Смерть Верgiлiя

— Далебі, я від щирого серця тішуся тим, що ти маєш себе за чоловіка, цілком здорового, та Авґуст у такому випадку каже: «Устигнеш із козами на торг»… Людина й видужує теж не одразу, вона ніби ступає зі східця на східець, і хай уже лікар вирішує, чи високо ти на цих сходах піднявся…

Допитливий погляд, цей радісний тон… Усе викликало тривогу.

— Ти гадаєш, либонь, що я уже майже одужав… гадаєш, либонь, що я почуваюся майже здоровим… Ти гадаєш, що це — ейфорія?

— Ох, Верґілію, якби це було так, то я побажав би тобі ейфорії тривалої і нічим не затьмареної.

— Мій стан — не ейфорія. Я здоровий. Я хочу на берег, до моря.

— Ну, саме до моря я тебе й не пущу, а ось у гори пошлю і дуже скоро… Якби я був тоді разом із Авґустом в Атенах, то в мене ти вже давно лікувався б у Епідаврі, я б на цьому таки наполіг, будь певен… А тепер доведеться удовольнятися тим, що маємо тут… Але коли й лікар, і пацієнт одностайно одужання прагнуть, то нічого нема неможливого… А як щодо сніданку? Чи хочеш ти їсти?

— Я хочу мати тверезу голову.

— О, це було б іще краще… Де тут у тебе прислуга? Почнімо з гарячого молока… Хай раб побіжить на кухню…

Раб, що досі з застиглим обличчям стояв позад почту, вже хотів був сповняти наказ.

— Ні, його не треба… хай нікуди не йде… хай готує купіль мені.

— Купелі в нас нині не буде… але потім — із дорогою душею, спробуємо і купатися; те, що Клеофант двісті років тому нам казав про цілющі купання, не застаріло й тепер… Природа людська не міняється, і колись знайдена істина нею й лишається, попри всі найновіші ті ліки, якими тепер ощасливлюють нас…

— Щодо цього старий Асклепіад, наскільки я знаю, Клеофанта підтримує теж.

Ця його репліка спричинила обурення, на яке він очікував, а власне, навіть і сподівався; та Харонд відповів досить стримано:

— Атож, той старий лис із Бітинії!.. Він забрав собі в голову, буцім вода, і повітря, і сонце — то довічна його оренда, така собі вотчина… А тим часом у мене, ще молоденького лікаря, за часів, коли про Асклепіада ще мало хто й чув, купелі й повітряні ванни давали чудові наслідки… Асклепіада я, певна річ, шаную, хоч і цілком припускаю, що про ті мої лікарські успіхи він тоді щось та пронюхав; я завше тримаюся думки: ми, лікарі, на землі задля того, щоб рятувати недужих, і всі пересвари про те, хто перший доскочив успіху, — то не що інше, як дріб’язкові, неподобні фахові ревнощі, і їм треба рішуче покласти край… Лікар повинен терпляче набиратися досвіду, а не відразу здіймати галас, претендуючи на свою першість, як це дехто, на жаль, має звичку робити… Сам я ще років із тридцять тому міг би створити учення про користь купання, але ж робити цього я не став… А візьмімо, до прикладу, того ж таки старого Асклепіада! Якої невиправної шкоди завдав він своїми трактатами про користь вина! Можна сміливо сказати, що до лікування купаннями від удається лише задля того, щоб відмитися від тої шкоди, якої завдав своїм лікуванням вином… — І він завершив тираду цю своїм дзвінким, улесливо-гладеньким смішком — так мовби один пласт сміху раз у раз падав на ще один, такий самий дзеркально-гладенький, та ще й трішечки по ньому проковзував.

— То вина ти ніколи й нізащо не прописав би?

— У межах розумного? А чом би й ні? Просто я не збираюся зі своїх пацієнтів робити п’яниць… У цьому — глибока помилка Асклепіада… Та годі про це вже, бо наразі ані вина, ані купелі ти не дістанеш, а дістанеш лишень молока гаряченького…

— Молока? Замість ліків?

— Називай молоко як завгодно — сніданком чи ліками, байдуже. Ти ж бо однаково хочеш, либонь, чогось іншого.

Напоїти його молоком, як маленьку дитину? Лікар теж намагається зробити із нього дитину, принизити. Треба впиратися, іншої ради немає.

— Важка була ніч, задушна така… — Пересохлі від лихоманки пальці самі заворушилися, немовби бажаючи показати, як їм потрібна волога. — Мені треба помитися.

Але спротив однаково не допоміг. Раб, не зважаючи на його заперечення, вибіг з покою. Невже таки зрадник? О, й чаша вже зникла зі столу, а хлопчика, звісно ж, прогнали також. Що тут діється? Пальці, не знаючи стриму, й далі грались у свою самовільну гру, а перстень нестерпно тиснув, ніби став затісним. Чому все це коїться? Чом його не лишили самого із тими двома, із рабом і хлопчиком? Чом його знову і знову навертають до цієї самотности в цім велелюдді? На стільчак не дають навіть сісти.

— Я хочу помитися… Мені треба прибратись.

— Ну звісно, тобі треба прибратись, і не тільки тобі, прибрати потрібно і в цьому покої, бо Авґуст — він звелів мені так тобі й переказати — має намір невдовзі прийти сюди й привітати тебе особисто… А поки що мій помічник обмиє тебе тепленьким розчином оцту…

Упиратися, отже, було надаремне.

— Я радий, що Авґуст… Хай усе приготують.

— Ми вже готуємо, любий Верґілію; та насамперед випий ці ліки. — І Харонд подав йому келиха.

Прозоре питво, що було в тому, келиху, його насторожило.

— Що це?

— Відвар із гранатових зерен.

— Він не зашкодить.

— Нітрохи. Він сприятиме травленню, шлунок знову прийматиме їжу. Схоже, ніч ти провів тут важку, тож випити це, я гадаю, тобі треба доконче.

Питво те було гірке-прегірке.

— Звичаї дому — для гостя закон, і я також їм маю скорятися; хто провинився, той мусить скоритись.

— А хто хворий, той мусить змиритися з тим, що треба коритись; це — перша вимога лікаря.

— Ну звісно, недуга — це в кожному разі провина…

— Природи.

— Недужого… На природу складати провину не гоже.

— Ще добре, що ти не складаєш провину на лікаря.

— Лікар, коли помагає людині, частину провини бере, як-не-як, і на себе; тоді він — кепський цілитель.

— О Верґілію, я це кладу, далебі, і на свій рахунок, тим більше що й сам ти ще думаєш стати лікарем.

— Хіба я про це казав?

— Саме так ти й сказав.

— Я ціле життя прохворів; з мене був кепський цілитель… на мені уже стільки провин…

— Верґілію, любий мій, ти, певно, надто вже глибоко штудіював оті трактати нашого вельмишановного друга Асклепіада.

— Чому?

— Його вчення про те, що праведний спосіб життя — це запорука від усіляких недуг, вельми нагадує твою теорію — і це не помітити важко — про провини, що стають виявом усіх недуг… Я шаную обох вас і поважаю, та все ж ризикну це назвати абсурдом, цілковитим безглуздям, що просто межує з чаклунством… Та воно і не дивно, якщо згадати про оті неприкаяні атоми, що, як стверджує Асклепіад, блукають у тілі людському…

— Харонде, невже ти — такий супротивник чаклунства? Але зцілення без чаклування — чи буває таке взагалі? Я майже певний, що ми просто забули, як слід чаклувати по-справжньому.

— А я, о Верґілію, вірю лише в заклинання любовні отої твоєї чаклунки, які повернули їй Дафніса.

Дивом дивним на пам’ять спливло вже забуте… Дафніс! Еклога чаклунки! Хіба вже тоді не відчував він, що кохання — понад будь-які чари? Що й біди усі, і провини усі — від того, що ми не кохаємо? Хто не кохає, того спостигає недуга, і лише той, хто знов для кохання пробудиться, зможе одужати.

— О Харонде, будь-який лікар, що володіє справжнім чаклунством зцілення, рятує недужих від їхніх провин, і робиш те саме, либонь, і ти, тільки й сам про це часто не знаєш.

— І знати не хочу, бо в недузі провини не бачу… Занедужують навіть тварини і діти, а провин вони, певно ж, не чинять… Щодо цього Асклепіад наш, хай там які мав заслуги, помилявся і то безнадійно.

До рівня дитини принижений, до рівня тварини принижений — недугою гірко принижений і через неї від світу ховаючись, глибоко-глибоко, ще глибше, ніж це робить дитина, ніж це робить тварина…

— О Харонде, саме тварину сором пече за її недугу, і вона забивається десь у куток.

— Не ветеринар я, Верґілію, звісно, та своїх пацієнтів я знаю, і своєю недугою більшість із них неабияк пишалися.

Харонд кинув слова ці вже досить недбало — він саме зібравсь розчесати бороду, що вимагало від нього всієї уваги і зосередження: перед приходом Цезаря він, двірський лікар, мав-таки причепуритися. Зі складок тоґи Харонд дістав гребінця й кишенькове люстерко, перехнябився так, щоб на обличчя краще падало світло, і заходився самозабутньо наводити лоск на свою світло-русу бороду вченого мужа. І, отак заклопотаний, випнувши спідню губу, щоб натяглася на шиї шкіра, і через це бурмочучи, на пояснення думки додав: