Смерть Верgiлiя

Герман Брох

Смерть Верґілія

Вода. Прибуття

Сизувато-сірі й легкі, гнані тихим, ледве відчутним зустрічним вітром, котилися хвилі Адріатики насупроти імператорській ескадрі, що, поволі наближаючись лівим облавком до пологих пагорбів калабрійського узбережжя, пливла в бік гавані Брундизія, і тепер, коли осяяна сонцем і все ж якась ніби нежива самотність моря поступалася місцем мирним радощам людських турбот, коли води, трохи отьмарені сусідством з людським життям-буттям, заповнилися численними суднами — тими, котрі також поспішали до гавані, й тими, котрі з неї вийшли, тепер, коли рибальські човни під бурими вітрилами вже повсюди відчалили від невеличких хвилеломів біля всіх отих незліченних сіл і селищ уздовж білопінного берега й повирушали на вечорову ловлю, — морська поверхня стала майже дзеркально гладенькою; над нею розкрилася перламутрова мушля небес, спускався вечір, і часом тут навіть вчувався запах багать, так ніби його на пасовищах підхоплювали й несли сюди звуки самого життя — то удар молотка, то чийсь покрик.

Із сімох високооблавкових суден, які йшли довгою кільватерною колоною, лише перше й останнє — обоє стрункі пентери з тараном на носі — належали до військового флоту; решта п’ять, громіздкіші й на вигляд куди імпозантніші (весла в десять і дванадцять рядів) були побудовані з розкішшю, гідною імператорського двору Октавіана Авґуста, а на середньому в цій колоні, щонайрозкішнішому (златосяйний, обшитий бронзою ніс, під поручнями — злотосяйні лев’ячі голови з кільцями в пащах, а на вантах — пістряві вимпели), під пурпуровими вітрилами врочисто й велично стояв намет Цезаря. Та на судні, яке йшло відразу за імператорським, перебував творець «Енеїди», і чоло його вже позначала печать смерти.

Змучений морською хворобою, весь у напруженні через постійну загрозу ще одного її нападу, цілий день він не важився навіть поворухнутися й так і лежав, прикутий до свого ложа, влаштованого для нього посередині судна, і відчував себе чи, правильніше сказати, своє тіло й тілесне життя своє, що його вже багато років, по суті, не міг сприймати як власне, — відчував усього себе лише як обережний, несміливий спогад про те розслаблення, що на нього наринуло враз, щойно судно ввійшло у тихіші прибережні води, й ця плинка, просякнута спокоєм і заспокійлива стома була б, мабуть, просто-таки справжнім щастям, якби, попри цілюще морське повітря, знову про себе не нагадав нестерпучий кашель, якби щовечора його не доводила до знемоги лихоманка, якби щовечора не оці страхи. Тож тепер він лежав і не вставав — він, творець «Енеїди», він, Публій Верґілій Марон, лежав із пригаслою пам’яттю, мало не соромлячись власної безпорадности, мало не гніваючись на таку долю, лежав, утупившись у перламутрову округлість небесної чаші. І нащо лишень він поступився наполяганням Авґуста? Нащо він полишив Атени? Тепер прощавайте сподівання на те, що священно-безхмарне Гомерове небо виявить ласку і сприятиме завершенню його «Енеїди», прощавайте сподівання на все те незмірно нове, що його можна було б після цього чекати, сподівання на від мистецтва далеке й від поезії вільне життя філософа й вченого у місті Платона, прощавайте сподівання на те, що пощастить коли-небудь іще раз ступити на іонійську землю, ох, прощавайте і сподівання на чудодійність пізнання і зцілення у пізнанні. Чом же він від усього цього відмовився? Сам? Ні! То було ніби веління невідворотних життєвих сил, тих невідворотних сил долі, що ніколи не зникають цілком, хоч іноді і ховаються в чомусь таємному, невидимому, нечутному, однак невідступні наразі, мов незбагненна загроза тих сил, від яких не втечеш нікуди, яким завжди мусиш коритися, бо це — доля. І він здався на її волю, а вона прирекла його на загибель. Чи не була це незмінна форма життя його? Хіба він жив коли-небудь інакше? Хіба перламутрова чаша небесна, й море весняне, і музика гір, і та пісня, що повнила груди йому гірким болем, звуки божої флейти, — хіба це коли-небудь означало для нього щось інше, аніж умістище сфер, які вже невдовзі мали прийняти його й понести у нескінченність? З народження він був селянин, один із тих, хто любить спокійно трудитись на ниві, кому до душі немудре, але стале життя у сільській громаді, й він, селянин за походженням, міг, навіть мав би зоставатися там, але доля всевладна розпорядилась інакше — від рідного краю вона його й не відірвала, але й не лишила у ньому; вона його вигнала, вигнала із громади, загнала у нестерпучо голу, нестерпучо лиху, нестерпучо дику самотність серед людської марноти марнот; доля прогнала його від простих рідних коренів, погнала в широкий світ, усе розмаїтіший і розмаїтіший, і якщо внаслідок цього що-небудь і виросло чи що-небудь побільшало, то це — тільки відстань від самого життя; бо, далебі, виросла лише вона: ходив він самими окрайками нив своїх, жив на самих окрайках життя свого; він став непосидою, від смерти втікав і смерти шукав, шукав турбот і від турбот утікав; сповнений любови й водночас зацькований, збитий з пуття пристрастями власними й пристрастями світу, гість у власнім житті. І тепер, коли сили його майже вичерпались, наприкінці втечі, наприкінці пошуків, коли він уже завоював визнання і приготувався прощатись, завоював визнання, щоб бути готовим і вже готовий востаннє віддатись самотності, в душі ладен ступити на шлях, зворотний до неї, — тепер владна доля знову взяла над ним гору, знову забути змусила і про його коріння, і про скромність та душу, знов зіштовхнула його зі шляху зворотного й підштовхнула на шлях до розмаїття світу, змусила повернутися до того зла, що тінню лежало на всьому житті його, і здавалось, немовби у долі для нього лишилася тільки одна простота: простота смерти. Над головою рипіли у снастях реї, часом шурхали м’яко вітрила, він чув, як пінилась і вирувала вода за кормою, чув сріберну зливу бризок, що розлітались щоразу, коли весла здіймалися над поверхнею, чув, як натужно, як важко вищали вони в кочетах і, різко плюснувши, знову втинались у воду; він відчував рівномірні, м’які поштовхи судна влад змахам десятків і сотень весел, бачив, як за облавком пропливає білопінна прибережна окрайка, і думав про закутих у ланцюги німотних рабів в утробі судна — в тій задусі, у смороді, серед гуркоту й протягів. Такі самі ритмічні сплески весел у супроводі глухого гуркоту і передзвону сріберного бризок долинали і від обох сусідніх суден, а також від тих, що йшли перед ними й за ними, і ці звуки були як відлуння, що розносилося над усіма морями й звідусюди верталося відгуком, бо на всіх тих морях плавали такі самі судна, навантажені чи то людьми, чи то зброєю, чи то житом-пшеницею, чи то мармуром, шовком, вином, олією, прянощами, чи то рабами, — судноплавство повсюди задля обміну й гендля, цієї лихої, однієї з найлихіших вад світу. Але тут, на цьому судні, везли не товари, а ненажер, себто людей імператорського двору; всю задню частину палуби аж до корми їм відвели для харчування, і від самого рання там стояв гамір застілля, і ще й тепер цю трапезну обступали гурти ласунів, охочих напхати черево, і кожен чекав, коли за триклінієм звільниться місце, щоб захопити його в боротьбі із суперниками, і згоряв від нетерплячки нарешті й самому розлягтися ближче до столу і вперше — чи, може, цього дня вже й не вперше — також допастися до наїдків; не встигали переводити дух легконогі, розцяцьковано вбрані слуги (серед них чималенько й красунчиків, хоч тепер усі до одного забігані й змилені), і їхній орудник, завше усміхнений, з холодком у очах і догідливо підставленою долонею для чайових, ганяв їх туди і сюди, та й сам безнастанно снував нагору і вниз, з палуби і на палубу, бо, крім тих, хто об’їдався і обпивався навлежачки, не менше уваги вимагали, хоч як дивно, й ті, котрі вже, як здавалося, наситились і розважалися по-іншому: одні прогулювалися, згорнувши руки на череві чи заклавши їх за сідницю, другі, навпаки, широко розмахуючи руками, дискутували, треті куняли чи й похропували на своїх ложах, прикривши обличчя тоґою, четверті грали навсидячки в кості; і про них теж треба було постійно дбати, постійно ними опікуватися, частувати легкими закусками на великих срібних тацях, що їх слуги передавали з рук у руки уздовж палуби і пропонували їм, не забуваючи про те, що голод може прокинутися щохвилини, не забуваючи про обжерливість, печаттю якої вочевидь і невикорінно були позначені тут обличчя всіх — угодованих і худих, млявих і промітних, тих, котрі походжали, й тих, котрі сиділи, тих, що дрімали, й тих, що не спали; і ця обжерливість в одних була немовби вирізьблена різцем у камені, в інших — немовби виліплена з тіста, вона могла мати риси гострі чи м’які, злі чи лагідні, вовчі, лисячі, котячі, папужачі, конячі або акулячі, але цей потяг до насолоди незмінно був якось пов’язаний ще з однією пристрастю, огидною вже самою по собі, — невситимою жадобою володіти, жадобою махлювати із грішми, товарами, посадами, честю і почестями, жадобою клопітного неробства, властивого багатству. Повсюди, куди не кинеш оком, хтось запихав собі щось до рота, повсюди бурхала пожадливість, бурхала нестримна корисливість, ладна на все накинути зашморг і все проковтнути, чад її плив над палубою, її, невідступну, неминучу, ніби посилював кожен змах весел. Ця неситість бурхала скрізь, на всьому судні. О, вони були гідні того, щоб їх коли-небудь змалювати в усій красі! Не завадило б навіть присвятити їм оду неситості! Але що б це дало?! Адже поет безсилий, у біді він — не помічник; слухають поета тільки тоді, коли світ він уславлює, а не тоді, коли показує його таким, який він насправді. Славу приносить лише брехня, а не пізнання істини! То чи ж варто сподіватися, що «Енеїду» очікує інша доля, краща? Так, її вихвалятимуть, бо досі вихваляли усе, що він писав, бо і з неї вичитуватимуть лише те, що буде їм до вподоби, та й немає потреби ані побоюватись, ані сподіватися, що його застереження хто-небудь почує; ні, не судилось йому ані обманювати себе самому, ані вірити обману, надто добре він знав цю публіку: тяжку, стеменну працю поета, в якій він ціною мук і страждань пізнає істину, вона вшановує увагою так само мало, як і гірку, гірким потом просякнуту працю галерних рабів, — публіку, для якої те й те означає тільки одне: належну данину тому, хто має право з чого-небудь користатися, мати вигоду й хто сприймав і приймав це саме так — як данину! А тим часом із-поміж тих, хто тут тинявся без діла й напихав собі черево (хоч Аґустові доводилося терпіти у своєму оточенні людців і такого ґатунку) були не лише гультяї та дармоїди, аж ніяк; ні, багато хто вже зробив і дещо корисне, мав певні заслуги, але в цій морській подорожі, в цій атмосфері ледарювання вони просто-таки із самозабутньою насолодою забули про те, хто були насправді, забули про більшість зі своїх чеснот, і незмінною в них зосталася лише сліпа бундючність їхньої темної пожадливости й пожадливого темного нутра. А внизу, в темному череві судна, ритмічно рвучи на себе весла, прекрасна в своєму нелюдському, тваринному, дикому запалі працювала упокорена маса загрібальників. Ті, що там, унизу, його не розуміли; їм було до нього байдуже; ті, що тут, нагорі, стверджували, нібито шанують його, атож, вони навіть самі в це вірили, ошукуючи себе хто задля того, щоб, запевняючи в любові до його творів, похизуватися своїми смаками, а хто через те, що, так само кривлячи душею, намагався засвідчити йому, приятелеві самого Цезаря, свою відданість. Але ж він, Публій Верґілій Марон, не мав із ними нічого спільного, хоч доля й судила йому опинитись у їхньому колі, вони навіть викликали у нього огиду, і, якби смороду від пиятики та чаду з кухні не розвіював прибережний бриз, цей провісник заходу сонця, його знову звалив би вже з ніг напад морської хвороби. Переконавшися, що скринька з рукописом «Енеїди» стоїть ціла-цілісінька поряд, і примружено поглядаючи на світило над самісіньким західним обрієм, він натяг плаща до самого підборіддя; йому стало холодно.