикро лишень, що у святкові ці дні з нами не буде тебе, Верґілію.

Хто жінку кохає по-справжньому, той уміє з людьми і дружити, й підставити їм плече; саме такий, мабуть, був і Авґуст.

— Пощастило тому, кому ти свою дружбу даруєш, о Цезарю.

— Дружба людей ощасливлює, любий Верґілію.

І знов ці слова пролунали так щиро, так тепло, зродилася навіть надія, що зазіхання манускриптові вже не загрожує.

— Дякую, Октавіане.

— Це й надто багато, Верґілію, і надто мало, бо дружба не зводиться тільки до вдячности.

— Ти — завжди той, хто дає, тож тому, хто бере, лишається тільки шлях вдячности.

— З ласки богів я маю щастя частенько давати всім друзям користь, та ще більше я вдячний богам за науку знаходити друзів.

— Тим більше ці друзі повинні відчувати обов’язок вдячности.

— У тебе один лиш обов’язок: дарувати у відповідь те, чим багатий, і цей свій обов’язок ти досі виконував більш, ніж сповна, — тим, що ти є, що ти робиш… То що ж у тобі так змінилося? Чому ти торочиш усе про якусь марну вдячність, що відверто не схильна визнати жодних обов’язків?

— Нічого в мені не змінилось, о Цазаре, хоч і не можу я, руку на серце поклавши, сказати, що моя праця — достатній дарунок у відповідь.

— Ти був надто скромний завжди, мій Верґілію, хоч і фальшивою скромністю не відзначався також. Я розумію: ти зумисне применшуєш цінність дарів своїх, щоби зрештою їх у нас нишком забрати.

Ну ось усе й сказано, ах, ось усе й сказано… Твердо й упевнено Цезар ішов до своєї мети, і вкрасти тепер манускрипта йому не завадить ніщо!

— Октавіане, не забирай у мене поему!

— Це правда, Верґілію, йдеться про неї… Луцій Варій і Плотій Тукка сказали мені про твій намір жахливий, і я, як і ті двоє, не можу в таке повірити… Ти й справді намислив понищити власні творіння?

У покої запала мовчанка, сувора мовчанка, і тонкі, невиразно-бліді її обриси збіглись на думнім, суворім обличчі у Цезаря. Звідкись нізвідки почулось тужіння, тихе-тихе, теж тоненьке і рівне, як ота складочка поміж бровами в Авґуста, що не зводив із нього очей.

— Мовчиш, — сказав Цезар, — і це означає, либонь, що ти й справді надумав забрати назад свій дарунок… Подумай, Верґілію, адже це — «Енеїда»! Друзі твої непомалу засмучені, а я, ти ж бо знаєш, теж вважаю себе твоїм другом.

Плотії тихе тужіння зробилось виразнішим; монотонно, немовби нанизані на тонку ниточку, полилися слова:

— Знищ поему, довір свою долю мені; нас чекає кохання.

Знищити згортки, кохати Плотію, бути другові другом… Навдивовижу вимогливо, знов і знов поставали спокуси, але місця для Плотії серед них не було.

— Ох, Авґусте, я роблю це задля нашої дружби; не терзай мого серця.

— Задля дружби?.. Ти кажеш так, ніби ми, твої друзі, не гідні твого дарунку.

Цезар перемовлявся з ним, майже не розмикаючи губ, хоч мав цілковиту владу, та й, безперечно, намір, просто забрати поему, і Плотія стихла, немовби очікуючи, чим завершиться ця бесіда. Кам’яною стіною, несхитною, щільною, грізною, поставало довкола буття, і хоч подіям оцим диктував свою волю Авґуст, від того, як вони тут повернуться, залежала і його власна доля.

— Ох, Авґусте, скоріш це моя «Енеїда», скоріш це я сам негідний дорогих моїх друзів. Та не хотілося б, щоб ти знов попрікав мене фальшивою скромністю; так, я знаю, що «Енеїда» — велика поема, хоч поряд з піснями Гомера вона — просто мізерія.

— Коли вже ти це визнаєш, то, певна річ, не заперечиш, що твій намір поему знищити — просто злочинний.

— Те, що діється з волі богів, — не злочин.

— Не викручуйсь, Верґілію; хто кривить душею, той завжди посилається на волю богів. Та я, я ще ніколи не чув, щоб вони наказали понищити громадське надбання.

— Ох, Цезаре, те, що творіння моє ти підносиш на таку височінь, до надбання громадського, — для мене неабияка честь, та дозволь зауважити, що поему писав я не лише задля публіки, а найперш — задля себе самого, і якраз ця потреба й була потаємним її рушієм; поема — творіння моє, тож моє право і мій обов’язок — розпоряджатися нею відповідно до цієї потреби, бо її мені продиктували боги.

— Тоді я, зі свого боку, — чи маю я право на поталу віддати Єгипет? Чи маю я право виводити військо з Германії? Чи маю я право знову відкрити кордони перед парфянами? Чи маю я право знов поступитися миром і спокоєм Риму? Чи маю я право на все це? Ні, я на це права не маю, і навіть якби я дістав повеління таке від богів, я права не мав би сповняти його, хоч мир це і мій, хоч виборов я його, хоч він — творіння моє…

Таке порівняння кульгало, адже бойові перемоги — то спільні творіння і Цезаря, й усього народу та війська Риму, тоді як поема — це чин одинця. Та незалежно від того, суперечливе це порівняння чи ні, а проте вже самою своєю присутністю Цезар усував усі суперечності.

— Мірило творіння твого — це благо держави, мірило мого — художня довершеність.

Художня довершеність… Милий серцю обов’язок творення, який не лишає вибору й сягає за межі усього людського й земного!

— Не бачу різниці. Мистецьке творіння теж має служити загальному благу, а отже, й державі; а держава — сама витвір мистецтва в руках того одного, хто має її розбудувати.

На обличчі у Цезаря відбилася втома і навіть тривога, його не цікавили роздуми про мистецтво і творчість, тож на своєму стояти було, певна річ, нерозумно.

— Навіть якщо і вважати державу одним із мистецьких витворів, то він — з тих, що незмінно у русі й надається постійному удосконаленню, тоді як творіння поезії, один раз завершене, немов залягає в самому собі на спочинок, тож творець не повинен згортати руки, допоки не досяг досконалости; він має вносити зміни, усувати слабкіші місця, бо в нього таке призначення, і він мусить йому слугувати, ризикуючи навіть занапастити усе творіння. Мірило тут лише одне: мета й замисел цього творіння; лише мета його визначить те, що має право зостатись, а що гідне того, щоб його знищити; воістину, від мети все залежить, а не від того, яку вкладено працю, й поет…